Лафіт народився у Франції, в Байоні чи Бордо. В молодості подорожував уздовж узбережжя Африки. На Мавріціусі (нині Іль-де-Франс) розбишакував на морі, торгував невільниками. Забагатівши, повернувся на батьківщину і кілька років удавав з себе благопристойного громадянина.

Та що то — гроші! Вичерпалися. І він вирушив на захід, на Гваделупу, яка тоді належала Франції. Але цей острів на той час зайняли англійці, і Лафіт перебрався на американсь кий континент, до Картахени, де саме спалахнуло повстання проти іспанського панування. Лафіт скористався цим, узяв у ньому активну участь, а після перемоги революції переїхав до Луїзіани, тоді французької території в Америці, яка охоплювала Мексиканську затоку. Там він узявся за старе — контрабанда і торгівля невільниками. У Баратарію навідувалися купці з недалекого Нью-Орлеана, столиці Луїзіани, аби набрати негрів або контрабандних товарів.

Лафіт часто бував у Нью-Орлеані, щоб розважитися, розтринькати гроші. У містечкових склалося про нього враження як про підприємливого, енергійного та великодушного джентльмена і купця. Своїм багатством, інтелігентністю і світською мішурою він приваблював багатьох, і мало хто задумувався над тим, звідки його статки.

Задумався губернатор Луїзіани Клейборн після того, як став на цю посаду як представник Сполучених Штатів, коли Наполеон 1803 року продав цей штат США. 1811 року він опублікував прокламацію, де закликав усіх громадян не підтримувати піратів з Баратарії, щоб «оберегти Луїзіану від поганої слави», мовляв, «вона дає прихисток організації, яка займається справою, що осуджується всіма народами світу». Губернатора, виявляється, непокоїла головним чином думка про торгівлю невільниками. Здогадався?.. Але прокламація не викликала співчуття з боку нью-орлеанців, адже більшість з них була зацікавлена у вигідній торгівлі з Баратарією.

1813 року в Луїзіану, власне, піратське гніздо, завітав якийсь відважний збирач податків, щоб зібрати згідно з законом належне державі. Його тут же відіслали… на той світ. Інцидент послужив причиною видання наступної прокламації. В ній губернатор прямо звинуватив громадян Луїзіани в боягузтві та корисливості, а також призначив нагороду за голову Лафіта (дійшов тями!) — 500 доларів. Лафіт, очунявши від блиску прийомів і підозр губернатора, нахабно оголосив про винагороду за голову урядової особи, яка нічого не зрозуміла, тобто за голову губернатора, аж 5000 доларів. Тобто у десять разів більше, ніж той за його голову.

Почалася веремія! Два шлюпи, що були послані властями на Баратарію, утрапили в халепу. Їх добряче пошматували, «процідили» екіпажі й відігнали геть.

Наступна каральна експедиція губернатора взагалі не відбулася, оскільки почалася визвольна війна американських колоній проти Англії. На Баратарію прибув англійський бриг, капітан якого Нікольс надіслав Лафіту листа такого змісту:

«Запитую вас як відважну людину, чи не хочете ви вступити на службу до короля Англії, за що вас підвищать у ранг капітана і ви одержите тридцять тисяч доларів винагороди. У разі відмови Баратарія буде бомбардована».

Лафіт зажадав годину на роздуми. І негайно послав гінця до губернатора Клейборна з пропозицією вступити на американську службу за прощення попередніх провин. Але губернатор, упертий у своєму гніві, рішуче відмовив Лафітові й послав… війська на Баратарію. Вони знищили тамтешні піратські склади, полонили багатьох розбійників, але сам Лафіт сховався у недоступному місці.

А тут невдовзі ситуація змінилася. Англійці підступилися до Нью-Орлеана. Туди прибув генерал Джексон, який мав керувати обороною міста. Кожний боєць був на вагу золота, а особливо такий, як відомий своєю відвагою Лафіт. Відбулася зустріч генерала Джексона з, як висловлювався Клей-борн, «пекельним піратом». За обіцянку амністії пірати приєднались до оборонців Нью-Орлеана. Їхній підрозділ особливо відзначився під час артилерійського обстрілу і контратаки, що її вони провели під проводом Домініка Йу і Белуша. Президент Сполучених Штатів після перемоги відзначив їхню «сміливість, відвагу і вірність» та урочисто проголосив акт амністії.

