Дівчина йому налила.

— Магістрат Іліріо приставив мене до вас терти спину і зігрівати постіль. Моє ім’я…

— …мене не цікавить. Ти знаєш, де місце шльондрам?

Вона зашарілася.

— Там, де вони продають себе за гроші.

— Або за коштовності, сукні чи замки. Але ж де це місце?

Дівчина не могла зрозуміти його запитання.

— Це загадка, ласкавий пане? Я не вмію відгадувати загадки. Чи не скажете мені відповідь?

«Ні, — подумав він. — Я й сам ненавиджу загадки.»

— Нічого я тобі не скажу. А ти зроби мені ту саму послугу.

«Єдине, що мене в тобі цікавить, знаходиться в тебе між ногами» — трохи не ляпнув він; слова вже крутилися на язику, але чомусь так і не зірвалися з нього. «Вона не Шая, — сказав собі карлик, — а лише юна дурепа, що думає, наче я з нею граюся в загадки.» Та по правді, він навіть її піхви не надто жадав. «Напевне, я захворів. А чи й помер.»

— Кажеш, купіль чекає? Не можна змушувати великого сирного короля чекати.

Поки Тиріон сидів у купільниці, дівчина помила йому ноги, відшкрябала спину і вичесала волосся. Потім вона втерла йому в литки якусь запашну масть — полегшити судоми та біль — і вдягла знову в хлопчаче вбрання: заяложену пару темно-пурпурових штанів та синій жупан з парчовою підкладкою.

— Чи схоче мене ясний пан у ліжку після вечері? — запитала вона, ушнуровуючи чоботи.

— Ні. Мої справи з жінками скінчені. — «З хвойдами.»

Дівчина поставилася до його байдужості надто вже легко, як на його смак.

— Якщо мосьпан надають перевагу хлопчикам, я їм знайду належного і пришлю до ліжка.

«Мосьпан хочуть свою дружину. Мосьпан надають перевагу дівчині на ім’я Тайша.»

— Пришлеш, якщо він знає, де місце шльондрам.

Дівчина стиснула вуста. «Зневажає мене, — зрозумів він, — та не більше, ніж я сам себе.» Тиріон Ланістер не мав сумніву, що безліч жінок, яких він гойдав, гидували навіть самим його виглядом. Але деякі хоча б мали чемність удавати прихильність. «А трохи чесної зневаги навіть бадьорить — як терпке кисле вино після надміру солодощів.»

— Мабуть, я передумав, — сказав Тиріон дівчині. — Чекай на мене у ліжку. І май ласку чекати гола, бо я буду трохи занадто п’яний, щоб копирсатися у твоїй одежі. Не розтуляй рота, зате розтули стегна якомога ширше, і ми чудово порозуміємося.

Він кинув на неї косий та лукавий погляд, сподіваючись викликати хоч трохи остраху, та у відповідь побачив лише відразу. «Хто стане боятися карлика?» Навіть князь Тайвин не боявся, хоча Тиріон тоді тримав у руках арбалета.

— Ти стогнеш, коли тебе дрюкають? — запитав Тиріон постільну зігрівачку.

— Якщо мосьпан забажають.

— Мосьпан може забажати тебе придушити. Саме так я повівся зі своєю останньою шльондрою. Гадаєш, твій господар заперечуватиме? Авжеж ні. Він-бо має таких ще сотню, а таких, як я — більше жодного.

Цього разу в відповідь на свій вишкір він таки отримав той страх у очах, на який сподівався.

Іліріо сидів, відкинувшись, на м’якій канапі та потрошку смакував гострі перчини і перлові цибулини з дерев’яної миски. Чоло його покропили краплі поту, поросячі очиці виблискували над товстими щоками, а на руках, коли він ними рухав, витанцьовували самоцвіти: онікси та опали, тигрові ока та турмаліни, рубіни, аметисти, сафіри, смарагди, гагати, нефрити, чорні діаманти та зелені перли. «Я б за ті персні багато років прожив, — подумав Тиріон, — хоча без різницького тесака їх не здобудеш.»

— Сідайте ж, мій малий друже, — заохотив Іліріо помахом руки.

Карлик видерся на крісло — занадто велике для нього, справжній престол із подушками, створений для підтримки величезних сідниць магістрата і спертий на міцні товстезні ноги. Тиріон Ланістер усе життя прожив у світі, завеликому для нього, та в маєтку Іліріо Мопатіса він геть загубився у речах, що розмірами не вміщувалися йому в голові. «Я — наче миша у мамутовому лігві. Та нехай — мамут хоч має непоганий винний льох.» Згадка викликала спрагу, і Тиріон спитав вина.

