На щастя для європейців, 1729 року глава династії Ангріа і засновник могутнього Малабару раджа Канаджі помер. По ньому залишилося п'ять синів, які майже двадцять років боролися один з одним за батьків скіпетр. Нарешті переміг талановитий наймолодший син Туледжі.

Невдовзі англійці мали нагоду познайомитися з обдаруваннями нового владаря. 1749 року в морській битві вони зазнали поразки і втратили свій найбільший в індійських водах військовий корабель «Ресторейшн». Голландці й португальці, чиї колоніальні володіння в цьому регіоні у той час почали зменшуватися, зазнали ще більших втрат.

Війна з піратами ставала дедалі запеклішою. Англійці намагалися будь-що приборкати їх. 1755 року проти Туледжі вирушила експедиція під проводом Уїльяма Джеймса. Після дводенного безперервного бомбардування «Золотої фортеці» — найпотужнішої твердині династії Ангріа — пірати здалися.

Наступного року англійці вирушили в похід на їх столицю Герію. Там зібралася більшість вояків на чолі з Туледжі, там перебував і їхній флот з 58 суден, серед яких був і раніше захоплений «Ресторейшн». Завдяки технічній перевазі та бездоганній організації англійці здобули цілковиту перемогу. Прицільним вогнем своїх далекобійних гармат вони потопили більшість суден Туледжі. Протягом дня англійці трощили оборонні мури Герії. Вранці наступного дня в атаку пішли сухопутні війська під проводом капітана Роберта Клайва, який пізніше прославився підкоренням Бенгалії. Оборонці не витримали навальної атаки. На фортах з'явилися білі прапори. У захопленій фортеці переможці знайшли здобич на 130 тисяч фунтів.

Але не це найбільше їх потішило. Морські шляхи навколо Індії нарешті звільнилися від морських розбійників, а в глибині суходолу на англійців чекали набагато більші скарби.

Піратської напасті не уникнули також моря Південно-Східної Азії. Китайські літописи повідомляють про японських, корейських і малайських морських розбійників. Пізніше до них прилучилися ще й індонезійські шукачі легкого хліба.

Починаючи з XIII століття узбережжя Китаю постійно спустошувалося японцями. В одному з китайських поетичних творів говориться про їх справді фантастичну кількість — десять мільйонів. Для мешканця китайського узбережжя тих часів (XIII–XVI століття) слово «пірат» асоціювалося з поняттям мореплавця, оскільки будь-хто, хто плавав Жовтим, Східно-Китайським чи Південно-Китайським морями, напевно мав якусь здобич.

Японські розбійники відзначалися організованістю, мали численні, добре озброєні судна, їхні екіпажі були добре вимуштрувані і зодягнені в однаковий червоний однострій. З XVI століття дійшли до нас відомості про японського ватага Яїро, якого пізніше навернув у християнство місіонер Франціск Ксав'ер із Португалії. Пізніше Яїро став навіть главою католицької церкви у себе в країні. Але коли португальські місіонери зазнали невдачі, він тут же облишив християнське віровчення і повернувся до «доброго» розбійницького ремесла.

Безжальне спустошення китайських берегів тривало й надалі. 1523 року було захоплено і розграбовано один з найбільших китайських портів — місто Нінгпо. 1553 року, як повідомляють хроніки, зрадники Китаю сприяли проникненню піратського флоту — кількох сот японських кораблів — річками в глибину країни. Аби протистояти навалі загарбників, китайські імператори почали використовувати тактику спаленої землі. Вони наказали закрити всі порти імперії, заборонили своїм підданим будувати кораблі й виходити у море. Всі жителі узбережжя мусили залишити свої оселі й перебратися в глибину країни. «Серединна імперія» відвернулася від моря. Узбережжя спустіли, колись багатолюдні й гамірні порти завмерли.

Але бажання скористатися з дарів моря було надто великою спокусою. До того ж морем прибували прекрасні товари і невідомі творчі ідеї. Імператори вмирали, а їхні повеління забувалися чи відмінялися наступниками. І поступово узбережжя знову почали оживати. На це тільки й чекали пірати. До них поверталися золоті часи.

