На мусульманських галерах поневірялися раби-християни. На християнських суднах їх склад урізноманітнювався. Інколи за мізерну плату на цю каторгу добровільно зголошувалися християни. Звичайно, не від доброго життя. Траплялися й мусульманські раби, куплені королівськими чиновниками на спеціальних невільничих ринках Європи (у Венеції, Палермо, Генуї); були злочинці й звичайні волоцюги, які «наривалися» на жандармів саме тоді, коли флот потерпав від нестачі веслярів і в провінції розсилалися циркуляри: «Його величності потрібні осуджені на галерну працю».
Після Нантського едикту, що заборонив протестантське віросповідання у Франції, на галерах з'явилося багато гугенотів, їх засуджували на довічне галерне життя, до них ставилися на французьких кораблях особливо жорстоко: не дозволяли відправляти свій культ, принижували, в той час як католикам служили меси.
На мусульманських галерах рабам дозволяли молитися згідно зі своїми віросповіданнями.
Раби-християни в Північній Африці завжди могли сподіватися на викуп. Хоча б теоретично. До XVI століття в Магрібі бракувало робочих рук, і ціни на рабів підскочили так високо, що родичі бранців часто не могли їх викупити. В таких випадках остання надія покладалася на «викупні товариства», зокрема на найстаріше з них — орден Святої Трійці, що був заснований ще в XIII столітті. Членів ордену називали рінітаріями. Їх могли зустріти на всіх невільничих ринках Магрібу і впізнати по білому вбранні з каптуром і голубими або червоними хрестами на грудях. Мусульмани не зачіпали ченців, бо вони регулярно привозили їм гроші й викуповували рабів.
Набагато надійнішими у відкритому морі при високій хвилі були менші за розмірами піратські галери, так звані фелюки. Ширші від європейських галер, вони краще витримували негоду. Але головна їх перевага полягала в тому, що судно мало дві, трохи похилені наперед щогли зі скошеними вітрилами. Це дозволяло фелюкам проходити значні відстані без весел, а також забезпечувало високу швидкість, що мало істотне значення в піратському ремеслі. Вітрила доповнювалися веслами (по 16–24 з кожного борту), за якими просто на палубі сиділи веслярі, спустивши ноги в прорізані в ній отвори.
В руках піратів фелюки стали прекрасним знаряддям лову. Вони легко наздоганяли здобич і так само легко втікали від погоні. А дві рушійні сили — весла і вітрила — забезпечували їм маневреність у бою і практично «усякопогодність». Наприклад, у безвітряну погоду, коли вітрильники змушені були чекати сприятливої нагоди, фелюки продовжували рух на веслах.
Але ні великі галери, ні менші за них фелюки все ж не могли здійснювати трансокеанські подорожі. Аби успішніше діяти на нових і набагато важчих для них просторах, тобто в Атлантиці, берберійські пірати були змушені будувати «округлі. нави»— кораблі з високими бортами, низькою осадкою і кілем, обтяженим баластом, з трьома щоглами, оснащеними вітрилами у кілька ярусів.
Але практично аж до кінця свого існування берберійські пірати плавали на дещо удосконалених фелюках або бригантинах, так і не опанувавши західноєвропейського мистецтва кораблебудування. Втім, це не заважало їм робити сміливі набіги.
Особливого розголосу в піратському середовищі набула діяльність реїса Мурада, голландця, справжнє ім'я й прізвище якого було Ян Янц. Він тривалий час полював у Середземному морі і східній Атлантиці, користуючись базою в марокканському порту Сале. 1627 року Янц здійснив один з найсміливіших походів в історії берберїйського розбійництва. Маючи на борту лоцмана-датчанина, він вирушив в Ісландію, несподіваною атакою здобув Рейк'явік, але трофеї виявилися незначними. В оселях рибалок знайшлися тільки риба та сіль. Втім, реїс Мурад прихопив з собою кількасот ісландців: чоловіків, жінок, дітей.
У Середземному морі під час одного з походів його захопили мальтійські лицарі. Але невдовзі за нез'ясованих обставин він знову опинився на волі і найнявся на службу до султана Марокко. Як помер чи загинув цей розбишака морських просторів, ніхто не знає. Але іспанці поширювали легенду про його безславний кінець.
