– … прокляття! За які гріхи?

– Заради приємної усмішки! Недобре шкіритися зігнилою дірою. «У П'єра були жахливі зуби, себто

залишки зубів, а зараз – повставляв, і зовсім інакший шеловєк. Вичмалко мав золоті, нагадував жида за шинквасом, повставляв під кість – українцем став! А в Костика бракує двох передніх зверху. Бідолаха встряв у якийсь мордобій, з того часу так і ходить. У Патріарха ж – усе олрайт. Має голівудівську усмішку. Поетам добрі зуби не менш потрібні, як акторам. Особливо новоукраїнським. Завдяки щелепам українських поетів твориться образ націй Домонтовоч писав, що Зеров позбувся майже всіх зубів. Це жахливо. Неокласик – і беззубий. У Європі не повірили 6, що беззубий може бути неокласиком. Тема для дослідження: «Зубиська і поезія». Речі ніби-то різних порядків, але як же все-таки взаємопов'язані, як і все у цьому світі. Так що там у нас? Кабаретович страждає від зубного болю?

– Кабаретович – гімно! Так йому і треба! З ним ні про що неможливо домовитися. От дивися, мені – кров з носа – потрібна була сотня баксів. На тиждень! Через тиждень віддаю. Підвалив класний товар. Треба було його тільки взяти, сплавити і заробити ще сотню. Дзвоню до Кабаретовича, кажу, Кеб, так і так, а той – нема проблем, де зустрінемось? Зустрічаємося біля «Нектару» через дві години, тільки не запізнюйся, курва мама! Приходжу, чекаю десять хвилин, півгодини – нема свині. Дзвоню додому – нікого! Що ти скажеш? Добре, що зустрів того, як його, та ти його не знаєш, той, що товчеться завжди біля Дупи, виручив. На другий день зустрічаю Кабаретовича – шоб, ти не міг десять хвилин зачекати, та я тебе, гімна, сорок хвилин чекав, а тебе, брехла, не було... А з тим зустрічанням Нового року? Пам'ятаєш, як він нам прокрутив динамо на Новий рік?..

– З ним щось діється недобре.

– Та триндить він все!

–. Ні-ні, він такий зашуганий. Нікуди не з'являється. Кажуть, що якась баба дивилася на його руку і не хотіла нічого говорити, тільки хитала головою.

– Та ні, це Мері його міряла своїм біоенергетичним маятником і казала, що в нього печінка і серце, а він боїться піти на медогляд, сидить вдома і труситься. А про зуби нічого не сказала!

– Все це хєрня. Я і горівку п'ю і кобіт деру і ніц мені не бракує.

– Але буває такий час, коли все летить з рук, чи то погода така, чи тиск...

– Мені Боракне лишив свою майстерню, щоб я її прогрівав час від часу. Я посрався зі старими, вони навіть не знають, де я зараз тиняюся. Але мамця – телепат, чує, що я ві Львові... Така пристойна майстерня, ти був там? Апаратура добра, місця до фіга. Думав, улаштую собі могутній сексодром. Знаєш, зовсім інакше на кобіт дивишся, коли маєш куди їх привести, вони вже майже тойво. Я не є там якийсь Казанова, але й порядно вигратися часом нема де. А тут – прошу дуже. Узявся передзвонювати своїх давніх приятельок. Ї ніби щось десь перемкнулося. Тої нема, та страшенно чимось зайнята, в тої серйозні плани на майбутнє. Подивишся на юрбу – всі ніби на рейках, зупинка – і катастрофа. Я полюю, чому ж мене ніхто не вполює? Мало на дискотівку не запхався, старий хрін. В барі тхне криміналом. А на вулиці в мене нічого не виходить.

– Колись ми зривали кобіт на вулиці – просили розміняти гроші...

– Якусь курвегу завжди підірвеш...

– Не скажи. Професіоналка зразу оцінить, що ти за птиця, і пошле тебе до дупи...

– Це залежить від сезону...

– На морі – нема проблем...

– А на Глинці колись...

– Можна було і по шарабанах дістати.

– Глинка тепер закакана, минулося те щастя.

– Ну кого ти на Глинці зривав, триндило?

– Ми колись з Кабаретовичем потрапили в нічну ресторацію в Талліні. За нашим столиком всілося дві масті, чи то ми всілися за їхній столик, не в тім річ. Одна – взагалі – атас, перший раз бачив таку так близько. Я був ще повний баран в налагодженні взаємостосунків, але зважився. Я спитався в неї, чого вона така насуплена.

– А вона?

– Сказала – що, я маю либитися в пику «каждаму встрєчнаму»?

– А ти?

– Та я так почервонів, аж мені сльози бризнули. Бил юнєц.

