І зараз я скажу тобі найголовніше! Я скажу тобі, навіщо ти це робила! Ти збиралась тим самим украсти у мене його! Але не думай, ніби це тобі вдалося!.. (Замовкає, схлипує, кладе слухавку на важіль. Безтямно сидить біля тумбочки. За кілька секунд телефон дзвонить знову.) Ой, ну що ж це таке? (Знімає слухавку.) Ну. Чого ти ще хочеш? Ну, кажи... (Слухає співрозмовницю в телефоні.) Ти брешеш! Я тобі не вірю!!! (Майже на межі ридання.) Ти брешеш, Монко, брешеш!Я не вірю тобі! Я не повірю, доки він сам не скаже мені цього!.. Сука ти, Монко!.. (Кидає слухавку. Зіщулившись у кріслі, затуляє обличчя руками і в цій позі сидить якийсь довший час – себто кілька хвилин. Знову дзвонить телефон. Бере слухавку ніби спросоння – мляво, неохоче.)

Слухаю. Так, це я. Так. Впізнала, чому ні?.. В мене? Все нормально. Все потроху-поволеньки.. А ти як? Ага... Ну, зрозуміло... А ти оце до мене зараз подзвонив – це ти сам надумався, чи Монка порадила?.. Якщо питаю, значить, хочу знати. Маю на це підстави. Телефонувала вона до мене. Ось недавно, кілька хвилин тому... Що казала? Різне казала... Ну, ти ж знаєш, як ми з нею... І сказала, між іншим, що тоді, коли... коли наш отой мітинг розганяли, коли мене ото... брамою придавило... сказала, чуєш? – що це ти тоді поліцію викликав!.. (Пауза.) Так. Так, я тебе добре чую і уважно слухаю!.. Так, я знаю, боротьба не буває без жертв і без крові!.. (Знову майже істеричним, ридаючим тоном.) Так, жертви і пролита кров зміцнюють наші лави! Ваші лави, чуєш?! Ти довго думав, ти добре зважував, перш ніж так ненав'язливо дав мені наручники і запропонував заблокувати ворота... Це мусила зробити саме я... Так, так, в боротьбі не буває без жертв... А чи ти знаєш, що коли мене привезли до шпиталю, то перш ніж почати збирати мене по шматочках, по клаптиках, вони, лікарі, вийняли з мене.. точніше, воно вже само вийшло з мене... те, що мало... називатися.. моєю дитиною... Нашою дитиною, любий... Так... це все було недарма – і моя тодішня щоденна нудота, і широка сіра сорочка навипуск, яку я собі пошила. Ти ще сміявся – навіщо такий балахон? Ти справді нічого не знав? Ти справді ні про що не здогадувався, чи ти лише так майстерно вдавав незнайка?.. Бо я вже зараз і не розберуся... Що? Навіщо? Навіщо – сюди, до мене? Що ти хочеш мені пояснити? Що ти можеш мені пояснити? Що? Ну...

Видно, що розмова урвалася з тамтого боку. Трохи потримавши слухавку перед обличчям, ОНА повільно кладе її на апарат. Сидить мовчки, зосереджено, спокійно, поклавши руки на коліна. Знову лунає телефонний дзвінок. Знімає слухавку швидко.

ОНА. Слухаю! Такі! Так, це я, пане дораднику! Пане старший дораднику!.. Так. Так точно. Згідно ваших вказівок, пане старший дораднику. Все так. Очевидно, зараз буде у мене, пане старший дораднику! Так. Так точно! Слухаюсь, пане старший дораднику. Буде виконано, пане старший дораднику! Дякую, пане старший дораднику! (Точним, чітким рухом кладе трубку на телефон. Виїздить на середину кімнати. Відкидає пледа з колін. Там, під пледом, на ній тільки трусики. Встає з крісла. Розминає ноги, бо ж напевно затекли. Підходить до шафи. Стягає блузку через голову. Кладе її до шафи, а натомість виймає темне плаття і колготи. Непоспішно, акуратно одягає їх на себе. З якоїсь нижньої шухляди дістає туфлі на високому каблуці. Якраз, коли вступає у них, в двері хтось дзвонить. Два короткі дзвінки.)

ОНА. Хвилинку! Прошу зачекати!.. (Причиняє двері до шафи. Спокійно сідає у крісло, вмощується зручніше, затуляє ноги пледом. Всім кріслом, всім корпусом розвертається обличчям до дверей. У них знову дзвонять.)

ОНА. Так! Відчинено! Прошу, заходьте!..

ЗАВІСА.

Листопад 1992 р., Ірпінь-Рівне-Ірпінь.

1. Шлягери

2. Сонетарій

3. Не біографія

4. Промовляння та листи

5. Сфальсифікована біографія

6. Два есеї

7. Трохи «балаканини» з роману «Пан Базьо та решта»