Сучасній людині важко уявити в піратському товаристві жінок. Але насправді там їх не бракувало. Історія зберігає свідчення про деяких з них, хоча за справжність імен поручитися важко.

Деякі історики першою жінкою-піратом вважають… Сфінкс[5]. З нею пов'язаний давньогрецький міф про Едіпа. У відомому варіанті легенди Сфінкс задавала перехожим загадку і тих, хто не міг її відгадати, безжалісно вбивала. Едгп знайшов відповідь, і Сфінкс кинулася зі скелі й загинула.

Але є й інший варіант міфу, який наводить Павсаній. Сфінкс мала військо і флот і чинила морський розбій. Її резиденція була на неприступній горі поблизу міста Анфедон, де в прибережних водах стриміло багато скель. Едіпу і його корінфському війську довелося добре попотіти, щоб порятувати місцевих жителів від цього чудовиська і забезпечити відносно вільне плавання в акваторіях острова Евбея та півострова Пелопоннес, особливо у протоці Евріп. Як свідчать давні джерела, протока «вирізняється швидкою течією: сім разів на день і стільки ж уночі тут чергуються припливи і відпливи, сила така велика, що переважає силу вітру і зупиняє кораблі, які йдуть з розгорнутими вітрилами». Але, не зважаючи на примхи природи, саме тут греки проклали собі чи не найважливіший торговельний шлях.

Таким чином, за туманною загадковістю міфу криється зрозуміла боротьба за контроль над морськими торговельними шляхами.

Давнім римлянам дошкуляли напади піратських суден королівни Теути, якій належала держава на адріатичному узбережжі колишньої Югославії.

У середньовічній Франції славилася відома своєю вродою Жанна де Кліссон. 1343 року король Франції Жан Добрий скарав на смерть її чоловіка Олівера, звинувативши його в зраді. Втручання впливових друзів не допомогло — вирок було виконано. Тоді вдова разом із синами замислила криваву помсту. Продала все майно і купила кілька суден, з яких сформувала піратську ескадру. Багато років Жанна тероризувала атлантичне узбережжя Франції, щасливо уникаючи рук влади. Ще сто років після її таємничої смерті ім'ям цієї жінки в прибережних селищах страхали дітей, складали про неї пісні. Час виглянцював образ Жанни-піратки. Зникли жорстокі, похмурі риси. І тепер її згадують як месницю, що повстала проти феодальної сваволі.

Через два століття у водах Ла-Маншу з'явилася нова «мадам Кліссон». Це була горда і безстрашна Граїна Бурке — молода княгиня з ірландського роду О'Малеїв. Ще до шлюбу з лордом Річардом Бурке, якого прозивали Залізним Річардом, юна Граїна мала певне уявлення про розбійне ремесло, бо ним споконвіку займався клан О'Малеїв, чиї кораблі, над якими майоріли прапори з білим морським конем і написом «Могутні на суші й на морі», добре знали нещасні жителі Шотландії та Ірландії.

Коли Граїна ще не вміла ходити, її, за феодальним звичаєм, віддали заміж за нащадка іншого піратського клану О'Флаєртів з метою об'єднання сил обох родів. Відтоді могутність ірландських піратів неймовірно зросла. Граїна разом зі своїм першим чоловіком не раз ходила в грабіжницькі походи. Одночасно вона не цуралася своїх прямих жіночих обов'язків: добре вела й родинні справи, народжуючи і виховуючи дітей. Піратському промислові княгиня повністю віддалася тоді, коли за наказом губернатора своєї ровесниці королеви Єлизавети І стратили її старшого сина Овена — «білу ворону» клану, бо, на відміну від родичів, він полюбляв спокійне сільське життя. Приблизно тоді ж помер і перший чоловік Граїни. Вона не довго нудьгувала: вийшла заміж вдруге, за Залізного Річарда, якого називали так через те, що він ніколи не знімав з себе залізної кольчуги. Разом з новим чоловіком тепер уже леді Бурке стала поводитися ще сміливіше. Шокувала всіх, одягаючи чоловічі штани, що на той час вважалося надзвичайним явищем. Перекази про її життя стверджують, що під час атаки на турецьке судно леді була змушена спуститися в каюту, оскільки перебувала «в цікавому стані». Народивши дочку, вона одразу кинулася в бій, і це відіграло вирішальне значення, бо поки вона виконувала богодану жіночу місію, турки почали брати гору. Після повернення з плавання, незадоволена поведінкою команди, леді наказала повісити всіх на реях.

