на візитівках свіжий. Декілька чорних слів.
Вулиця (чи проспект) з привидами дерев
виношує в собі яйця офісів, банків
і борделів. П'ять псів – зграя панків –
перетнуло вулицю, Впало, затарахкотіло «пся крев!»
Польськість вилазить. Німецькість зраджує.
Українськість хропе.
Піратські фільми «на русском» будують мости у макітрах.
Галичина, як море колій, шляхів і т. д. і т. п.,
огортає. Домашньо, затишно, наче градусам у півлітрах.
Так ми, панове, подорожуємо в абсолют
між Галицьким ринком і коридорами бібліотеки Стефаника.
Наші могутні нащадки дадуть нам у зад салют,
сподіваюсь. І крапка. І обійдемось без пам'ятника.
ПРОЦЕС «ЗАГИБЕЛЬ АТЛАНТИДИ»
Травневі рекреації розтали у повітрі. Їх немає.
Приходять свідки. Постаріли. Адвокати добирають кольори.
Надвечір у дзеркалах йде двійник. Як і завжди. Його ніхто не помічає.
Він дістає платівку. Ставить голос. Гра на публіку. Такі умови гри.
Ось фотографії. Ось мумії. Зразки волосся, листя і металу.
Тотеми і мольберти, перспективи, скам'янілі літаки.
Ось наші звуки, наші тексти. Ієрогліфи нарешті прочитали.
Та материк пішов під воду. Зізнаюсь. А дух – у небо і піски.
– Що ж це було? Хто вигадав? Куди поділось? – Шкіра прокурора сіра.
Приводять друзів і дівчат, монтують ситуації, тлумачать голоси,
знімають кінофільми, пишуть музику, виводять через схрещення людинозвіра,
і випускають на арену, і під оплески вбивають, роздирають гладіатора і погляди, і руки, наче пси.
– Шукайте у пісках сліди країни, збільшуйте, поєднуйте піщини.
– Шукайте у повітрі сходи в небо, у міражних замках – мій колишній сміх.
– Шукайте в небі романтичні юні риси батьківщини.
– Шукайте вітер! Зупиніть його! – я пояснити зміг?
………………………………………………
Виносить присуд суд. Підсудного виводять
і відпускають в дзеркало – іди у листопад.
Він листопад збиратиме з Верленом і Вівальді.
Як двері, рама золота – забутий хід назад.
І ЗНОВУ О ПРИХОДИТЬ ОСІНЬ ПРОХОЛОДА
і леза листя і повітря солод
платівки в мулі дна небесний голод
ковтає голоси з майданів мода
на вишукані втрати слід від нігтів
овал зубів на шкірі сон сапіння
чужого тіла в ньому як у ліфті
нема де дітись арки і склепіння
потоки сперми б'ють у теплі діри
вологі схови і принишклі ядра
театр кімнати перехід у завтра
де все порожнє все округле сіре
дими газет двірник апостол міста
сміх школярів прояснена і чиста
мелодія відльоту прощавай
оревуар арівідерчі бай
твій катафалк на обрії зав'яз
твій погляд впертий в піднебесся згас
твій ангел над тобою твій двійник
твій сміх повзе розсіюючи лик
твій крик як прірва сон твій без кінця
слабий твій шепіт згадує отця
і сина і свя... череп твій між вух
стартує в ніч твій зіржавілий дух
ДОПЛЕНТАВШИСЬ НЕ ЗНАТИ ЯК
сюди, допхавши кожен грам
себе самого, ти закляк
на перехресті і свій крам
в безодню копнув з піни й хвиль.
Ти на поверхні. Тиша. Штиль.
Світ сам по собі. Йде процес
інфляції. Твої жінки
стовбичать тупо в чергах без
кінця. Їх трепетні думки
обмацують товарний бум
прийдешнього. Ти йдеш у тлум.
І тлуму пропонуєш. Хто
тебе жене на цей базар?
Долярів сто, ліхтарень сто
і сотні немічних нездар,
папір, слова, потоки слів,
куди і ти язик заплів.
Поверхня наповзає на
горлянку, гостра, наче ніж
різницький, глибина вікна
притягує, крадешся між
двома безоднями, і для
гарантії висить петля.
Мій бідний звіре, хто тебе
ще пожаліє, як не я?
Дай лапу. Все воно на «б»
і не вартує ні хуя.
Хто розіп'явся, хто воскрес,
а хто – як на базарі пес.
ВИРОК ДЛЯ ДЕБІЛА
Твоє тіло, вписане в розташування
предметів – знак присутності, мотлох мови –
надає сенсу кріслові, риштування
долонь, ногорукоголове
похитування і сапіння,
нитка голосу горло лоскоче, відчай
як хвиля нудоти, б'є у склепіння
черепа, застережливість слідча
тебе підхоплює, ти п'єш зі шклянки
порожнечу, стверджуєш і говориш
«ні», ти виконуєш забаганки
слідства, ти згадуєш і ти повториш
все – як, де, куди і так далі,
та щоразу інакше, тебе зацікавило
власне зіткнення з вироком і деталі
виконання. Ти вирок гугнявиш, як правило.
ВІДЧУТТЯ СПОВЗАЮЧОЇ ШКІРИ
як панчохи ніч відбитки візій