— Вам смакувала дівчина, котру я прислав? — запитав Іліріо.

— Якби я хотів дівчину, то попросив би собі сам.

— Невже вона вас не вдовольнила?

— Вона зробила все, що від неї бажали.

— Сподіваюся. Адже навчали її в Лисі, де з кохання зробили мистецтво. Король спізнав із нею велику насолоду.

— А я королів убиваю, хіба ви не чули? — зловісно вишкірився Тиріон понад чарою з вином. — І не треба мені королівських недоїдків.

— Як забажаєте. Нумо ж повечеряймо.

Іліріо ляснув долонями, і до столу заспішили стольні слуги.

Розпочалася вечеря юшкою, звареною з крабів та жабуна-рибалки, і ще однією — холодною, з яйцями та лимонами. Далі пішли куріпки у меді, сідло ягняти, гусяча печінка у вині, пастернак у маслі та молочне пацятко. Побачивши те все на столі одночасно, Тиріон аж відчув запаморочення, та все ж примусив себе з чемності ковтнути ложку юшки… а відчувши смак, забувся і загубився. Куховарки були старі та жирні, але справу свою знали — так смачно він не їв навіть при королівському дворі.

Зісмоктуючи м’ясо з кісток своєї куріпки, Тиріон запитав Іліріо про вранішні турботи у раді магістратів. Товстун здвигнув плечима.

— На сході неспокійно. Астапор захоплено, і Меєрин теж. То гіскарські невільницькі міста, котрі були вже старі, коли світ стояв ще зовсім юний.

Порізали молочне паця. Іліріо вхопив шматок хрусткої шкуринки, вмочив у сливову підливку та з’їв руками.

— Невільницька затока далеченько від Пентосу.

Тиріон наколов гусячу печінку на кінчик кинджала. «Найгірше прокляття падає на вбивцю родичів, — пригадав він, — та мені в моєму пеклі починає нівроку подобатися.»

— Так-то воно так, — погодився Іліріо, — але світ — це одні великі павучі тенета, у яких лише торкнися однієї нитки, і затремтить безліч інших. Іще вина? — Іліріо кинув собі до рота перчину. — Хоча ні, я маю дещо ліпше.

Він ляснув у долоні. Увійшов стольник з накритою таріллю і поставив її перед Тиріоном, а Іліріо перехилився через стіл і прибрав накривку.

— Гриби! — оголосив магістрат, супроводжуваний заманливими пахощами. — Поціловані часником і скупані у маслі. Мені казали, на смак виняткові. З’їжте одненького, друже мій. Або навіть два.

Тиріон вже був підніс тлустого чорного гриба мало не до рота, але щось у голосі Іліріо змусило його раптово спинитися.

— Після вас, ласкавий пане.

І він штовхнув таріль до хазяїна дому.

— Ні-ні. — Магістрат Іліріо штовхнув гриби назад. На один удар серця здалося, неначе з набряклої плоті сирного короля визирнув юний хлопчина, хитрун і вигадник. — Після вас. Я наполягаю. Куховарка навмисне приготувала їх саме для вас.

— Та невже? — Він пригадав куховарку, борошно на її руках, важкі цицьки, помережані темно-синіми жилами. — Дяка їй за добрість, але… ні.

Тиріон опустив гриба назад у калюжу масла, з якого той виник.

— Ви занадто підозріливі, — посміхнувся Іліріо крізь розгалужену жовту бороду. Щоранку намащувану, щоб блищала, наче золото — так подумалося Тиріонові. — Невже вам властиве боягузтво? Ніколи про вас такого не чув.

— У Семицарстві вважається прикрим порушенням законів гостинності труїти власного гостя за вечерею.

— У цих краях теж. — Іліріо Мопатіс сягнув по келиха. — Проте коли гість сам плекає бажання скінчити своє життя, чому б хазяїнові не допомогти йому, хіба не так? — Він добряче ковтнув вина. — Ось приміром, якихось півроку тому отруїли грибами магістрата Ордейо. Мені казали, що йому не так уже й боліло. Раптова судома у кишках, швидкий гострий біль за очима, і все скінчено. Краще гриби, ніж меч у шию, хіба ні? Навіщо помирати зі смаком крові в роті, коли можна куштувати часник і масло?

Карлик уважно роздивився поставлену перед ним страву. Пахощі часнику та масла наповнили рота слиною. Якоюсь частиною душі він прагнув тих грибів, навіть знаючи, що вони з собою несуть. Він не мав досить мужності встромити сталевого клинка собі у черево, але з’їсти грибочок-другий — хіба то так важко? Проте сама думка налякала його так, що аж мову відібрала.