Де, в тих?.. Та ні, тьоть Хоно, занадто він чесний для того... Ну, вони ж скрізь були. В кожній школі сидів поряд з директорським кабінетом піддорадник, або й цілий дорадник. А в університеті ще недавно та-аке робилося... Ні, ну ви ж знаєте, вони зараз мовби-то прийняли присягу вірності. Вони ж не можуть її зламати. А він? Та напевно, що ж викликали на співбесіди. А кого тоді не викликали? (Замислюється.) Тьоть Хоно, тьотю Хоночко... Можна вас про дещо попросити?.. Ну, бачте, ви вже й самі здогадалися. То збігаєте? Ну, скільки... Я дам вам двісті, а ви всю решту, всю здачу залишите собі. Так, я знаю, теж подорожчало, але за сто сімдесят – сто вісімдесят ще ж напевно можна купити найдешевшого. Добре? Згода?.. Ну, тьоть Хоночко, і що б я без вас робила б... (Радісно і швидко їде до столу, виймає звідти, з-під скатерки, пару крупніших банкнотів і передає їх у вікно.) Ну, я тут на вас чекатиму, тьоть Хоно. Тільки ж ви швиденько давайте... (Замовкає, проводжає поглядом когось там, за вікном, якийсь час мовчки дивиться на площу.) О, збираються. Знову мітинг. Ой, а як потемніли прапори у темно-сірих. Майже чорні... І у світло-сірих теж. Майже темно-сірі. Проти чого ж це вони сьогодні виступатимуть? Напевно, знову проти мольви. Вони проти неї виступають, а її всеодно будують. Мольвісти, мольвознавці в усіх газетах їм торочать, що вибух Південної мольви – чиста випадковість, що мольви якщо й вибухають, то не частіше, як раз на сто тисяч років... А вони всеодно виступають... проти... Ну, і їх теж потрібно розуміти. Треба ж виступати... проти.. ну хоч чогось проти... (Раптово втративши інтерес до мітингу, під'їздить до столу, вмикає магнітофона, лише цього разу він працює, як радіоприймач.)

Голос диктора. сповіщає: А зараз передаємо останні новини. Блок так званої «чорної меншості» верхньої палати Народної наради надіслав Президентові пакет вимог та пропозицій стосовно рішучого і безповоротнього оздоровлення економіки, подолання гіперметаінфляції та розбалансованості наказової й виконавчої дисципліни. Під заявою, що закликає Президента до рішучості та твердості у проведенні жорстокої господарчо-економічної лінії, поставили свої підписи делегати Чорник і Чорненко, депутати Чорнієв і Чорняк, сенатори Чорний, Чорнецький, Чорнющий, Чорнильний, Чорневич і Чорнер.

Голос другого диктора: Триває переселення мешканців південних районів Маратарської області до сусідніх Тарамарської та Раматарської областей. Трудящі Тарамарщини наче рідних приймають переселенців з ураженої вибухом Південної мольви дільниці. Триває збір коштів на відбудову ушкодженої вибухом секції дванадцятого термінала Південної мольви. На сьогоднішній день зібрано вже понад...

(ОНА вимикає транзистора, трохи посидівши в задумі, котить до вікна.)

ОНА. Ну, де ж вона?.. О, йде нарешті!.. Тьоть Хоно! Ой, а що таке? Давайте, давайте швиденько... (Нетерпляче тягне руку за вікно.) Що? Оце тобі маєш... Та що ви кажете? Ну, так. Ну, так, звичайно через мене, тут нічим крити... Тьоть Хоночко! Але я думаю, це просто якийсь бовдур вас налякав. І ніякий він не дорадник. Чого б це дорадникові там ошиватися, у нього що, справ важливіших немає? А по-друге, дорадник – якби то був справді дорадник, – він би до вас і не підходив, він би тільки свиснув, і збіглося б з десяток виконавців, і миттю вони і вас підмели б, і продавця того також... А це вас по простоті вашій... То скільки ви кажете, йому дали? П'ятдесят? Все, що лишалося? Ще й своїх доклали? (На мить замислюється.) Ну добре, тьоть Хоно, зараз я віддам вам ту п'ятдесятку. (Неохоче під'їздить до столу, з-під скатертини вибирає купюру і з нею знову їде до вікна.) Ось, візьміть, тьоть Хоночко, і простіть мене, що на таку пригоду вас послала! А тепер давайте, ну давайте ж швиденько! (Нетерпляче сягає рукою за вікно і нарешті отримує звідтам якусь плящину з рідиною кольору чаю середньої міцності.) Ой, дякую, тьоть Хоно, ще раз і дуже-дуже-дуже!.. Ну, ви ж приходьте сюди пополудні, може, яка торгівля хоч надвечір буде. Та й мені трохи душу розрадите. Добре, тьоть Хоно? Ну, па-па...

