Такого, щоб глянеш –
і серце холоне!
Постава щоб – мужня,
сорочка щоб – розова,
Подібний щоб був до Алена Делона,
Сільвестра Сталлоне
Чи Вітті Морозова!
А інша вже з пузом
(вважай: з карапузом,
що зліплений мов з шоколаду й морозива) –
Від Стенлі Метьюза,
Від Говарда Х'юза
І навіть – можливо! – від Віті Морозова.
А ВІН перетрушує, перериває
Шлюбні перини, циновки і рядна.
Десь народилась йому на Гаваях.
Нова клієнтка –
п'ятимільярдна!
На дірку сімейну
поставить ВІН латку,
ВІН – добрий маяк у безшлюбному морі –
Це ж ВІН поєднав Миколу й Наталку,
А також Челентано і Клавдію Морі.
Баба листа написала в редакцію:
«Людоньки добрі! Я втратила діда!
Я, відчуваю – вчинила цю акцію
Лолобригіда, тьху, сука фригідна!!!»
Та ні редакція,
ані дирекція
Не значить, чи є у діда...
– інфекція.
І лиш Пан Василь,
Якщо докладе зусиль,
Наверне вам діда на лоно,
Якщо воно ще не схололо!
(Даруйте високий стиль)
Тож Пан перетрушує,
перериває
Шлюбні перини,
циновки і рядна,
І таким чином далі триває
Його діяльність, така порядна.
Щастя приходить і швидко минає,
Сила приходить
на зміну безсиллю.
Наче рефрен, в телефоні лунає:
– Пане Василю!
– Пане Василю!!!
– Доброго ранку, Пане Василю!
– Просили батько, мати просили!
– Знову весілля! Знову весілля!..
Немає сили... Немає сили...
– Доброго ранку, Пане Василю!
Знаємо, праця ваша важка...
Ми б вас іще про одне попросили –
В нас підростає менша дочка...
***
5 000 000 ковтають ранкові бульйони,
Їх ковта в свою чергу
голодне ранкове метро.
Я – солдат будівельного батальйону.
Я – ніхто.
Я ніхто для вас, люди, бо кров моя просто солона.
Відбиваюсь у водах каналів, я для себе самого ніхто.
В мене тільки й рідні – однойменна зі мною колона
І в запасниках Ермітажу незакінчене полотно.
Де б життя не носило
і яких мені б звань не дало воно,
Та, коли запитально подивиться
Мені в очі
Апостол Петро,
Я скажу: «Я – солдат будівельного батальйону.
Я – ніхто...»
ТРИ ПІСЕНЬКИ АМЕРИКАНСЬКОГО СОЛДАТА
І. РЕКВІЄМ-СКОРОМОВКА
Усі сентименти розміряно на сантиметри.
Останні моменти ковтає ріка Сакраменто.
Стоїть наді мною розкошлана Санта-Муерта
З косою брудною в кістлявій руці диригента.
А десь імпотенти свої реєструють патенти.
Голодні студенти кричать, що вони – дисиденти.
І вилупки ночі – бліді, жовтороті вампірики
Примружують очі в сліпучому сяйві емпірики...
Крізь морок і темінь понуро крокують солдати.
Одні з них – мов кремінь, а інші –
прозоро слюдаті.
Хто скаже: це користь чи вада, коли слюдянієш,
Коли з тебе пада бравада, коли людянієш?
Спіткнешся об кістку на мертвому лоні Деметри
І вже сантиметри
Розмірюєш на міліметри...
II.. ЗАСТІЛЬНИЙ АПОКАЛІПСИС
Дві кружки кип'ятку – дві пачки чаю...
Я день і вік грядущий провіщаю
І перед тим, як в забуття відчалю,
Я вперше і востаннє вам прощаю!..
Я вам прощаю все, що ви зробили,
Усі дерева, які ви зрубали,
Розтоптану стеблинку молочаю
Я вам прощаю!
Не співчуваю і не захищаю,
А лиш прощаю!
І як найвищу стадію печалю
Я вам себерозтоптаність прощаю!..
Я став порожнім, диким, без'язиким.
В моїй душі стримить
Кілок осиковий
І замість слова, щирого, наївного,
На язиці – сніжинка кодеїнова...
III. ДЕМБЕЛЬСЬКЕ
Ой, орали хлопці ниву...
Гляну на тебе,
Зґвалтую очима,
Буркну під носа
Півжартома:
«Заплати ж мені, дівчино,
Що я ходив дарма...»
В лісі осінньому серцем спочину.
Стовбури й небо – листя нема.
Заплати ж мені, ліщино,
Що я ходив дарма...
Форма солдатська мені не по чину,
Хоч і погонів на ній вже чортма.
Заплати ж мені, батьківщино,
Що я ходив дарма!
Що це ти, хлопче,
Борги збираєш?
Пригорщу листя
Дасть тобі сад.