У другій половині XVI століття внаслідок певних внутріполітичних процесів у власній країні японські пірати значно обмежили свою активність біля берегів Китаю. Та їхні місця зайняли місцеві колеги по ремеслу — китайські. На початку XVII століття найвідомішим серед них став Ко Ксінго. Його величезна флотилія джонок у Південно-Китайському морі контролювала всю торгівлю Китаю з Індією і Малайзією.

Сила піратів була така велика, що їхньої підтримки шукав навіть імператор правлячої династії Мін, який у цей час воював з маньчжурами. Ті також загравали з Ко Ксінго, пропонуючи йому за спілку з ними титул імператора Південного Китаю. Спокушений Ко Ксінго пристав до маньчжурів. Але коли династія Мін упала, то маньчжури, які захопили увесь Китай, і не подумали ділитися з колишнім союзником. Вони плекали надію на власну династію. Ко Ксінго став небезпечним суперником. Тому його підступно заманили в пастку, і він сконав від вишуканих тортур.

За смерть батька присягнувся помститися син. Двадцять років він спустошував узбережжя Китаю, поки безпомічні імператори маньчжурської династії не наказали своїм підданим залишити узбережжя і переселитися в глибину суходолу. Тоді Ко Ксінго-син «звернув увагу» на європейців. 1661 року флот, який налічував 600 джонок, захопив острів Формоза (Тайвань), який належав тоді голландцям.

Європейці з'явилися в цих водах на початку XVI століття і теж вписали в історію далекосхідної акваторії власний розділ. Спочатку португальці й іспанці, які прибули сюди як купці, за сприятливих обставин не гребували й морським розбоєм, скубли китайські порти і джонки.

Така поведінка білолицих зайд стурбувала китайські власті, і вони невдовзі вигнали португальців з відведених їм раніше факторій у Кантоні і Нінгпо. Ще й на морі не давали їм спокою. 1522 року китайці розгромили ескадру Альфонсо де Мелло, а взятих у полон португальців стратили як піратів.

У Нінгпо, де була майже тритисячна колонія португальців, обурені постійними нападами китайці взяли приступом мури форту і знищили всіх оборонців, котрі не встигли втекти на кораблі, що стояли на якорі в затоці. Виразом ненависті до європейців стало надане їм прізвисько «ян куейці», тобто «заморські дияволи».

Найвідомішим серед європейських піратів був португалець Фернандо Пінто. Перекази свідчать, нібито він першим з європейців прибув до Японії 1543 року й ознайомив місцевих жителів з невідомою їм доти вогнепальною зброєю. Пінто залишив нотатки, де описав свою діяльність на Далекому Сході. Зокрема, він розповідав, як у союзі з своїми китайськими «колегами» воював проти малабарців — найсерйозніших їхніх конкурентів у районі Індостанського півострова. Від рук малабарських розбійників португальський пірат і поліг. Коли «португальський вампір» (так мала-барці прозвали Пінто) потрапив їм до рук, вони спекли його разом з товаришами на гратчатці.

Через сто років після розбишак з Піренеїв до Китаю прибули голландці й англійці. Вони теж не відзначалися вишуканими манерами, поводилися як звичайнісінькі злодії і немилосердні грабіжники. Китайські хроніки повняться ненавистю і зневагою до білих прибульців. Наприклад, 1607 року намісник імператора Фу Кіену доповідав дворові, що одинадцятого місяця Ху Сюці «хун-мао» («червоноволосі», так китайці прозивали англійців і голландців) убили кількох китайських купців і пограбували їхні судна, після чого висадилися на берег, маючи намір оселитися на континенті.

Голландці, заснувавши постійну базу на Тайвані, раз у раз нападали на купецькі джонки, що ходили в Індію і на Яву. Через кілька років жвава торгівля у Південно-Східній Азії завмерла. Одночасно на Яві голландці винищили китайців. Такий же злочин в той же час вчинили й іспанці на Філіппінах. В обох випадках ішлося про безумовне підкорення населення захоплених регіонів та усунення торговельного конкурента.

Відродження китайського піратства відбулося на початку XIX століття, чому сприяло ослаблення імператорської влади і голод, що спіткав південні провінції країни. Серед ватажків того часу наймогутнішим був Чін ї, який 1807 року командував флотом з 800 великих і 1015 малих джонок і армією в 70 тисяч чоловік. Пірати мали добре організовану систему продовольчих складів у різних місцях узбережжя і широко розгалужену розвідувальну мережу.