я опускаюсь в тінь помалу,
що відкидає напоталу
це тіло спорохнілим будням.
Що довело до криміналу?
Це вузол співпадінь, присутнім
ягнятам, ясочкам і трутням
утішно покидати Залу.
– Він був кретин, бо віршомаз.
– Вона – його нещасна жертва.
Валюта випала з конверта.
В минулім тоне Мон-Парнас.
Любов на шибениці мертва –
лямур – аморе – вас іст дас?
П'ЯНИЙ
Свій рухаючи зір, я наштовхнувся на
розміщення предметів та істот.
Їх своєрідним тлом була стіна
у кахлях прямокутних. Поворот
вбік голови захоплював юрбу
позаду. І цідив повітря рот,
як рідину. І палець тис різьбу
ключа в кишені. Й озвірілий мешт
дер плити і асфальта твердь рябу.
І виринав у римах Будапешт,
в якому ні одна душа мене
не чула й духом, як і врешті-решт
себе самого сам таки я не
впізнав і запровадив під арешт.
МИ ЙШЛИ КРІЗЬ ЛЬВІВ. ДОВКОЛА ПОДИХАВ
рік дев'яносто перший. Ми собою
тунелі рили в просторі. Рукав
торкався рукава. Над головою
скульптури грудня пружили зади.
Повз нас тягли в під'їзди вбогу хвою
І черги пріли. Кнайпи ж без води
і кави охолоджувались. Кіна
америку крутили, і туди
глядацтво поринало, і коліна
шкребло затерпло, й подумки у кадр
себе вставляло, і якогось хріна
в повітрі тверднув дим ядучий «ватр»
і глухо гупав у кінотеатр.
ВБИВСТВО ОДИНАДЦЯТОЇ ГОДИНИ
Вбий цю годину. Циферблат заріс
щетиною. У простір щільно влита
холоне бритва. Ти ввійшов у ліс
віконних рам, дверей, ти тіло літа
лишив гниттю. В помешкання картин,
в притулки слів біжи, душе несита,
і тіло волочи, і тінь, і тмин,
і хліб жери, і прощення випрошуй
в розверзнутих у безміри глибин,
смітник потуг, тремтіння пріле грошей,
готельний звіре в межах порожнеч
тугої мови, сам собі погрожуй
цим лезом смерті, сам собі переч
і червони дванадцятої меч!
ТІЛО
Воно пересувається крізь нього
свій шлях долає їжа до лайна
у ньому ліс небесного й земного
його стіна затримує скляна
його повітря чавить пожирає
глиства зсередини воно шукає дна
і простір навкруги пересуває
і чеше шкіру і смердить і йде
і смокче вітер де яка трава є
і лиже зорі і питає де
куди навіщо звідкіля і доки
що це таке яке це і т. д.
і падають його камінні кроки
в ротище неба чорне і широке
ЕТЮД ЗІ СНІГОМ
Стирає цілий ранок снігопад
малюнки вуглем на вікні – художня школа
тонких дерев, лунких дахів і слів – довкола,
парує з уст гарячий шоколад.
Так слабнуть лінії, і холодом з палат
Зимового несе, так ллється Північ квола,
так дивиться останній цар Микола –
художник не вертається назад...
Але ти можеш раму, як вікно,
відкрити й зазирнути чи вступити
і випити це крижане вино,
розкласти фарби і врости у плити,
ввійти у душі, як рука в руно,
й криваву революцію здійснити.
НЕ БІОГРАФІЯ
=====================================
МІСЬКИЙ БОГ ЕРОС
(Версія вулиці Академічної зразка 1987 року)
Почнемо з вулиці. Очиці блакитно світяться в пітьмі м'якій фіата.
Хай буде червень. Тополиний пух торкається. Струм вечора – повітряний
Мов камертон – дев'ята.
Сеанс останній детективу поглинає в синє світло тихі тіні.
Прозорі риби пропливають крізь будинки, через зали, непомітні, день тьмяніє в мерехтінні.
З пивниць середньовічних, де жарівні, кістяки, бездонні скрині, схови джинсів, арбалети,
з мансард, що на деревах, на вершинах веж, на Місяці, де золоті монети,
з пошарпаних вітрильників, млинів і з дирижаблів, і вагонів, як зі снів, забутих нами,
у вечір сходять завойовниці п'янкі з рослинними терпкими іменами.
