Ти повертаєшся – зір зоряний–перлинний зблиск – стріла пройшла.
Вона – пройшла. Вона – минулась.
Назустріч – ніч. Два джерела. Уста – пустеля. Два плоди від погляду напнулись.
Ти обертаєшся. Парфумний слід. Овали два. І розріз прагне втрати...
В його вершину ціляться котячі очі в глибині фіата.
Йдуть фурії зі струнними ногами.
Йдуть жриці, щойно пещені богами.
Школярки йдуть, несуть бездонні лона.
Гетери йдуть, їх пристрасть – невгамовна.
Студентки йдуть – курс перший, другий, третій.
Коханки йдуть з майбутніх інтермедій –
художниці, акторки, танцівниці –
їх лиця накладаються на лиця,
змішалися їх вигини і вдачі...
Зелені очі світяться. Котячі.
На площі, де лише скульптури нерухомі, бо за мить до Слова скам'яніли,
імен бродіння, перелив рухливих форм, насіння закипає біле.
Ті імена, як пелюстки заплющені, забуті словники рука гортає мудра.
Вивчає імена розчинена в природі древня «Кама сутра».
Коли сплелися погляди, сповільнюється плин, коли ім'я промовлено, забарвлюється голос:
«Трояндо, ти – Кассандра!» В синь вечірню тане човен, попеліє лотос.
Тече світіння місячне у келихи, і кров засвічує очиці.
І місяць подивований тіла читати у летючих вікнах вчиться.
Платівок чорні мушлі обертають в круговерті віддих ночі.
Засмоктують музичні хвилі, руки кубляться, вал піниться. Цей вир – уста жіночі.
Із сонячних затемнень чорних сходять джазові палкі саксофоністи.
Їх зуби – світяться. Тіла їх – матові. Кров – пурпурова. Шоколадний смак. Тьмяніє місто.
Сіндбадові нащадки із шовків тонких школярок ваблять грою.
Ніч перша. Ти – Шехерезада? Чорна кава. PANASONIC. Ось поєднуються троє.
Б'ють білі струми у твоє відкрите тіло.
Ти стогнеш, Ти ковтаєш ніч невміло.
У лабіринт кохання входять підлітки сяйливі.
Їх очі сліпнуть, срібні горла, самогубці, їх волосся – в теплій зливі.
Магнітофони час накручують, постелі шелестять, тіла літають в літі.
Їм ефемерні відображені дівчата пестять прутні соковиті.
Той лабіринт – у небесах, у снах, дзвінках, очах, алеях і під'їздах –
жіноче тіло споночіле і палке, пахке, сп'яніле тіло міста.
Очиці жовті сфінкса, сни диявола, примружені, за нами
чатують, душі палять, і втікають наші душі кажанами.
В кишенях темних попеліють президенти паперові.
Скипають вина. Вибухає скло. У парках – запах крові!
Ґвалтівники, коти підступні, зачаїлися з ножами-пазурами.
Закохані злітають. Між деревами їх кришталеві храми.
В ОЧІКУВАННІ ОРИСІ
Долають простір не істоти,
не механізми і не звуки –
предмети, літери і ноти
над головою, наче круки.
Переповзає тінь, як шкіра,
і тихо рухається одяг.
На гіпсове лице Шекспіра
струмує опівнічний протяг.
Птахи занурились в повітря,
зависли бусли і загусли.
Перо, що загубили гуси,
тінь відкидає на подвір'я,
не падає, листів не пише
і не записує, зумисне,
елегій світлих, найніміше, –
музейним експонатом висне.
Куди ж поділася Орися?
В якому ходить лабіринті?
Замки іржею там закриті,
і шепче ніч – перетворися
у вивірку, довкола клітка,
за позолотою – узлісся
шепоче – ти перетворися
в росу, тебе сховає квітка,
у джерело перетворися,
спіши до мене, найсолодша!
Яка дорога найкоротша? –
найдовшу вибрала Орися.
Росте зелене шелестіння,
і духи дивляться на світло,
здичілі пси чатують їдло,
летять крізь очі сновидіння,
і небо обступає сонну
блукальницю і тіло ліпить,
окреслює зорею лікоть,
підводить, подає корону,
засвічує її волосся,
шле світло в вірші бідолахам,
веде її Чумацьким Шляхом,
а я молюсь – Орися! – ось я,
поглянь униз, Орися, ось я,
в очікуванні кам'янію,
мою скульптуру довелося
розбити за шизофренію.
Та знов чекання скульптор вперто
витешує магічний фалос.
Юрба жінок зчиняє галас,
і ніч – повійниця відверта –
розпродує п'янких коханців,
котрі затерпли у чеканні.
І місяць оглядає танці
нарцисів і троянд, духмяні.
КУДИ Ж ПОДІЛАСЯ ОРИСЯ?
Хто відкриває брами ночі?
Хто простирадлу – подивися –
дарує обриси жіночі?
Чий подих, мов котячий хвостик?
Пухнаста китиця торкнеться
плеча, грудей, довкола серця
опишуть коло ніжні гості –
тонкі нічні молочні пальці,
гаряча і рухлива глина.
Розлізся шепіт по панянці,
мов шкіра здерлася зміїна,
