Юрко підвівся на ослаблих ногах і, тримаючись рукою за Амальтеїну, рушив слідом за нею. Його партнери так і залишилися при столі, немов чекаючи нового приреченого.
Амальтея йшла стрімко, майже бігла, ведучи за собою Немирича крізь усе нові й нові кімнати Вілли з Грифонами. Юркові робилося все гірше: він почував страшенну сухість у роті, серце калатало як навіжене, волосся його позлипалося від зимного поту, а в очах миготіли якісь фіолетові кола і чорні блискавиці.
– Зараз, коханий, зараз, – еротично шепотіла Амальтея, проте йому зовсім не хотілося та й не моглося її грати, до того ж він відчув, що в його долоні зовсім не тендітна дівоча рученька, а щось таке ніби дерев'яний обрубок чи, може, культя.
Кімнати минали з такою швидкістю, як на екрані, розчахувалися все нові й нові двері, і назустріч летіли все нові дзеркала, свічки, зарості кімнатних рослин, портрети в золочених рамах, крила, плащі, капелюхи, мантії, пташині опудала. І, коли вже здавалося, що цьому жахному польотові ніколи не прийде кінець, а музика Генделевої «Пасакалії» напливала все ближче, як фінальний траурний супровід, розчахнулися врешті останні двері, і Амальтея втягнула його у темну, голу й холодну кімнату, де були сірі брудні стіни і немита з червонястими плямами дощана підлога.
Посеред кімнати стояв стіл, приблизно такий завбільшки, як і той, для гри в карти, але цей був накритий чорною скатертиною. Самотня свічка горіла на самім його краєчку. Пан Попель був зодягнутий у чернечу рясу, а на голові чомусь мав єпископську митру, але одягнуту навпаки. Побожно склавши руки, він бубонів якусь молитву обличчям до тьмяного образу, що висів на дальній стіні. Коло нього в німому поштивому захваті завмерло кілька слуг у лівреях, а ще один слуга тримав на руках маленького чорного цапка.
– Пане наш, ти що там, що нам даш, дай десь нам, з-під землі, з-під камінь, з-під морів дай нам днесь, тінь там тоне, тінь там десь, дай нам піт, дай нам кров, дай нам сліз і сіна віз, його тіло, його душу, його серце, його дупу, з-під морів, з-під землі, з-під камінь. Амінь. В ім'я хвоста і стегна і синього прутня. Амінь. В ім'я слини і крові і хворого зуба. Амінь. В ім'я нирки і кишки і вічного страху. Амінь. Маргадон, Вельзевул, Люцифер! Гінехоше, Ібліс, Кальвін!
Скінчивши молитву, пан Попель обернувся до Юрка в усій своїй величі. Його очі світилися жовто. Юрко лежав на столі, вкритому чорною скатертиною. Над ним стояв слуга з цапком на руках і вигостреним ножем проводив біля цапкового горла. З другого боку стояла Амальтея, тільки вже не така, а стара і горбата, в поношеному шматті, але з золотими іклами, що стирчали замість колишніх милих заячих передніх зубчиків.
– Присягай, – сказав доктор.
… і ти знав, що треба хреститися, але не знав, як, і ти закричав, Юрку, і таки звівся на ноги, і продерся, немов крізь вату, липку і криваву, крізь це повітря, і висадив плечем шкло у вікні, і вдарив ногою слугу, що хапав тебе за поли фрака, але нога наткнулася на ще липкішу вату, і ти стрибнув униз, Юрку, у прірву, що зветься травневою ніччю, і ти падав донизу мільйон років, перетривавши всі цивілізації та катастрофи, всі ери, і ти упав просто в якісь вологі кущі, боляче подряпавшись і вдарившись при падінні, але ти підвівся, і глянув ще раз на Віллу з Грифонами, і побіг садом, і перелетів огорожу, а над усім витьохкував своє лібідо невидний чортопільський соловей...
ЦИРК «ВАГАБУНДО» III, IV
III
Я продаю квитки на коней та верблюдів
у збруї золотій пошарпані боки.
О пильні сторожі з очима страхолюдів,
з очима без очей, з очима навпаки!
У наш духмяний хлів, де спалахи звіриних
вологих теплих тіл, де ситий дух кубла,
приходите і ви в казенних пелеринах –
землисті голоси і кров, немов зола.
І звівши зимні очі на паперові зорі,
де в'є високі петлі мотоциклетний ас,
ви стежите сурму в ревкім його моторі –
яку майбутню бомбу пригріє він для вас?
Шукайте динаміт! Хай детектив залізе
в позакулісні сфери, пекельний, мов Марко:
Він витрусить намети, халати і валізи –
а звідти лише ластівки. І латані трико.
Ілюзіон! Мана! Сторожа заблукала
у цирку, мов у снах. Я прочитав ті сни:
листівки ластівок протяли стіни і дзеркала,
немов укуси кажанів – на шиях ордени.
IV
Я продаю квитки на цитри й тамбурини.
Втікає вам із рук ця музика ламка.
О вуличні філософи і кав'ярняні прими!
Це Соломії соло. Так тече ріка.
Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги,
і навіть – ніж лемур, що нявкає котом.
Від неї ніжними стають руді орангутанги,
і зорі замість дір пронизують картон.
Цирк обертається. Вгорі – співає Соломія.
Трапеція тремтить, немов крило живе.
Живемо в цьому Вавилоні – кожен як уміє,
а ну ж вона зірветься вниз, чи спів насмерть зірве?!
Та ж ми без неї – тлінь, безлика й без'язика,
що на тісних торгах міняє імена.
О містечкові віршарі в розбитих черевиках!
Ви кожному скажіть, що є у нас вона...
Є голос! І любов!..
Але я замовкаю.
Це тільки ззовні цирк. А в дійсності – земля.
Я зупиняю механізм. Я касу замикаю.
Су-ка-ми-ка. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.
ПАТРІАРШІ ПОСЛАННЯ: Вірші з приводу та випадкові
=========================================
ДО ПАНІ ВАРВАРИ Л.
Тебе – теплу, погідну, лагідну, окату
хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату.
Спалює мене поїдом жадання єдине:
їхати до тебе поїздом більш як дві години.
Далі мене знищує пожадання друге:
«З темниці музейної виплинь, королево!» –
горлав би на всю губу з любови і туги
серед міста, опівночі, в товаристві лева.
(Лев зі мною рикав би).