(ОНАпритискає пляшку до грудей, сидить у кріселку, легенько поколисуючи її, наче дитину. Потім кладе її собі на коліна, притримує однією рукою, другою причиняє вікно. Обережно під'їздить до тумбочки з телефоном. Відчиняє тумбочку, виймає звідти невеличку чарочку. Відкорковує пляшку. Наливає повну чарку і залпом випиває. Буквально слідом, майже без паузи шле другу чарку. Знеможено відкидається у кріселку, тримаючи чарку і пляшку, як найбільше коштовність. Кілька хвилин сидить без руху. Врешті, стрепенувшись, ставить чарку і пляшку в тумбочку, зачиняє її. Виїздить на середину кімнати. Її рухи знову чіткі і впевнені. Наближається до столу, клацає на пуск магнітофона. Лунає народна пісня «Горіла сосна, палала». Рухаючись вже наче аж у ритмі пісні, підкочує кріселко до шафи, відчиняє дверцята і з шафи дістає білий шлюбний вельон. Дивлячись на себе у дзеркало на внутрішній стороні дверцят шафи, накладає вельона собі на голову. Зачиняє шафу, від'їздить від неї на середину кімнати. І починає танцювати у своєму кріселку. Страшно танцює. Гарно танцює. Страшно гарно танцює.)

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ.

Дія друга

Та сама кімната. Може тільки мить тому ОНА ще танцювала у своєму кріселку. Та зараз пісня закінчилась, і ОНА вимикає магнітофона. Трохи засапалась. Втирає рукою обличчя, знімає вельона і ховає його до шафи. Поправляє волосся. Замислюється. Але це її замислення легке, бо під кіром. Затим вона ще якусь хвилину без певної мети переміщається по кімнаті, врешті знову під'їздить до вікна, відчинає його, визирає.

ОНА. О, тьоть Хоно, ви вже знову тут? Так швидко? Я що робила? Так, музику слухала. Що, аж сюди чутно було? Невже? Я й не думала, що то так сильно буде. Що? Та ні, як би я це танцювала... Я тільки в ліжку і у цьому своєму кріселку й живу. Так. Ні, не встаю, зовсім не встаю. Ну певно, що несолодко. А що поробиш, Ну, лікар сказав, що ніколи, що вже аж до самої... аж до самого... ну, назавжди, одним словом. Ну, отак. Ой, тьоть Хоно, ви про таке питаєте. Ну, як я вам розкажу. Тяжко це мені. Скільки це вже?.. (Замислюється, пригадує.) Ну, більш як півроку тому, бо чотири місяці, як мене зі шпиталю виписали і два з половиною місяці я там, у тому шпиталі провалялася. Так, вже чимало часу... минуло...

