Це банальна істина, але ми про неї часто забуваємо, і це відбувається не лише тому, що поезія переносить слово з комунікативної сфери в естетичну, тобто – на рівні лексичному. Поезія фіксує слово завдяки своїй першій і головній ознаці – ритмічності. Але ми забуваємо і про те, що ритм – це не лише п'ятистоповий ямб, і не лише чергування рядків з чоловічими і жіночими римами у катрені, і не лише силабо-тонічна система віршування, і не лише ритмізований чи спрозований верлібр, – а все це і все ще невідкрите і невикористане разом узяте. Тільки тоді слово міцно фіксується, вступає в багатогранні зв'язки з іншими словами, виявляє свою поліфонічність… – стає міцним матеріялом для мурування нових класичних веж. Не дивно, що антична література творилася в могутніх державних структурах, адже поезія в ті часи володіла багатим арсеналом фіксувати слова, завдяки цьому творилася міцна літературна основа мови, і (я переконаний, що це речі взаємопов'язані) міцнів державний устрій. Держава – це устрій, упорядкування, порядок, зафіксованість. Поезія (класична, в кожному разі) – те саме. Але я – за упорядкування багатства, а не за диктат бідності.

Що ж ми маємо у плані зафіксованості слова у нашій теперішній українській поезії? За невеликим винятком – бідність. Одноманітність і поверховість силабо-тоніки. Закам'янілість трофіки – катрени, катрени, катрени, а переважно – нудний суцільний ритмізований текст. Древній «книжний» синтаксис, глухота до нових довколишніх ритмів, одноманітне повторення відомих. Самоповторення. Поети не розуміють, що самоповторюючись, вони самі себе баналізують. Дивовижні табу навіть на рівні лексики. Не кажу вже про тематику. (Стверджую, що слово «панк» освоїлося українською поезією лише через десятиліття після виникнення панкмоди і поширення її на Україні. Для Шевченка, наприклад, не було проблемою вживати чи не вживати такі новітні в його часи слова як, скажімо, «слов'янофіл»).

Краща частина нашої поезії тримається традиції, вважаючи, напевно, що це єдиний вірний спосіб зберегти те, що ще залишилося. Але якщо перегинати і тут палицю, то такий стан може перетворитися в спосіб відправити українську літературу разом з її прекрасною традицією в архів.

Чергова хвиля верлібрової поезії, піднята вітром свободи перебудовних років, у своїй масі засвідчує ту ж таки одноманітність, бо, на моє глибоке переконання, верлібр може бути багатим лише на тлі багатої ритмізованої поезії. (Я маю на увазі наймолодших, а не, боронь Боже, таких поважних метрів вільного вірша як, скажімо, Голобородько, Воробйов, Лишега).

Але з'являються люди з іншої парафії, люди, які розуміють не лише призначення поезії, а й своє місце і своє призначення в цій поезії, творчість яких заперечує все написане у попередніх трьох абзацах.

Варто назвати хоча б одне прізвище – …

Але на нього, як і на всіх нас, чекає ще «море мови», живої і цілющої мови, в якій ще стільки невикористаних можливостей – і в цьому, я вірю, її майбутнє.

P. S. Уважний читач знайде у цих міркуваннях приховані посилання на багатьох відомих людей – від Т.С. Еліота до М. Рябчука. Це не плягіят – це обізнаність дилетанта.

1989 р.

У мене виникла ідея про ще одну своєрідну мапу – про поетичну мапу світу. Навіть про певний набір таких мап. Найперше, вони ілюстрували б залежність поезії від географії. Насичений гарячий колір вказував би на інтенсивність поетичного виверження. Прозоро-холодний – на процес, згасання. Можливо, деякі зони потрапили б у розряд «білих плям». Час вносив би свої корективи. Шумер. Троянська війна. Хрестові походи. Кульгавий Байрон. Хрущеподібний Антонич. Фантастичні переміщення тем-кольорів. Хоча прізвища і події на такого типу мапі могли б і не знадобитись. Спостерігача найперше цікавить місце, час, ступінь інтенсивності. На екрані обертається голографічне зображення земної кулі, лічильник відраховує роки, ми спостерігаємо рух кольорів. Ідеальна, абсолютна, об'єктивна (і тому неможлива) картина. Марно сподіватися вивести з неї якусь закономірність. Кінець двадцятого століття. Глобальне поширення білих плям. Окремі оази по книгозбірнях. Поети стають якимось монашим орденом. Решта світу його долею не цікавиться. Але й цього вистачає. Вірогідно, так воно і було в усі часи.

