Ми надто близько – марний знак;
той запах Єви – не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж –
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, роса медова...
СТИХІЇ
Мадригалик
По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.
Холодна перепона. Тож мета
втікає від зарюмсаних корівок,
а зостається творення хвоста.
Коли, розбивши камінь, з порожнечі
ти витвориш, мов іскру, чистий шал,
Вона тобі – рожеві нігті в плечі.
Се – у вогні розжарений метал.
Але коли ти – Майстер, то з металу
ти витнеш золоті кружала зір
і понесеш її, легку й повсталу,
і се – стихія леткості: ефір.
ПОХВАЛА СЬОМОМУ ТРАМВАЄВІ
Сьомий номер їде в бік Личакова,
проз Петра й Павла до кладовища.
Ти яснієш, мов корона макова,
і на мене світить зірка віща.
Антикварно рейками вистукує
у заметах білих, як у плесах,
сьомий наш притулок на колесах,
і замерзле слово стало мукою.
Попри піших з пізніми собаками
опівнічно котимось окремо,
потойбічні лампи, наче бакени,
ми холодні вікна вперто тремо,
ніби щось одне удвох побачити
хочемо й не встигнемо сьогодні:
сніг іде, щонайбіліші башти,
шкіряна гармошка між вагонів...
І немов над коліями долі я
б'юсь чолом. Невчасна й непозбутня!
Два життя, розімкнутих, мов колія,
і лютнева ніч, як темна лютня.
Може, й не від того, що погойдує,
на кінцевій стане трохи гірко:
щось велике діється з погодою.
Сходимо на землю, пасажирко...
ОПІВНІЧНИЙ ПОЛІТ З ВИСОКОГО ЗАМКУ
авжеж не райський сад не світять помаранчі
загублено стежки і втрачено сліди
а все що є у нас ліхтарик на підзамчі
і треба нам туди
збігати у пітьму яка непевна втіха
чи виросте вогонь
коли позолотить найменша іскра тиха
розсипаний пісок розрив поміж долонь
і тісно між дерев і темно в сьому граді
і тягнуться до нас обуджені гілки
та крізь нічне зело що пнеться на заваді
злітаємо з гори злітаємо таки
і жодної зорі лиш доторки тернові
і де ще той ліхтар чи світиться йому
подряпини легкі падіння варте крові
і навіть без надій
і навіть у пітьму
бо хто на світі ми
за сімома шляхами
шукаємо любов як золото в ріці
закрито всі доми
спідниця з реп'яхами
і скалка на щоці
і скалка
на щоці
(До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер. Між землею і небом нависли плантації квітів... )
ПРОМОВЛЯННЯ САМОТНІЙ
… І хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води
губи твої неспиті а все ж таємниця квітки
сповита в них і забута допоки живеш сама
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма
несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво
ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть
і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги
злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь...
Акулячий Писок не міг стримати голосних ридань. Розчулений і зм'яклий, він цілував усім руки, особливо ж Марті. Аби відволікти його і перемінити раз і назавше тему, Немирич зненацька проголосив:
– До речі! Дня 14 липня 1826 р. прийшла подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа по полудні зарисувалася й о годині чверть на сему вечером з великим тріскотом завалилася. Наперед вже випердольоно увесь ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, курва, двох жовнірів і кількох робітників.
– Крім того, – додав Штундера, – велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, – при пєрєстройці костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників...
– Я теж знаю подібну історію! – перебив йому Хомський. – Про те, як у 1855 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, там було море кіру і купа бабасіків, з балькону каварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його – цісаря, а не Львова – честь...
– Зрештою, про все це давно вже складено пречудові балади, – сумно підсумував Мартофляк.
ТРИ БАЛАДИ