Це тоді було, тьоть Хоно, як проходили найперші демонстрації проти мольви. Це одразу, як вона вибухла, буквально у наступні дні. Есесем тоді ще не був дозволений, але ми вже тоді всі собі сірі сорочки пошили... Гм.. Ну, це зараз мені смішно, після всього. А тоді ми так серйозно це сприймали, ставилися, як до... Ну то й це... Я собі, пригадую, таку ще широку вшила, і не заправляла в брюки чи в спідницю, так навипуск і носила... Ось... Ї була в нас маніфестація прямо в університеті, на подвір'ї. Есесемівці тоді вирішили всіх до неї залучити, і симпатиків своїх, і несвідомих всяких.. Ну, а щоб якось на них подіяти – це якраз він мені порадив – я стала на брамі, ви ж знаєте ті ворота, що на університетському подвір'ї, гарні такі, ковані, візерунчасті... Тож він попросив мене, і я, коли вже всі зібралися у подвір'ї... я ворота закрила... ну, тобто дві половинки стулила, а замка в нас же не було, замок же в сторожа, – то він мені дав поліційні наручники, і я ними, одним браслетом, і замкнула ворота. А другим себе до них прикувала... За руку. (ОНА часто зупиняється, видно їй нелегко дається ця розповідь.) Ось... Ї йде цей мітинг, світло-сірі промови говорять... А хтось, ну, мабуть, з університету, може, й ректор сам – хтось поліцію викликав. Я тільки озирнутися встигла, – з вулиці в'їздять два чорні бронеходи. І прямо на браму, не зупиняючись... Ну а брама – на мене, ясна річ... І вони мене... під брамою... ну, придавлену, ви розумієте? – і штовхали так мене через все подвір'я, метрів певно з п'ятдесят... Ні, що ви, це мені потім розповіли ті, що там були. А я свідомість втратила, майже одразу, як на мене брама впала... Ну а отямилась лише за кілька тижнів у шпиталі. І то не одразу.. потроху до тями приходила... уривками. Ой, який то жах, тьоть Хоно, як усе тіло боліло... Бр-р-р.. (Пересмикує плечима.) Всіх тоді, звичайно, розігнали, а мене до шпиталю завезли. Так... Лікарі казали – ще дивно, що взагалі живою залишилася... Та досить, тьоть Хоно, не можу я про це більше згадувати. Досить... (Похнюплено сидить у кріслі, звісивши голову на груди. Раптом дзвонить телефон на тумбочці.) Ой, даруйте, тьотю Хоно, хтось до мене телефонує!.. (Швиденько причиняє вікно, під'їздить до телефону.) Ало! Я слухаю! Хто це? (Миттю змінює тон на сухий і холодний, навіть на обличчі міняється теж.) А, це ти? І чого тобі? Ну, якщо є про що, то чого б не поговорити... (Пауза.) Так... Так... Ну, це ти так гадаєш... Ну... Угу... Умгу... Так. Все. Все! Досить А тепер послухай ти мене! Чуєш?! Зараз я тобі хочу сказати! Слухай і не перебивай! Ти завжди від мене підживлялася, ти ще в школі присмокталася до мене! І звідтоді сидиш на мені, паразитуєш!.. Домашню списати, контрольну скатати, лабораторну здерти! Чи ти бодай на один іспит ішла без моїх шпаргалок? І не тільки у школі, не тільки в науці – у всьому! Коли на першому курсі ми їздили до лісу, і я маленький букетик жумжини приколола собі на куртку, ти одразу ж зробила і собі те саме. Ще й в університет наступного дня з ним прийшла! А всі дивуються, кайфують – ах ця Мона, ах ця Моночка, який смак, яка фантазія! А це мій смак, і це моя фантазія!.. Коли я почала палити, то ти теж не забарилася. І не якусь іншу марку, а теж «Фільборо»! А тоді я, одного разу, ми сиділи в кав'ярні утрьох, ти мусиш пам'ятати, – тож я одного разу діставала сигарету з пачки, а вона була остання, ще й надламана. І я відірвала фільтр і викинула. І палила її так, без фільтру. А через хвилину ти дістала з сумочки пачку – і теж відщипнула фільтр і запалила сигарету. Що, скажеш – ні? А мені стало смішно – яка ти убога, як то ти нічого не можеш придумати сама. Я пила мепс без цукру – і ти пила мепс без цукру. Я гризла трик – і ти гризла трик. Одного разу в розмові я випадково згадала, що сплю дома без подушки, не люблю під головою підвищення. І я певна, що з наступної ночі ти теж спала без подушки! Ти крала в мене все – мої фасони, мої смаки, мої вирази, мій стиль життя.