Бажаю ролей ще крутіших, Целіно,
смачніших, ніж всі ці райські плоди!
І нині, і завтра, і завжди – навіки!
Життя відкриває шлюзи! Дві двійки –
погані оцінки, та добрий вік!..
Цілую Тебе в животик і в бік.
P. S. Хай трапиться Тобі чоловік.
ПОЛІНО, ЯК МЕНІ ОСТОЧОРТІЛИ
Ви, найдешевша моя скорбото.
Твоє запоморочливе тіло,
відбите неодноразово на фото,
помандрувало знову за обрій.
Йому там і місце. Мені до лямпи,
чим Ви перейняті. Та й Вам, хоробрій,
точніше, добрій, на дифірамби
мої плювати. Ти створена, курво,
для пензля майстра! А я, Поліно,
лише помилка, лише поліно
і одоробло, тупе похмурво.
Ці танці, ці менструації, шмати,
ці Ваші пахучі парфуми, шизові
ідеї – я хочу усе це не мати!
Мені це належить, як місяць псові.
Я вию, Поліно, я маю надію,
що Ви десь, що Ти десь, далека й жадана,
отримаєш все! Я фальшиво зрадію,
кохана! І яма. І Рама. І рана.
ЩЕ ОДИН ЛИСТ (В УКРАЇНУ – З ПІВДНЯ)
Друже!
Я потрапив у вишукане заслання.
Маю помешкання на березі моря і столування,
багато фруктів, багато сонця, купання, спання...
Бракує кави, немає Львова – нема і кохання.
Але у цьому є своєрідний кайф. У Львові
якраз відбувається зміна декоративного мотлоху.
Я б уявив собі це, як постярмаркові
порожнини і сезонне збільшення мороку.
А це неправда. У нас завжди якась чудасія
суне за іншою. Є певна сталість, звичайно,
у кавуваннях, відзначенні народжень, весіллях,
перепохованнях. Це надійно. Це файно.
І це врешті втомлює. Тому я вирішив
понудьгувати над синьою площиною,
почитати Лукашевого «Декамерона»... Повіриш,
італійська мова стає тут близькою, ясною.
Маю до диспозиції виноградні плантації.
Їх охороняє сторожовий глас. Та вранці,
очевидно, голос хропе. Тільки й праці –
що пересилювати терпкість в горлянці.
До речі, не п'ю, Відчуваю обридження
не так до питного, як до продавцівських мордяк, –
створюється якесь таке гнітюче враження,
ніби зона взялася здавати шмурдяк.
Довкола них купа сміття. Ну немає
лоску цивілізованої країни!
А музон їхній мене просто ламає –
щось таке дурне, безкорінне, тваринне.
Жодної української пісні. Хоч бери та й сам
затягни якусь думу про Кафу чи про Байду.
Та кому? Хіба цим старцюючим псам;
чи чайкам, чи небесам. Як знайду
якогось волиняка чи донбащука випадково
у черзі до міжміських телефонних сполучень,
переходжу зразу на рідну мову.
І немає ні дорікань, ні огуджень
щодо суржику. Суржик здається рідним!
Коли уже Крим забалакає суржиком?
Хай татарським! Коли Львів знов з'єднається з Віднем?
Коли свисне рак? Коли Андрухович підпишеться Пушиком?
Понесло. Риторика, друже, небезпечна вельми.
Наше діло – література, а, точніше, життя.
Все решта – політика...
Бавлюсь гантелями,
відтискаюсь, підтягуюсь, до пуття
хочу довести рельєф животяри,
щоб жінкам баглось торкатися його музичними
кінчиками
пальчиків. Ходжу ввечері у кіно. Метеори
летять просто в зал із Чумацького Шляху камінчи-
ками.
І головне – це присутність цієї
різнодихаючої, полімовної істоти – моря,
великого ритмотворця, і, до певної міри, картинної
галереї,
і, можливо, театру, у якому – глядач я? актор я?
Море – двійник душі.
Любий друже,
ти і сам наче мій двійник. Отже, сувій
цей відішлю я морем. Спосіб не дуже
швидкий, але певний. До зустрічі. Твій
Прокуратор.
P. S. Пляшка пре на екватор!
СФАЛЬСИФІКОВАНА БІОГРАФІЯ
===========================================
КАТАСТРОФА
(Версія вулиці Академічної зразка 1993 року)
Літак, розламаний навпіл, поїдає прозорість, він
завис між «Інтурою» та «Україною», острів
падіння не зауважує, здриґи бруку і стін
гасять п'яні підошви тубільних сяйливих монстрів.
Потоки пива, потоки поту, хід магнетичних ніг,
час, розклеєний, як афіші, гроші, колеса, трійло...
Каравела консерваторії випускає за тілом тіло
людиноподібних звуків, зітхань, верещань і втіх.
Мисливці перемішалися з гречкосіями і кочівниками.
Генетичні завихрення у пошуках форм.
Філармонію вгору видовжує хор і пізніше фурор,
а пресує пустеля ночі, вивертаючи стелі у ями.
Будівлі обростають морфічними стеблами снів,
будівлі викидують приблудні душі на брук.
Пальта будівель – сірі, перуки занедбано, друк