Граїна Бурке високо цінувала власну незалежність і не піддалася на умовляння Єлизавети І вступити на королівську службу. Власне, через це вона відбула півтора року у в язниці на підставі антипіратського закону. Її звільнили за умови, що вона залишить своє злочинне ремесло і, як висловився суддя її королівської величності, «сприятиме наведенню порядку в Ірландії». Піратка відповіла, що за тієї несправедливості, яка панує в країні, про спокій годі й казати. Тож і не полишила піратства аж до смерті в 1603 році. Цього ж року, на диво, померла і її ровесниця королева Єлизавета І.

Леді Бурке мала серйозну конкурентку в особі місіс Конгрів, дружини пірата і дочки не менш відомого морського розбійника Філіппа Фолверстона. Але «кар'єра» цієї зловісної неординарної родини закінчилася досить швидко. Доля жорстоко позбиткувалася над ними. Якось ці шукачі пригод напали в Ла-Манші на іспанський корабель і, захопивши його, геть вирізали всю команду. Та не помітили капітана, який сховався в трюмі. Той, коли пірати покинули напризволяще розграбований і змертвілий корабель, оговтався, виліз на закривавлену палубу й вирішив помсти-тися кривдникам. Написав скаргу губернаторові тієї дільниці узбережжя, де втрапив у криваву халепу, і якимсь робом таки спромігся стати перед ясні очі можновладця. І… мало не впав з подиву а чи з ляку, коли побачив, що губернатор і його дружина — не хто інші, як ватажки банди, що напала на його корабель. Іспанець, — той, мабуть, бував у бувальцях, — удав, ніби помилився дверима, й — прямісінько до королеви! Як і годиться, слідство викрило піратську мафію, яку очолювали Джон Конгрів і його дружина. Колишній губернатор наклав головою під сокирою ката, а його дружина звікувала свої дні, позираючи на «небо в клітинку».

Імена жінок фігурують і в історії карибського піратства.

Тут нам хотілось би скористатися з ефектного виразу «пірати в спідницях». Та ба! Ці слова мають хіба що метафоричне значення, оскільки послідовниць славнозвісної леді Бурке там вистачало. Чоловіче вбрання, в крайньому разі — вузенька пов'язка на стегнах, і маєте, як на ті часи, паніку у лавах суперника!

Незвичайною силою і жорстокістю прославилась Кривава Мері Кабхем. Вона ламала руками підкови і вміла поцілити з відстані 25 ярдів у підкинутий іспанський дублон. Про її життя відомо небагато. Хіба що… Віддаючи належне її дивовижним «якостям», не обтяжені загальнолюдськими нормами поведінки і заповідями Христа, пірати визнали авторитет цієї жінки, усупереч морським законам тих часів, коли всі визнавали, що жінка на кораблі — то нещастя, і все ж дозволили Кривавій Мері командувати своїм судном. Вона скористалася цим довір'ям сповна, награбувала чимало багатства і… таке вже життя джентльменів удачі, — в одній із розбірок у таверні на острові Ямайка віддала Богові душу. А чи дияволу?..

Були ще, окрім Мері Кабхем, хоч і не такі колоритні, але все ж цікаві з погляду піратського ремесла жінки — Мері Рід, Анна Боні, Анна Блюс.

Мері Рід замолоду виховувалася і вбиралася як хлопець і так вподобала собі чоловічі заняття, що добровільно вступила до війська, приховавши свою справжню стать. Не раз виявляла мужність і хоробрість.

«Але сталося, — пише історик, — що закохалася вона в свого товариша по зброї — молодого, пристойного фламандця і з того часу дещо занедбала службові обов'язки…»

Молодята залишили військову службу, намірившись присвятити себе звичайним сімейним радощам. Але ті радощі невдовзі сплили за туманом. Чоловік Мері раптово помер, а вона, залишившись без засобів до існування, вирішила знову вступити до війська. Цього разу їй не вдалося приховати свою стать. Тоді Мері сіла на голландський корабель, що йшов до Західної Індії. Під час подорожі на нього напали англійські пірати з Нью-Провіденса, її земляки.