Лафіт на деякий час виїхав до Європи, а потім знову повернувся до Америки, де революційний уряд Техасу, який воював з Іспанією, призначив його губернатором Гелвкггена.

Подальша доля Лафіта слабко простежується. Деякі історики стверджують, що він заснував у місті, що лежить на березі Мексиканської затоки, піратську базу, звідкіля нападав на іспанські кораблі. Але з часом так знахабнів, що почав нападати і на кораблі під американським прапором.

1820 року до Гелвістена нібито зайшов військовий корабель Сполучених Штатів, який очистив порт від піратів. Лафіт подався до знаного ним гирла Міссісіпі, де й заховав свої скарби (не знайдені, до речі, й досі). Пірати, яких переслідувало військо, розділилися, умовившись про місце наступної зустрічі. Лафіт на ту зустріч не з'явився. Болота по Міссісіпі знані нам з багатьох фільмів…

Згідно з іншою версією, Лафіт жив собі у Гелвістені розкошуючи. Але одного разу, знуджений монотонністю, сів на свій корабель «Зе Прайд» і поплив до Європи, де довго займався благодійністю під чужим прізвищем. Між іншим, він нібито фінансував і видання перших творів Карла Маркса. На підтвердження можна навести такий факт: під час перебування у Сполучених Штатах Лафіт переказав 60 тисяч доларів золотом «на найкраще суспільство світу» Тобто США.

Уже тоді йшли розмови про ідеальний устрій світу. І пірати в ньому брали участь. То хто вони — романтики чи розбійники?

Не всі пірати XIX століття були такими, як Лафіт, джентльменами, що не опускалися до знущання з жінок і полонених. Як правило, траплялося навпаки. Пірати не визнавали, власне, ніяких законів, ні Божих, ні людських. Що хочу, те й роблю! Навіщо мені, та й таким, як я, ваші філософські роздуми про щось ідеальне.

Хосе Гаспар, якого побратими звали Гаспарілла, був іспанцем. Він командував королівським військовим кораблем, який зчепився з морськими розбійниками в Карибському морі. На нього поскаржилися (ми не знаємо, з якої причини: справжньої чи надуманої), і Хосе Гаспара викликали до Іспанії, до суду. Аби не «влізти» у в'язницю, Гаспар, разом з людьми, яких зустрів у портовій таверні, украв корабель та утік в Атлантику і приєднався до своїх колишніх супротивників з Центральної Америки.

Упродовж майже тридцяти років Гаспар пограбував близько 400 кораблів, переважно іспанських, бо мав зуб на своїх одноплемінників. Чи не пам'ятав він Чорнобородого з XVIII століття, який надто «поважав» жінок і тримав цілий гарем? В усякому разі Гаспар убивав тільки тих жінок, які йому набридли. Здобич продавав з допомогою Лафіта у Баратарії, де частенько з'являвся.

Але… ховався між мілинами і острівцями західної Флоріди. Коли 1819 року Іспанія поступилася Флорідою Сполученим Штатам, Гаспар швидко зрозумів, що його подальше перебування в цьому районі небезпечне. Американці докладали всіх зусиль, аби викоренити морське розбійництво з новонабутих територій, намагалися убезпечити мореплавство в районі Флорідської затоки.

До них приєдналися англійці (після закінчення війни за визволення), і все йшло на те, що для флорідських піратів б'ють останні склянки. Гаспар-Гаспарілла не чекав, коли військові кораблі обох держав оточать його у власній криївці. Він вирішив чкурнути звідти, сховавши скарби у різних місцях. Навесні 1822 року, коли він десь закопав останнє, що у нього було, раптом помітив на обрії судно і вирішив ще раз спробувати щастя: захопити несподівану здобич. Але цього разу він припустився фатальної помилки: зовні безпорадне судно виявилося замаскованим військовим кораблем Сполучених Штатів «Ентерпрайз». У бою з ним у піратів не було жодного шансу. Всі вони загинули або були полонені й підвішені на реях. Гаспарілла, рикаючи від люті, схопив якірний ланцюг і кинувся з ним у воду.

Пірати, яким вдалося вчасно залишити Флоріду, заснували нові гнізда на Кубі. Серед них був також Домініко Муньйос, колишній священик, який відійшов від служіння Богові заради кохання до світловолосої слов'янки Ванди. Він убив чоловіка і кількох залицяльників Ванди, захопив корабель, підняв на щоглі «веселого Роджера». Про нього казали, що він справляв на судні «чорну (диявольську) месу».