– Ба-а-а-а-лван!

– Але вона мене пожаліла. Побачила, як я знітився. Сама щось там сказала. Потім ми навіть танцювали з нею повільні танці. Такий вигинистий звір у руках. Несподівано вони кудись урили. Але я був на вершині сатисфакції. Ці з вигляду профури – класні кобіти. У них така захисна маска.

– У них така професійна маска проти різних фраєрів...

– Не люблю цих клоак. Щось бруднувате, вбоге.

– Вбоге? Ти ще не бачив, які там бабки летять!

– Людське – вбоге. Ця напівблатна музика, ці офіціантські нахабні пики, прицінювання, намахування, статеві акти з блювотним душком, засмальцьовані гроші, випадкові екземпляри людського роду.

– У цьому є свій кайф! Кожний живе, як може. Для когось це життя, авантура, загострені відчуття. Що ти пропонуєш навзамін? Чим ти мене розважиш сьогодні? Підемо до кіна, на Тарковського?

– Поїхали до мене.

– Куди це – до тебе?

– Я художник. Я можу намалювати твій портрет, золотко.

– І подаруєш його мені?

– Побачимо.

– Зараз яка година?

– Ще рано. Ще дитячий час.

– Давай відкладемо на потім. Я не можу сьогодні. Але подзвони – домовимося.

– Потім не буде ніколи, У тебе ж немає ніяких особливих справ. Поїхали!

– Не можу.

– Ти ставиш хрест на усьому нашому майбутньому. І тільки тому, що ти вперта. Тобі здається, що зараз вирішуєш ти, а насправді хтось там нагорі хоче нас розвести в різні боки.

– Ти вигадуєш, любий, Просто я не хочу сьогодні.

– Але ж нічого не буде – ми будемо разом, тільки я і ти, Я не буду чіплятися до тебе. Ми будемо...

– Ми будемо сидіти, потім ти будеш чіплятися до мене, потім ми посваримося – і все зіпсується.

Краще мені піти.

– Якщо ти підеш, ми однаково посваримося.

– У такому разі – ти дурень.

– Це ти дурепа! Ти не хочеш мене зрозуміти. Ти не хочеш піти мені назустріч... Чого тобі бракує? Я все роблю, щоб нам було добре, а ти мене постійно виводиш. Ідіотка. Чому ти не послухала мене? Здохла б ти? Корона б тобі звалилася? Тепер все зіпсуто! Забирайся! Бачити тебе не хочу...

– Ти вдарив її?

– Я б' її вдарив! Але я не б'юся з жінками. Вона – вперта дурепка, нічого не вдієш, треба змиритися.

– Є жінки, які хочуть, щоб їм зробили боляче.

Тому вони і провокують ситуацію скандалу. Вони від цього отримують задоволення. Вони хочуть, щоб їх брутально ґвалтували. Вони носяться зі своєю непогамованою сексуальністю, і це для них – як тягар – її його треба позбутися за будь-яку ціну, або як істота, котра живе у них всередині і котру треба провчити за те, що вона не дає їм спокою. І тоді вони провокують зовнішній світ на вторгнення. Дівчинка розглядає себе в дзеркалі, змінюючи на собі одяг, одяг її гласкає, особливо там, де животик і нижче, одяг влягається на ліжку, їй хочеться запхати цукерку до рота, золото шелестить, рожева кулька засмоктується, кінчик цукерки час від часу визирає з її губів, бічні дзеркала відбивають дитинний профіль з випнутими губами, вона відкидається на ліжко, якась тканина опиняється під нею, дівчинка тягне її, затискуючи ноги, тканина прослизує між її затиснутими ногами, хвиля збудження, десь там, ось там його затверділа вершина, на яку хочеться натискати пальцями, але це не те, за вікнами гуснуть сутінки, дихає парк, її голе тіло залазить у вузьку червону в'язь светра, вона тихенько вислизає з дому.

– Що далі?

– Далі – можливі різні варіанти.

– Прошу, мені страшенно цікаво. Страшенно цікаво!

– Між будинками і парком – брукована вулиця, парк – за металевою мережаною загорожею, дівчинка йде вздовж неї, аж поки не натрапляє на прохід, вона перелазить через парапет, її нога занурюється в траву, трава лоскоче її ногу, ще рух – і вона опиняється в межах парку. Там невловимо – все інакше. Вона чує дихання. Вона відчуває чиюсь присутність. Відчуває своє серце. Ноги несуть її в напрямку алеї. Там густі тіні і плями ліхтарного світла. Там лавки в зелених нішах кущів. Вона сторожко скрадається в бік живоплоту, натрапляє на лавку, лягає, випростовує руки вздовж тіла, намагається якнайтихіше дихати і заплющує очі...