Усупереч портретам, які представляли пірата, вбраного з фантастичною елегантністю або у вигляді напівдикої істоти, варто зазначити, що він врешті-решт одягався набагато простіше і скромніше, ніж сучасні військові. Не скуті приписами моди, етикетом, пірати значно спростили матроське вбрання, пристосували його до умов і потреб праці на кораблі. Наприклад, злодюги Карибського моря замінили матроський вовняний костюм на полотняний. Штани, аби убезпечити ноги від шорстких канатів, подовжили до п'ят.

Озброєння пересічного пірата різнилося від прийнятого в державному флоті. Типова холодна зброя являла собою поєднання шаблі і списа зі спеціально заточеним вістрям, аби відтяти металевий наконечник від древка противника. У ближньому бою незамінним був пістолет, дво— або чотиридульний з кремневим замком, а також вдосконалені короткі мушкети, до яких прилаштовували свого роду багнети, так звані абордажні шаблі. Це своєрідне поєднання вогнепальної зброї з холодною відігравало неабияку роль.

І татуювання. Воно стало елементом піратського фольклору. Деякі дослідники пов'язують звичай татуювання з намаганням прикрити пляму, тавро, яким «позначали» злочинців. З татуйованих набиралися зазвичай корабельні команди. І, щоб вони були однакові, «мітили» усіх по-своєму. Оригінально. З часом татуювання набуло магічного змісту — вважалося талісманом.

Усупереч досить поширеним уявленням вікінги, наприклад, не були байдужі до свого зовнішнього вигляду. Вони одягалися в блузи і довгі або короткі брюки типу «гольф». Верхнім одягом служив плащ, «імпортного виробництва»— франкський або англійський. Скандинави полюбляли пряжки, брошки, персні. Зважаючи на зображення, що дійшли з епохи вікінгів, воїни мали довге волосся, заплітали бороди. Скажімо, датського конунга Свейна так і назвали — Вилобородим. Арабський хроніст розповідав, що вії у Хедебю фарбували усі — і жінки й чоловіки, і це їм дуже личило. Марнославство воїнів удовольнилося володінням коштовною, гарно прикрашеною зброєю і золотими й срібними перснями.

Чи варто засуджувати піратів, що й вони тягнулися до тодішньої моди?

Окрім переказів і легенд про піратів наші часи успадкували і їхні скарби, відшукати які не так-то й просто. Успіх у цій справі викликає, як правило, велику сенсацію. Пірати добре ховали свої багатства, вміло маскували криївки, готували пастки для шукачів, робили це в найсуворішій таємниці, часто вбиваючи свідків-спільників. Через це тільки незначну частину розбійницьких скарбів знайдено. Про існування деяких з них багато хто знає, та не знає точного місця їх знаходження. Головна причина невезіння шукачів піратських скарбів полягає, мабуть, у тому, що морські розбишаки все ж керувалися власною філософією: живи сьогоднішнім днем, а взавтра щось придумаємо. Тому здебільшого вони не поділяли гобсекову теорію накопичення й приховування багатств. Як казав Довгий Джон Сільвер, що його процитував Олександр Гробіцький у захоплюючій книжці «Скарби на дні морів», «більшість здобичі йшла на ром і добру гру — а потім поверталися на корабель у самих сорочках».

Таку ж думку висловлював Есквемелін. Коли після чергового походу буканьєри поділили здобич, вони «подалися на острів Тортуга, де… Їхнє прибуття викликало велику радість жителів. Як завжди буває, рядові пірати вже через три тижні залишилися без шеляга за душею. Все витратили на непотрібні речі або програли в карти чи кості. Незадовго перед їхнім поверненням на Тортугу туди підійшли два французьких кораблі, навантажених винами, коньяками й іншими товарами такого гатунку. Безпосередньо після їх прибуття ці напої продавалися дуже дешево, але невдовзі ціни нечувано підскочили, і галон коньяку коштував уже чотири песо».

Піратське золото швидко переходило до глибоких кишень купців і власників портових таверн. Під час найбільшого розквіту карибського розбою багато портів, що знаходилися на поодиноких острівцях і затишних затоках, з нетерпінням чекали на прибуття піратського флоту. В тих місцях навіть важкий гаманець недовго залишався повним. Пили й розважалися, поки в кишенях не з'являлися добрячі дірки. Потім знову скликали похід, визначали мету, і все повторювалося спочатку.

