переходимо
в дзеркалах.
На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами
може, туга, може, фуга...
Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?).
І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось
навіки.
Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике...
(Між землею і небом ходили поет і блудниця, був на ньому позичений фрак, а на ній – реп'яхата спідниця... )
***
Братове, до вогню мене прийміть,
подайте хліба чесний почастунок –
я йду давно, а клич нічних вістунок
мертвить і воскрешає водномить.
Я виміняв на вітер срібло й мідь,
я став недоторканний, мов цілунок.
Утома – на плечі моєму клунок,
і ви мене, братове, обійміть!..
Я не навчу вас жити на землі,
збирати мед і стригти череду,
додаючи рублі та мозолі.
По гострім путівцю, мов по мечу,
до ваших жител радісно прийду
і невблаганну зірку засвічу...
***
Він дуже полюбляв старе каміння,
розбитих веж і мурів кольори
і зелень, що доцільно, мов проміння,
все пнеться крізь каміння догори.
Тому збирав колекцію із вражень
від замків, підземель, монастирів,
уламків, сходів, келій та дворів
і слухав, що каміння врешті скаже...
Але воно мовчало, і тоді
він схлипував, кривив нервовим ротом
і сльози розсипав по бороді.
В ту мить він був блаженним ідіотом,
що камінь клав на розі всіх надій,
сорочку і чоло заливши потом.
(Ті роки даленіють, ніби притчі,
та хто солодші спогади нам витче?.. )
***
Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
здійнявши на плечі дорогу і втому, –
всі радощі світу злетіли до ніг.
Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином – на широкім столі;
чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.
І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві за сном.
А він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.
(Ті роки віддаляються помалу...
Будиночок був близько від вокзалу).
– Друзі, – з легким зворушенням у голосі заговорив Мартофляк, – поки принесуть печеного зайця, я прошу кожного з вас, прочитати по останньому віршеві. Адже ви щось понаписували останнім часом?
– Я написав справжнього травневого вірша, гадаю, він буде доречним, – оголосив Хомський. – Але спершу вип'ємо, бо я відчуваю страшенну сухість у роті.
Вчинивши так, як він запропонував, усі наготувалися слухати. І почули таке:
Цвітіння дерев найніжніша пора,
найвище зусилля краси і добра,
як чуйно ступаю в зелену країну,
де соком дощів пахне тепла кора...
– Непогано, – перебив йому Мартофляк, – але це не твоє, а Андруховича. Раннього.
І всі голосно заплескали в долоні.
ВЕСНЯНКА ДО СНУ
Цвітіння дерев найніжніша пора –
найвище зусилля краси і добра...
Як чуйно ступаю в зелену країну,
де соком дощів пахне тепла кора!..
Це все ще присниться: і ці дерева,
і сповнена росту зірчаста трава –
і вчора, і нині, і завтра, і вічно
дерев біле сяйво на землю сплива...
А злива вночі – то висока вода,
то пружних стихій ошаліла хода,
і світ на світанку побачиш, мов тайну,
з якої спадає завіса бліда...
І коли нарешті затихли останні оплески, Акулячий Писок рішуче заявив:
– Я, кстати, Есенина очень люблю. Кто-нибудь помнит Есенина?
– Розумієте, – набрався духу Хомський, – ми його любимо.
– Вот и чудесно. Почитай, браток, из Есенина; только с выражением. Про любовь, а?..
І Хомський не змигнувши оком почав декламувати.
***
А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь! –
ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.
Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!) –
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху...
