Я зійшов на півдорозі і поплівся навмання. Може, стріну по дорозі десь рожевого коня...[17]
КОЛІЗЕЙ
І стислося серце.
І вперше здригнулась рука,
І він замість вбити
всього лиш смертельно
поранив.
«Добий, щоб не мучився, – брат гладіатор
порадив. –
Добий, щоб не мучивсь. Така його доля гірка».
Добий, щоб не мучивсь. Себе у собі поріши.
Заріж ту струну, якої мовчати не змусиш,
І вогник любові на самому денці душі
Добий, щоб не мучивсь,
добий, щоб не мучивсь.
А потім на вищий іще піднімися щабель.
Знайди в собі мужність
Згасити в собі свою мужність.
Самого себе
в добиванні самого себе
Добий, щоб не мучивсь,
добий, щоб не мучивсь...
ВІТРИЛЬНИК
Фантазійне
Я в безвітря утік, як в безвір'я
Утікають від тисячі вір.
Я нараз уявив, ніби звір я,
Одинокий, зацькований звір.
Утікав, як в безхліб'я від хліба,
Як у безвість – від миру й війни.
І безсоння оранжева риба
Запливала в розхлюпані сни.
Говорила: «Пливи за пороги,
Де ще зроду життя не було.
Там зневажим закони природи
І увічнимо наше тепло!
Все зруйнуєм. Нічого не жалко!»
Та коли я ступив до води,
То мені синьогуба русалка
Тихо в спину сказала:
– Зажди...
***
«О-ля-ля! – сказав Артюр Рембо,
Кулаки стискаючи в кишенях, –
Знову цілять не по тих мішенях,
Людство знов когось не вберегло».
Так вже споконвіку повелось,
Що свистить каміння у повітрі
І новітні грані непомітні
У мистецтві відкриває хтось.
Ось прийшов і в небесах повис
Високосний номер телефону,
Ніби заголовок фейлетону:
«Альпініст не озирнувся вниз».
І пілот не озирнувся вниз,
Висоту хапаючи очима,
Та з тієї самої причини
І поет не озирнувся вниз.
Голосами наших матерів
Кличе нас колишнє і минуле,
Але що позаду ми не чули,
Ми повинні бути угорі!
ДО ФРАНЦУЗЬКОГО ШАНСОНЬЄ
Це є поезія найвища,
Це є найвища простота,
Коли передаються вірші,
Як поцілунки – з уст в уста.
Твої пісні легкі і світлі
(їх так сприймають слухачі),
Та пам'ятай – у цьому світі
Є свистуни і стукачі.
А ти – гітара, гілка з дерева,
Іти сьогодні на кону.
Скажи, кому твоя заревана
Душа потрібна, ну, кому?..
Вдягайся модно, лайся модно,
Та час від часу пригадай,
Як слухав дзвона Квазімодо
В глухонімому Нотр-Дам.
Він припадав до дзвона тілом,
Він разом з ним літав, літав...
О, скільки тих, які хотіли
Тілами битися в тіла,
А язиками лізли в душі...
Я й сам колись таким грішив.
Пісні, мов кошенят задушених,
В зубах по вулицях носив.
Душа повільно прозоріла
Все по ночах.
А по очах
Боляче вдарило прозріння:
Про що кричав?
Кому кричав?..
Є вуха, що немов корою,
Укриті суєтністю змін.
Хай серцем слухають і кров'ю,
Як Квазімодо слухав дзвіні…
БАГАТООБІЦЯЮЧА ПІСЕНЬКА
Все-таки ще по-божому
З нами життя обійшлось:
Кожному, кожному, кожному,
Кожному знайдено щось.
Кожному незнаменитому –
Слави фужер лимонадний,
Кожному Мартіну Ідену –
Кожній біді непрошеній
Протиставляють волю,
А голові непорожній –
Крука над головою.
Кожній дрібноті службовій
Є мрія про вознесіння.
Кожній великій любові –
Пишне, бучне весілля.
Кожному, кожному, кожному,
Кожному знайдено щось.
Що ж мені, що ж мені, що ж мені?
Що ж?
***
Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був
Возлюби розлюби а затим возлюби його заново
