— Вечеряти будеш? Я напік картоплянців із сиром, таких, як ти любиш, — вийняв із печі макітру батько.

Мати сіла за стіл, відколупала шматок картоплянця, вмочила в сметану і почала їсти. Її погляд був десь далеко, там, звідки вона прийшла, а жирні губи усміхалися. Вона нагнулася над столом і з пазухи вивалились великі груди, на яких я побачила засоса. Я втупилася в свіжий синець, а батько перехопив мій погляд і теж це помітив, але нічого не сказав. Дістав із коминка сірники й сигарети і закурив.

— Тільки не в хаті, — розсердилась мама.

Він мовчки вийшов на двір і сів на лаву, а я біля нього. Обняв мене, курив і дививсь у вечірнє небо. За Скоморохами, над Житомиром, тьмяно мерехтіло небо, ніби його хтось посипав гарячим попелом. Ми нічого не говорили одне одному. Я бачила, як жевріє в темряві кінчик його сигарети, як тремтять руки і жадібно затягується він димом. І це мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Він курив сигарету за сигаретою, а я притулилась до нього і відчувала, як приємно сидіти під його рукою, відчувати, як пахне його піт і як він мене любить.

— А ваш батько завжди був такий м’який?

— Це тільки збоку здається, ніби він у всьому був поступливий. А насправді характер у нього був твердіший, ніж у більшості чоловіків, яких я знала. Одного разу ми їхали на весілля до родичів у лісове село Буймир. Автобуса найняли в Житомирі, і всі друзі й близькі наречених їхали з нами. Був кінець травня. Цвіли акації, і від їхнього аромату, що залітав у прочинені автобусні вікна, хотілося їхати на край світу. Мені було чотирнадцять років, і моє серце наповнювалося радісними і хвилюючими передчуттями. За Тарасівкою я побачила, як від Фастова йшов товарняк. Усі люди в салоні були по-святковому збуджені, розмовляли, сміялися. І тільки батько занепокоєно дивився на водія. Недалеко від переїзду батько тривожно гукнув:

— Куди ж ви їдете? Збоку — поїзд!

Мені стало незручно за батька, що він кричить на весь автобус.

— Та хіба він не бачить? Він же шофер, — обізвалася жінка з букетом білих троянд.

Але батько знову голосно гукнув, аж усім стало за нього ніяково:

— Поверніть голову! Там поїзд!

Товарняк був уже зовсім близько, коли водій повернув голову на батьків крик і загальмував. Від різкої зупинки всі попадали грудьми на передні сидіння. Поїзд зі свистом пролетів перед нашим автобусом. Водій злякано дивився, як на відстані простягнутої руки перед ним із гуркотом проскакують на платформах танки й бронемашини. Потяг прогуркотів і зник у напрямку Житомира. А водій сидів, учепившись руками в кермо автобуса, і не знав, що робити далі. В автобусі стало тихо, а потім усі зашуміли, закричали, а жінка з букетом білих троянд підбігла до водія і почала бити його букетом. В неї була істерика, вона плакала й шмагала шофера трояндами, доки її не заспокоїв і не відтягнув високий чоловік. Водій був весь подряпаний колючками троянд. Тремтячими руками він закурив і мовчки рушив далі. Пізніше я не раз згадувала цей випадок, коли батько врятував усіх, хто їхав тоді в автобусі на весілля. Він єдиний помітив, що водій задумався й не бачить поїзда.

— Але цей випадок ще не свідчить про характер, — сказав Мендель. — Просто у вашого батька спрацював інстинкт самозбереження.

— А чому він не спрацював у інших? Інші люди теж помітили поїзда, але думали, що водій усе бачить і посоромилися йому про це нагадати. Втім, якщо вважаєте, що цього недостатньо, аби вас переконати, що мій батько мав твердий характер, я розповім ще одну історію, яка трапилася, коли мені було шістнадцять років, і ми їздили в Донецьк до дядька Павла.

Старший батьків брат виїхав з дому на Донбас відразу після школи, влаштувався на шахту, звідти пішов до армії, а коли демобілізувався, залишився там жити. Ми приїхали в Донецьк у кінці червня. Дядько Павло зустрів нас на залізничному вокзалі і на таксі відвіз додому. Він жив зі своєю дружиною в двокімнатній квартирі на проспекті Богдана Хмельницького. Вони були бездітні. Дядько працював на шахті імені Засядька. Вже в перший день він оточив нас увагою, повів у місто, і я захоплено дивилася на троянди, які цвіли всюди на квітниках.