Пірати непокоїли своїми нападами й узбережжя Великобританії. Так, 1625 року вони спустошили околиці Плімута. Запливали й у гирло Темзи, загрожуючи самій столиці Англії. Щоб гарантувати безпеку, англійці певний час навіть платили викупне. Інколи траплялося, що вони порушували умови. Ось що писав у своєму донесенні один з перших англійських консулів у Алжирі: «Тут кажуть, що коли не поспішите з виплатою викупу, то підуть і займуть ваші місця в ліжках побіля ваших дружин, як це вони зробили в Іспанії».
Приблизно в той час берберійські пірати захопили острів Ланді біля південного узбережжя Англії, і вражені тамтешні мешканці щодня слухали спів муедзина, що долинав із острова. Але Англія, морська могутність якої зростала на очах, швидко звільнилася від такої напасті. 1655 року до порту Ла Гулет несподівано ввійшла ескадра під проводом адмірала Блейка. Скориставшись з паніки, англійці гарматним вогнем знищили всі кораблі, які юрмилися в порту. Цю операцію 1671 року повторив Едвард Спрег, який на всіх вітрилах зайшов у порт Бужі і розшматував там усі судна. Шістьма роками пізніше жертвою чергової атаки англійців став піратський флот у Тріполі.
Енергійну війну з морськими берберійцями вела також Франція. Її флот тричі (в 1682, 1683 і 1688 роках) бомбардував Алжир.
В історії мусульманського піратства є кілька епізодів, що в них узяли участь і слов'яни, зокрема поляки, держава яких мала на той час найбільше контактів із західним світом. Спочатку головною метою слов'янських подорожей була Свята земля, бажання познайомитися з далекими країнами. Пізніше до побожних пілігримів і молодих шляхтичів, які йшли по науку в італійські університети, долучилися і купці, головним чином із Гданська. Про небезпеки плавання по морю згадує Миколай Кшиштоф Радзивілл, прозваний Сиріткою, в реляції про свою подорож у 1583–1584 роках. По Середземному морю плавав і сам Ян Кохановський, але нотаток про це він не залишив.
Піратської неволі спізнав відомий ботанік Мельхіор Жуландіс з Мальборка. Корабель, на якому він подорожував з Італії до Лісабона, пірати захопили біля Сардинії і відконвоювали до Алжира. Тільки завдяки клопотам друзів, котрі зібрали значну суму на викуп, Жуландісу вдалося уникнути веслярської лави на галері.
Численні пригоди описує анонімний автор спогадів про подорож по Середземному морю і країнах Західної Європи в 1595 році. Біля берегів Сицилії його корабель атакували пірати, але капітан звичайним на той час маневром просто повів свій фрегат до берега, і екіпаж з пасажирами сховався в найближчому лісі.
З другої половини XVI століття багато поляків воювало з «невірними» у військах Мальтійського ордену. Найзнаменитішим з них був Прокоп Одровонж-Пеньонжик, який за численні перемоги над маврами як на морі, так і на суходолі удостоївся звання адмірала Мальтійського флоту.
Велику славу у битвах з мусульманами на Середземному морі заслужив на початку XVII століття шляхтич Бартоломей Новодворський. Через участь у дуелі при дворі короля Стефана Баторія він був змушений залишити Польщу. Кілька років тинявся у Франції, звідки подався на Мальту. Разом з мальтійськими лицарями брав участь у походах на африканське узбережжя і відзначився під час штурму важливої фортеці, яка пізніше належала ордену (напевне, йдеться про Тріполі).
Усю Європу облетіла звістка про вчинок шляхтича Марка Якимовського з Подолії (нині Україна). Під час війни з Туреччиною він потрапив у полон і був проданий в Єгипет на галеру. Коли судно з прикутим до лави Якимовським перебувало в Мітілені на Лесбосі, він здійняв там бучу, і, знешкодивши сторожу, невільники прорвалися з порту у відкрите море, а буря, що невдовзі зірвалася, дала їм змогу втекти від погоні. Через п'ятнадцять днів плавання бунтівники під вмілою орудою поляка дісталися до Мессіни, а звідтіля через Палермо і Неаполь прибули до Рима. Там вони піднесли папі римському здобуті турецькі прапори. І там же Марко Якимовський одружився з бранкою на ймення Катажина, яка теж поневірялася на повсталій галері.
