Чим відрізняється одна літературна епоха від іншої? Найперше мовою. Так, адже спочатку потрібно вивчити мову, якою написано той чи інший твір, щоб уже потім збагнути, про що ж у цьому творі йдеться. Спробуйте зрозуміти хоча б Іліяду, маючи першоджерело і не володіючи мовою Гомера. У вас є вибір – або вивчити цю мову, довіряючись теперішньому станові розвитку класичної філології і своїй наполегливості (цей шлях благородний, але важкий), абож прочитати переклад на мову, яку ви добре знаєте, і взяти до уваги всі можливі коментарі до тексту поеми. Друге зробити набагато простіше, ніж перше, друге доводиться робити і теперішній грецькій культурі, оскільки вона належить до іншої літературної епохи і має свою мову. Але у цьому випадку ми маємо справу все таки не з самою творчістю Гомера, а з її більш чи менш точним переказом, хоча це не означає, що першоджерело для нас недоступне – до нього веде важкий, але благородний шлях.

Щось подібне можна сказати, наприклад, і про Слово о полку Ігоревім – велика кількість перекладів перш за все на східньослов'янські мови (навряд чи є так багато версій цього твору, скажімо, англійською мовою – чим дальша мова, тим переклад ближчий до загального змісту і віддаленіший від формо-змістової конкретики оригіналу) підтверджує той факт, що переклади, яка б не була їх кількість, нездатні вичерпати усього закладеного в художній матерії першоджерела, оскільки субстанційна основа літературного твору – мова. Мова – це в певному розумінні одне з втілень часу. Ми віддаляємося в часі від твору (від моменту його написання), ми віддаляємося і від мови його написання – отже ми з часом потребуємо перекладу.

Але мене цікавить не питання перекладу.

Продовжу серію запитань і відповідей.

Чим відрізняється одне літературне століття від іншого? – Найперше мовою. Чим відрізняється Сковорода від Шевченка? – Найперше мовою. Яке завдання стояло перед літературним авангардом двадцятих років ХХ ст., в тому числі і на Україні? Найперше завдання модернізації поетичної мови (ширше – мови художньої літератури). Яке завдання стоїть перед кожним літературним поколінням, а конкретніше – перед кожним художником слова? – Найперше мовне. Нехтування цим завданням (можна сказати – покликанням) призводить до того, що літературний твір (напрямок, література) втрачає свою субстанційну основу і просто-напросто нездатний підняти весь комплекс естетичних, світоглядних, соціяльних – і т. д.і т. д. – питань, які щоразу нав'язує життя. Вибачте мій чорний фантасмагорійний гумор, але уявім собі, що вийшло б (і чи вийшло 6?), якби Котляревський писав Енеїду мовою Сковороди, чи Шевченко творив би Кобзар мовою Котляревського? Та це ж ніяк не принижує значення кожного з наших класиків – вони належали різним літературним і мовним часам, були їх найбільшими виразниками і саме тому й стали класиками.

Я думаю, що закони літературного розвитку універсальні, і сучасне підпорядковується їм з такою ж необхідністю, як і минуле. Я вважаю, що з'ява найновішого поетичного покоління української літератури означає, що «мовно-часовий лічильник» вибив ще одну цифру.

Тепер – кілька метафор. Мова – це рухливе дзеркало, зона зіткнення макро- і мікросвітів, щось на зразок поверхні моря, яка є одночасно і поверхнею неба, якщо точку зору перемістити углиб. Жива мова – це не стільки дзеркальна площина, скільки уся сукупність істот, рослин, предметів, котрі в ній відображаються. Хоча істоти і рослини з часом перетворюються в мул, корали, вапняк і т. д., мурують собою дно (основу). Чому дзеркало рухливе? – Таким його робить час. Класика – це вежі, муровані з ефемерної змінної мовної матерії, які підносяться над цією матерією (тим самим підносять і її) в позачасовість – в, абсолютний час вічності.

Отже, кожне літературне покоління має у своєму розпорядженні класику як статичний стан мови і теперішню всепроникну відмінну і мінливу мовну стихію з усіма стилістичними рівнями (і з їх відсутністю), сленгом, суржиком і т. д. і т. п.– як динамічний її стан. Завдання кожного літературного покоління – відчути ці стани і примирити їх. Якщо це вдається – з'являється нова класика. Якщо ж ні – покоління стає або епігонським, абож експериментальним. Іншими словами – завдання формування літературної мови завжди залишається актуальним, у кожному разі, для поезії. Абсолютний слух на традицію і на теперішній стан мови – необхідна і основна умова для кожного справжнього нового поетичного покоління. Є постаті в літературі, які не належать Тому чи іншому поколінню, хоча за віком могли б належати. Це наслідок відсутності «абсолютного слуху» – людина працює на інерційному маховику або традиції, абож коньюнктури «теперішнього стану мови». Візьму на себе сміливість твердити, що таких літераторів – переважна більшість, але це не означає, що вони непотрібні. Коли літературний процес твориться за своїми, а не за чужими законами, ця «переважна більшість», можливо, навіть і стимулює з'яву нової класики. На Україні, на жаль, маємо справу з винятками, а не з правилом, бо земний полюс абсурдності на довгий час затримався саме над нашою благословенною землею, і стрілки всіх компасів і годинників у нас були малопридатними.

Отже, не вдаючись до уже відомих історикокультурних екскурсів, можна стверджувати, що нині ось уже вкотре ми виходимо з царства абсурду і хочемо рухатися до природних форм життя (в нашому випадку – природних форм творення національної культури).

Чи такий стан речей відсуває мову як першозавдання поета на якийсь інший плян? – Ні. Хоча подібна думка часто традиційно «по-українськи» поширюється, тобто – нині потрібніші вірші про збереження української мови і т. д., ніж вірші, написані гарною і новою поетичною мовою про все інше чи невідомо про що. Я ж думаю, що вірші про екологію мови – це одна з багатьох повноправних тем поезії, але той, хто їх пише, повинен крім «абсолютного слуху» і почуття моральної відповідальності володіти і всім світом поезії, щоб його слово було не порожнім звуком.