— Скільки їх тут?! — вигукнула я.

— Мільйон, — посміхнувся дядько Павло.

Він привів нас на площу і показав скульптуру шахтаря, чорного, ніби витесаного з брили антрациту.

— Бачиш, який великий?

Того ж вечора ми ходили на балет, у якому танцював Вадим Писарєв, і я була щаслива, що побувала в гостях у свого дядька, про якого так багато чула з дитинства, і побачила це велике східноукраїнське місто.

Але наступного дня трапився випадок, який назавжди розсварив батька з його старшим братом. В обід до дядька Павла зателефонував якийсь чоловік, і дядько запросив його в гості. Тітка накрила стола, дістала з холодильника запотілу пляшку горілки, відкрила банку маринованих грибів, яку ми привезли. І коли в двері подзвонили, дядько Павло попросив батька:

— Говори російською.

Батько спохмурнів і нічого не відповів.

У дверях заклацав замок, дядько Павло привітався з прийшлим чоловіком і сказав, що до нього приїхали гості. Незнайомець був здоровенний, більший за батька і за дядька Павла, з грубим вольовим обличчям і червоними руками з чорними обідками під нігтями. Тітка запросила всіх на обід. Ми всілися за столом, дядько розлив чоловікам горілку, вони випили і почали розмовляти. А мій батько мовчки закушував і не встрявав у їхню розмову. Коли тітка запитала, хто буде пити чай, я попросила:

— А можна каву?

— Нащо тобі кава? Краще попий чаю. Не зможеш заснути, — сказав тато.

За столом стало тихо, і я почула, як на кухні капає з крана вода.

— Эт кто? Па-а-а-ляки? — показав на нас виделкою чоловік, якого дядько Павло звав Михайловичем.

— Мой младший брат Николай и племянница, — почервонів дядько.

— А почему они разговаривают по-польски?..

— По-украински, — поправив його дядько Павло.

— Хахлы, что ли?..

Батько весь напружився і стримано запитав:

— А вас як звати?

— Семен Михалыч Пендюрко, — нахромив гриба виделкою чоловік.

— То ви українець?

— Я?!. — аж захлинувся від обурення він. — Да я — шахтер!

— А звідки ви родом?

— Я — донецкий.

— А ваш батько?

— Отец, что ли? Из Кобеляк, — зачавкав грибом чоловік. — А ти кто?

— Я — кіномеханік.

— Послушай, киномеханик, — взяв скибку хліба Пендюрко, — я таких, как ты, кормлю, а ты тут мне мозги пудриш.

— Закусывай, Михалыч, — поплескав його по плечу дядько Павло.

Батько витер серветкою губи, підвівся з-за стола й сказав:

— Не знаю, хто тут кого годує, але ви поз’їжджалися сюди на шахти з Кобеляк і Скоморох і соромитесь одне одного, наче виросли в пробірці, й у вас не було ні батьків, ні дідів, ні землі, з якої ви приїхали. Та хто ви такі?! — і повернувся до дядька Павла. — Якщо тобі соромно свого брата, то мені тут нема що робить.

Вийшов із-за столу, і скільки дядько з тіткою не вмовляли його залишитись, зібрав речі, і в той же день ми виїхали з Донецька. З того часу і до останнього свого дня батько не розмовляв зі своїм старшим братом.

Додому ми їхали в купе з професором Донецького університету, і всю дорогу батько розмовляв із ним про кіно. Вже тоді я зрозуміла, що українським селянам інтелігенція ближча, ніж робітничий клас, який швидко втрачав зв’язок із своїми національними традиціями і ставав чужим.

Після тої поїздки я вирішила, що закінчу факультет української філології. Мене підштовхнули до цього комплекси дядька Павла і Семена Пендюрка, вчинок мого батька і професор з Донецька, який розмовляв такою вишуканою мовою зі старосвітськими зворотами, ніби вийшов із романів українських класиків.

Алла замовкла й подивилася на скисле обличчя Олександра Менделя. А коли виходили з його помешкання, відчула, що ця історія була йому неприємною, ніби вона зачепила якісь глибокі механізми, які століття посилювали міжетнічне тертя в цих землях.