Пишу в теперішньому, хоча все це для мене вже минуле.

Кав'ярня розташовувалась в якійсь прибудові до будинку. Одна з пропонованих назв – «Псяча буда». Всередині місця вистачало для (максимум) двох десятків, включно з чергою, тому кава залюбки пилася на вулиці. Курці смачно затягувалися сигаретами. Йшов інформаційний обмін – що? де? коли? В обідній час збирався своєрідний клуб. Приходили львівські шістдесятники, художники-шляхівці, актори Молодіжного, студенти конси, дехто з рокової братії, дехто з поетичної. Найколоритніші, як на мене, прізвища – Володимир Лобода, Юрко Бойко, Ігор Калинець, Петро та Андрій Гуменюки, Влодко Кауфман, Мирослав Ягода, Тарас Чубай, Аліна Лазоркіна, Олеся Бернацька (Шеха), Юрко Саєнко (Сая), Костик Москалець в часи свого перебування у Леополісі.. Як говориться між вихованими людьми, цей перелік можна було б ще довго продовжувати. Кожний, хто хотів, мав добру порцію розмови. Це можна було б порівняти з такою усною інформаційною газетою. З кави на Костомарова вимальовувалися вже подальші вектори дня.

Але, може, найколоритнішою особою була господиня кав'ярні Світлана Іванівна, Свєта, пані Світлана, двомовна і двонастроєва, бо мала або гарний, або поганий настрій, і це відчували всі. Мала кількох постійних улюбленців серед відвідувачів, яких огортала особливою увагою (наприклад, Ігоря Калинця, який, до речі, не пив кави, а лише дуже слабий чай) і реєстр непостійних улюбленців. Легко було зробитися ворогом Світлані, особливо, якомусь заброді, якого випадково сюди заносило.

Про всі деталі «костомарівського» кавового побуту можна було б згадувати довго, і я це колись зроблю на старості років у своїх мемуарах.

Але спільність у її первозданному вигляді розпалася. У зв'язку з інфляційними часами десь восени 1992 року Світлана вирішила внести в асортимент пропонованих послуг «водочку-с», що зразу ж змінило інфраструктуру кав'ярні. Повалив потік цілком інших відвідувачів, розмов і взаєморозрахунків.

Про все це і була написана ця «антигорілчана» філіпіка.