Ось така майже гіпотеза. Можна сказати, антинаукова і висмоктана з пальця. Поетичних мап немає та й виготовити їх неможливо, бо занадто суб'єктивні наші уявлення про поезо-виверження. Занадто неповний «банк інформації». І все-таки процес заникнення помітний. У суспільній структурі, яка живиться результатами перероблювання природи на предмети ужитку, категорія ужитковості стає визначальною. Отже, ми маємо те, чого ми гідні – ужиткове мистецтво (по суті – нонсенс), тобто ми в полоні абсурду, бо мистецтво – неужиткове, але ми його намагаємося уживати, робити його ужитковим – і що найнеймовірніше – опредмечувати поетичну мову, і тут Сізіфів камінь виривається з наших власницьких рук і гуркотить униз, і ми відмовляємося від марних зусиль, ми відвертаємося від поезії, і – в результаті – біла пляма. Несприйнята поезія розчиняється в повітрі. Біла пляма. Її заповнюють міфи про мучеників і героїв. Заслання, офірування і перепоховання. Пам'ятники і поклоніння пам'ятникам. Прізвища, роки життя, кілька викарбуваних рядків. Рушники. Пісні. Танці. Хори. Тобто те ж таки опредмечення. Але це не поезія.

І все-таки вона є, хоча й постійно розчиняється, як подих в повітрі. Які підстави у неї бути? І чи довго їй бути? І чи наверне вона кого?

Поезія – не ужиткова.

Ужитковий текст – не поезія.

Неужитковість поезії – це шанс людини порятувати себе від ужитковості, від навали предметів, які перетворюються на сміття, - зона чистого дихання, місце втечі.

КІЛЬКІСТЬ НОСІЇВ ПОЕЗІЇ ДОРІВНЮЄ ОДИНИЦІ.

ТВОРЕЦЬ – В ОДНИНІ.

ОДНИНА РОЗКЛАДАЄ ЮРБУ НА ЛЮДЕЙ.

БОГ БАЧИТЬ КОЖНОГО.

Поет – перший її носій, майстер записування мови. Поезія – понад поетом. Поезія – на порядок вище. І тому вона не потребує підстав для свого існування. Вона примушує людину шукати підстави. Питання модифікується – які підстави в людини для існування? Які підстави в поета для існування? – Безумовно, диктат поезії. Зникає поезія, зникають підстави у поета, зникають підстави у людини, світ валиться. Можливо, поет – це щур у передчутті катастрофи. Тільки втікати йому нікуди. Це лакмусовий папірець. Це голос спасителя в часи тотальної глухоти.

Отже, поезія не потребує підстав. Якщо вона є. А вона є. Вона – вічна. Якщо ж її нема – немає і нас. Апокаліпсис відбувся.

Поет одержимий вірою в неї. Ця віра порятує світ. Віра, засвідчена і записана мовою поезії. Припускаю, що це буде українська мова.

1991 р.

ТРОХИ «БАЛАКАНИНИ» З РОМАНУ «ПАН БАЗЬО ТА РЕШТА»[23]

– Е-е-е.. там розповідається про одного хлопця, який...

– Ім'я пригадаєте?

– А не говориться, яке в нього ім'я!

– Не має імені?

– Напевно, має, але це.. я не звернув на це уваги. Це неважливо.

– Як він виглядає?

– Високий, одягнутий в... гарно...

– Скільки йому років?..

– Років двадцять п'ять... Може, трохи більше... Або менше...

– Чим він заробляє собі на життя?

– Картини малює? Нє, то він мешкає в художника, там, де картини малюються. Може, і він якийсь художник. Але там про це не говориться. Він сидить, ходить, щось пригадує, йому сняться різні сни. Приїздить одна дівчина. Він дрімає, а вона йому перебиває сон. На другий день, тобто ввечері того самого дня, вони зустрічаються в оперному театрі. Ага! Там є один такий музика, якого хочуть забити. Ї в нього зуби болять..