— Туди, де місце шльондрам, — знову почув він голос князя Тайвина, а тоді знову — тумкання арбалетної тятиви.

Магістрат гостинно запросив його оглянути маєток. Чистий одяг він знайшов у кедровій скрині, прикрашеній візерунками з ляпису та перломутеру. Одежини краяли на малого хлопчину — це він зрозумів, коли спробував у них улізти. Крам був багатий, хоча трохи заяложений, але штани виявилися задовгі, рукави — закороткі, а комір змусив би почорніти обличчям незгірше Джофрі, якби примудритися його застібнути. На додачу до одягу трохи допалася міль, та зрештою, він хоча б не смердів блювотинням.

Тиріон почав оглядини з кухні, де дві огрядні жінки та кухарчук спостерігали сторожкими очима, поки він пригощався сиром, хлібом і смоквами.

— Доброго вам раночку, ласкаві панії, — мовив він, уклоняючись. — А чи не знаєте ви часом, де місце шльондрам?

Коли йому не відповіли, він повторив запитання високовалірійською, та замість слова «шльондра» ужив «куртизана». Молодша і повнотіліша куховарка стенула плечима.

Йому стало цікаво, що б вони зробили, якби він ухопив котрусь за руку та потяг до своєї опочивальні. «Жодна не посміє вам відмовити» — твердив Іліріо, та чомусь Тиріон не думав, що ці дві також малися на увазі. Молодша годилася Тиріонові у матері, а старша, напевне, була її матір’ю. Кожна тілистістю не поступалася Іліріо, а цицьки мала більші за його голову. «Я б у тому салі й захлинувся.» Та бувають гірші способи померти — приміром, спосіб його батька. «Але ж якби я міг спершу змусити його висрати трохи золота, а вже потім здохнути.» Може, князь Тайвин і був скупий на схвалення та приязнь, але грошей за доречної нагоди ніколи не шкодував. «Як буває щось жалюгідніше за карлика без носа, то це карлик без носа і без грошей.»

Тиріон полишив товстух коло їхніх паляниць та казанів і пішов шукати льох, у якому Іліріо напередодні витяг його з барила. Льох знайшовся легко. Вина в ньому було стільки, щоб Тиріонові не просихати років, мабуть, сто: солодкі червоні з Обширу та кислі червоні з Дорну, бліді пентоські бурштинові, зелені мирійські нектари, більше як півсотні барилець золотого вертоградського, ба навіть вина з казкового сходу: Карфу, Ї-Ті, Асшаю коло Тіні. Зрештою Тиріон обрав барильце міцного з тавром особистих запасів князя Рунцеброда Рожвина — дідуся нинішнього господаря на Вертограді. Вино густо і насичено смакувало на язику, паморочило голову, а колір мало такий темно-пурпуровий, що у тьмяному підвалі здавалося чорним. Тиріон наповнив собі келиха, потім налив глека, щоб краще розкуштувати, і поніс до саду — порозкошувати під поміченими ним раніше вишневими деревами.

Так сталося, що вийшов він не у ті двері й не знайшов водойми, яку бачив з вікна — але те вже не важило. Сад за будинком був теж розкішний, ще й значно більший. Тиріон трохи погуляв ним, сьорбаючи вино. Мури в маєтку присоромили б чимало панських замків, а візерунчасті залізні шпички нагорі аж просилися, щоб на них наштрикнули голови, бо без звичних прикрас виглядали голими. Тиріон подумки змалював на одній зі шпичок голову своєї сестри — зі смолою в золотому волоссі та мухами, що дзижчали у роззявленому роті. «О так, і Хайме не забути віддати сусідню з нею шпичку, — подумав він. — Ніхто більше не сміє ставати між моїми братом і сестрою.»

Маючи мотузку та гака, він би, може, і видерся тим муром — адже руки мав дужі, а важив небагато. Мабуть, і на той бік би перевалився, якби не наштрикнувся на шпички. «Пошукаю собі мотузки завтра» — вирішив він.

У своїх мандрах він знайшов три виходи з маєтку: головний з брамною баштою, потерну коло псярні та садову хвіртку, сховану за плутаниною білого плюща. Останній вихід було замкнено ланцюгом, інші два охоронялися. Охоронці були опасисті, з гладенькими, наче дупці немовлят, обличчями, і кожен мав на собі спижеву мисюрку зі шпичаком. Тиріон упізнав євнухів з першого погляду — він їх знав за переказами. Вони нічого не боялися і не відчували болю — так про них розповідали — а ще зберігали вірність господарям аж до смерті. «Мені б стало у пригоді кількасот моїх власних, — розсудив Тиріон. — Шкода, не подумав раніше, поки ще не став злидарем.»