У той час найганебніша слава йшла про Порт-Роял на Ямайці. Це була головна база і місце відпочинку англійських буканьєрів. Звідтіля рушали в походи, тут була резиденція Генрі Моргана, сюди прибували кораблі англійської Західно-індійської компанії. Там також чекали на піратів таверни, шинки, крамниці і будинки розпусти. Все місто працювало на потреби піратів і з цього процвітало. Навзамін за забезпечення алкоголем, їжею і розвагами в руки порт-рояльців текло золото морських розбійників. Але надбані завдяки насильству скарби не принесли щастя місту. За кілька хвилин 7 червня 1692 року карибську содом і гоморру поглинуло море. Внаслідок потужного землетрусу місто, розташоване на прибережному схилі, зсунулося в море. З восьми тисяч жителів уціліло небагато. Один з них так описував катастрофу:

«Небо почервоніло, як розжарена піч. Земля здійнялася, як морська хвиля, й луснула, поглинаючи людей. З тріском завалилася спочатку двадцятиметрова дзвіниця, потім сама церква… Резиденція губернатора і королівські склади, що були за ними, впали, і їх поглинула вода. Кораблі, зірвані з якорів, з тріском билися один об одного. Деякі, викинуті хвилями, падали на дахи будинків. Голови людей стирчали з землі, яка, ніби страшні щелепи, замкнулася на їхніх тілах. Вимиті з могил трупи плавали поряд з жертвами катастрофи».

Разом з усім містом пішли під воду і нагромаджені там піратські скарби. Не бракувало сміливців, які невдовзі по тому, як море заспокоїлося, намагалися до них дістатись. Але швидко виявилося, що залишки Порт-Рояла хоч і спочивають на глибині 5-15 метрів, проте покриті шаром мулу й піску. Піратські багатства стерегли також акули, особливо численні в тому районі. 1780 року англійський адмірал Чарльз Гамільтон оглядав з поверхні води дахи затопленого міста. 1835 року поручник англійського військового флоту Джеффрі також доповідав про затоплені руїни, які назвав «Атлантидою в мініатюрі». 1859 року в цей район послали команду нирців, які побіжно оглянули неглибоку затоку, в яку зсунувся Порт-Роял.

Враження від свого перебування серед залишків затопленого міста описав по тому професійний шукач скарбів, поручник американського військового флоту Г. Е. Райзенберг:

«Пливучи повільно й обережно, я заглядав у вікна будинків до таємничих приміщень. У них панувала непроникна темрява, і я не раз вражено відсахувався, коли до мене несподівано наближалися потворні маски, бо в закапелках цих руїн чатували гігантські краби-павуки або восьминоги. Дивлячись, як зачарований, на дивні брили руїн, що вимальовувалися в голубій фосфоричній морській воді, я усвідомлював, що перебуваю в тому багатому і розпусному місті Антіл, яке звалося Порт-Роялом і одного дня зсунулося в море разом з більшістю мешканців».

Тільки розпочате 1959 року системне археологічне дослідження дало докладні знання про місто. Але, незважаючи на всі зусилля підводних археологів, натрапити на легендарні скарби Порт-Рояла не вдалося. Єдиним їхнім трофеєм була металева скриня Філіппа IX з гербами Іспанії, наповнена срібними іспанськими монетами, карбованими в 1653–1691 роках. Вину за своє невезіння деякі шукачі скарбів покладають на… дух Генрі Моргана, якого поховали на цвинтарі Порт-Рояла. Його могила була затоплена разом з містом. Нібито це він вводить в оману непроханих гостей і стереже підводні скарби. Завдяки цьому дух Моргана користувався великою популярністю серед спіритів XIX століття, які під час своїх сеансів намагалися вивідати в нього таємницю. Але, як видно, не вдалося.

Переважна більшість піратських скарбів, ретельно захованих у потаємних закутках узбережжя або на безлюдних островах, походить з тих часів, коли залишилися в минулому веселі й гостинні порти на взірець Порт-Рояла. У другій половині XVII і у XVIII столітті розбійники діяли, як правило, автономно, а їхніми базами були не людні міста, а віддалені і добре замасковані криївки. Отже, у більшості випадків пірати були позбавлені можливості погуляти на широку ногу і витратити гроші. Їхні розваги зазвичай обмежувалися пиятиками у своєму товаристві, як, наприклад, на кораблі Чорнобородого. Але не всіх це влаштовувало. Були й такі, що розуміли піратство як прибуткову справу і мали намір, достатньо забагатівши, порвати зв'язок з розбійництвом і почати нове життя в нормальному суспільстві. Власне, саме такі й ховали свою здобич, сподіваючись скористатися з неї пізніше. Ця надія не завжди справджувалася, і таким чином утворювалися легендарні скарби, які до цього часу збуджують уяву багатьох шукачів.