Цей народ що оплакав не раз Маріанну й рабиню Ізауру
А про Мотрю і про Катерину нараз прочитав і забув
Що кумирів нових не надбав а старих розгубив
Що втомився від рішень та їхньої колегіальності
Навіть гідність свою розбудив возлюбив розлюбив
Запевняючи брата і свата
і ката
у власній лояльності
Цей народ що з дев'ятого поверху ліфтом з'їжджа на город
Що вистоює черги на митниці альбо на мітинги
Що крім грошей не хоче ніяких уже нагород
І слухняно таврує чуже
. і виконує все що намітили
Не запитуй: навіщо? для чого? куди? і чому?
Все одно не збагнеш хоч би скільки в пророки не пнися
Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому
Чи й самому собі
чи й нікому –
а все ж усміхнися
Усміхнися і йди
і усмішку з губи не згуби
Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся
Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби
Бо від нього
нічого подібного
не дочекаєшся
1989 р.
ТРАВНЕВА БАЛАДА
Травень, а так, понімаєте, холодно.
Так, понімаєте, все навпаки.
А за вікном починається поле
І видно за полем село Бармаки.
В час, коли бідній душі одиноко,
А поряд дорога гурчить об'їзна,
Я плащ одягаю і йду на дорогу –
А може полегшає, хто його зна...
Дорога так само, як я, неприкаяна,
Дорога мене обтікає, мов каменя,
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
Дорога мене приведе до лікарні –
В дощі рожевіють її корпуси.
В мене тут зараз ніхто не вмирає,
Так що й сумління знеболено спить.
В мене тут є санітарочка Рая,
В Раї для мене знайдеться спирт.
[19]Підем гуляти? Рая не проти.
Станем в садочку під деревце.
Віршів читати Рая не просить,
І дуже я вдячний Раї за це.
Рая сама говоритиме більше.
Каже: «Наравицця дуже мині
Амириканський писатель Селінжер.
Знаєш, – питає, – такого, чи ні?»
Я відповім. (Не те, що подумав.)
Пахне мовчання, як шоколад.
Ґолдена Колфілда
[20] постать сутула
Ген у вікні однієї з палат.
Я відчуваю – підходжу до краю,
Вже й бісенята стрибають в очах.
Я обніму санітарочку Раю
Прямо в холодних і мокрих кущах.
Далі вже слів не знаходиться в мові,
Тільки – що ми молоді і живі.
Буде як острів в зеленому морі
Плащ мій, простелений на траві.
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,
бо я ще люблю
Милу мою санітарочку Раю
І мокру – під нею – вітчизну мою.
Але коли таки прийде по мене
Баба безноса з косою в руках,
Хай би росли такі темно-зелені,
Мокрі й холодні кущі в головах...
1984 р.
СУМНІВ
Гуляє по землі людина-функція.
Гуляє, але часу не марнує.
На підвіконні червоніє фуксія,
Ну, тобто квітка теж функціонує.
Функціонує сонце в небі синьому,
Функціонують трави і дерева.
Зупинишся у бігу непосильному
І думаєш: «А може, так і треба?..
Гребти до себе правдами й неправдами,
Як Олександр Іванович Корейко.
І хай в душі якісь високі прагнення
Цвірінькають, як в клітці канарейки,
З кілочка на кілочок перестрибують,
Все імітують сум, якісь боління...
А зрештою, й вони крихти отримують.
Крихти, що звуться «докори сумління».
ПІСЕНЬКА ДЛЯ ДРУГА
В. Н.
Поїду, як з'являться грошики лиш,
За 200 км у містечко Париж,
В якому живе і чекає мене
Французький письменник Торвік Боракне.
Минають Превер, Брассанс і Гільвік,
Але не минає письменник Торвік.
Письменник Торвік – то такий чоловік –
Не втоне нігде в наш нахімовський вік.
Бо вірує твердо у зірку свою.
Чорнобиль, «Челенджер» йому – по бую!
Під вечір виходить на вулицю він.
Дівчата ридають йому навздогін.
Дівчата ридають: «Торвік! Боракне-е!
Невже він з нас жодної... не... боракне?!»
Він тихо іде, він повільно іде.
У нього й чоло ще таке молоде.
З ним поруч іде і моргає людям
Вірменський письменник Ропет Камідян.
1987 р.
СОН