і храм покинув, наче єретик.
ДУРЕНЬ
(Гра в карти)
держава тридцяти шести
дві фарби а стихій чотири
корони зачіски мундири
альтанки парки і мости
прийоми зали в позолоті
і пріма-дами силует
розпочинає вальс валет
Гермес у паперовій плоті
та вже запалено свічки
уже матроси захмеліли
і ночі тіло розпашіле
і золото тече з руки
колоду карт несе шинкар
ножі в столах а ти валете
в чиїх долонях хто ти де ти
розіб'єшся об стіл Ікар
над головами хрестовик
тче ниті гри і козир хреста
на стадіон тече фієста
між ребра цілить піка-бик
звивається тореро в танці
а піка-дор з коня летить
його виносять і в ту ж мить
затискують тремтячі пальці...
я дурень я програв усе
зимову сіль і пташку літню
у подорож навколосвітню
мене ще нині понесе
ПОЇДАННЯ ЯБЛУКА
П'ять щупалець моїх чуттів,
як змії з голови Горгони,
окреслять яблуко червоне.
І слину пустять п'ять чортів:
Художник, Композитор, Лис,
Раблезіанець, пан Кротівський
заштовхуються в поїзд львівський –
хробак над яблуком завис.
Воно – сяйливий антисвіт.
Воно – осяяння осіннє.
Скликає сесію насіння –
повитий німбами синкліт.
Довкола – соки й щільники,
довкола – бутлі і комори,
довкола – дерево просторе.
(Ніхто не скаже – хробаки!)
Та ось, розбивши благовіст,
розґудзувавши цноти пояс,
в палац засідань лізе поїзд
і пожирає чорний з'їзд...
Яблукопростору – нема.
Лишився хвостик на тарелі...
Складайте пісню, менестрелі,
в саду губами обома.
ПЛАЧ
У лісах вересневих
у прозорому золоті
на галявині левів
сновидних блукаючих
плачу я не за червнем
не за морем померлим
плачу мов королевич
і не за нареченою
у лісах вересневих
в голосах відлітаючих
плачу я за трьома
пляшками шампанського
за минулим поглинутим
добрим шампанським
де воно де той стіл
де оркестра і друзі
пси мої збудували
драбину у небо
ягуари пантери
поснули у листі
тонкостанні мулатки
в келихах кришталевих
носять сонце червоне
за шампанським ридаю я
осінь листям втішає
золотими птахами
осінь зводить палаци
мури в'януть багряно
жовті очі осінні
уста декадентки
пальці тчуть павутину
над риданням опалим
тронна зала моя
зубожіла від вітру
у повітрі портрети
тьмяніють вечірньо
над столами кружляє
вир листів журавлиних
двадцять п'ять відображень
сидять за столами
***
Голос:
– Панове гітаристи! Кілька крапель залишилося напою золотого.
Поети! У зіницях ваших – стіл і товариство, і повітря, зіткане зі світла.
Вже осені органи, вже псалми і алілуя, вже снігам іти недовго.
Востаннє ж заспіваймо наш хорал, так ніби спів цей без кінця, во славу бога Літа.
І стіл притягнуть зорі, і пісні голодних нагодують.
Панове гітаристи! Не шкодуйте срібла, ваші горла з'єднані із небом!
Прийдуть просвітлені паломники і храм зведуть, і місто побудують.
Хай стануть прахом імена апостолів, та слово їх плодом, як світло, впіймане сонетом.
Хор:
– Хвала тобі, наш пане-боже Літо!
Помилуй, Літо, змилуйся над нами,
своїми нелукавими синами,
і вислухай серця, немов молитву.
Вони – блукальці, вогники купальські.
Вони – свічки, вони – краплини зливи.
Вони – зірки, що обминають пастки.
Їх світло – наче небо мерехтливе.
ПРОМОВЛЯННЯ ТА ЛИСТИ
=======================================
ПРОМОВЛЯННЯ ДО КОХАНКИ, ПОЦУПЛЕНОЇ З ШІСТДЕСЯТИХ
Жінко, Ти, котра вже більша, ніж
просто жінка, Ти, котра сховала між
зводами своїх антицьких білих ніг
стільки втіх, як в міх, – почислити б хто зміг?