Він прогулявся галереєю зі стовпами, стрільчастою аркою, і потрапив до викладеного плитками дворику, де біля колодязя прала білизну якась жінка. Віком вона була приблизно така, як він сам, мала тьмяно-руде волосся і круглясте обличчя, всипане ластовинням.

— Хочеш вина? — запитав її Тиріон. Вона кинула непевний погляд. — Келиха для тебе я не маю, доведеться пити з одного.

Праля повернулася до викручування сорочок та розвішування їх на мотузці сушитися. Тиріон усівся на кам’яній лаві з глеком.

— Скажи-но мені, наскільки варто довіряти магістратові Іліріо? — Почувши ім’я, вона глянула вгору, наче на небо. — Аж отак?!

Тиріон гигикнув, схрестив короткі криві ноги і сьорбнув вина.

— Не надто мені кортить витанцьовувати під ту музику, якої гратиме цей сировар… та як йому відмовиш? Виходи стережуть. Може, ти виведеш мене під своїми спідницями? Матиму таку дяку, аж одружуся з тобою. Дві дружини я вже маю — чому б не взяти третю? Ой, а де ж ми житимемо? — Тиріон подарував їй найчарівнішу посмішку, на яку здатна людина з половиною носа. — Я тобі не казав, що маю небогу в Сонцесписі? У Дорні ми з Мирцелою можемо наробити чимало капостей. Приміром, влаштувати війну між моїм небожем і небогою, ото буде кумедно, хіба ні?

Праля розвісила одну з сорочок Іліріо, що легко могла правити за вітрило.

— Мені має бути соромно за такі злі думки, ти маєш рацію. Напевне, варто натомість поїхати на Стіну. Кажуть, як вступиш до Нічної Варти, тобі пробачають усі злочини. На жаль, мені не дозволять там тримати при собі тебе, люба моя. Жінок у Варті не тримають — не буде мені милої веснянкуватої дружиноньки, щоб гріла постіль уночі, а будуть лише холодні вітри, солона тріска і кисле пиво. Як гадаєш, ясна панно, чи здаватимуся я вищим у чорному строї? — Він знову наповнив келиха. — Ну кажи вже. Південь чи північ? Спокута старих гріхів чи коєння нових?

Праля подарувала йому останній погляд, ухопила кошика і пішла геть. «Здається, надовго утримати жодну жінку мені не судилося» — подумав Тиріон.

Глек чомусь закінчився аж до краплі. «Мабуть, треба якось доповзти до того льоху і взяти ще.» Але міцне вино геть забило памороки, а сходи до льоху були неабияк круті.

— Де шльондрам місце? — запитав він у випраної білизни, що теліпалася на мотузці.

А було б запитати пралю. «Ні, люба моя, це не натяк, що ти шльондра — може, просто знаєш, де їм місце.» А чи не краще спитати в батька? «Туди, де шльондрам місце» — сказав князь Тайвин. «А вона ж мене кохала. Донька простого чиншовика закохалася у мене, пішла за мене заміж, поклалася на мене і подарувала свою довіру.»

Порожній глек випав з руки і покотився дворищем. Тиріон рвучко зіп’явся з лави, пішов його підняти і дорогою побачив гриби, що виросли з розтрісканої плитки бруку. Були вони бліді, майже білі, мали плями, а знизу ребра — темно-червоні, наче кров. Карлик ухопив одного, зірвав, нюхнув. «Смакота, — подумав він, — до того ж смертельна.»

Грибів загалом було сім. Може, то Седмиця намагалася йому щось сказати. Тиріон зібрав усі, смикнув з мотузки рукавичку, ретельно загорнув і запхав до кишені. Од зусиль запаморочилося у голові, відтак він заповз на лаву, згорнувся клубком і заплющив очі.

Коли Тиріон отямився, то побачив навколо вже знайому опочивальню, а себе зануреним у ту саму перину гусячого пуху. За плече його трусила білява дівчина.

— Ясний пане, — мовила вона, — купіль чекає. За годину вас до столу просить магістрат Іліріо.

Тиріон випростався, сів спиною до подушок, тримаючись обіруч за голову.

— Мені це сниться, чи ти балакаєш посполитою мовою?

— Так, мосьпане, балакаю. Мене купили догоджати королю.

Дівчина була блакитноока, гарна вродою, молода, струнка і гнучка.

— Що догодила — в тому не сумніваюся. А мені догоди келихом вина.