— Поки він носить цей камінь, то прив’язаний до мене кров’ю і душею, — мовила червона жриця. — Сей чоловік служитиме вам вірою і правдою. Вогонь не бреше, Снігу-воєводо.

«Може, вогонь і не бреше, — подумав Джон, — а ти — ще й як.»

— Я виїду для тебе на розвідку, байстрюче! — оголосив Торохкало. — Дам тобі мудру пораду, заспіваю гарної пісеньки… що скажеш, те і зроблю. Навіть битимуся за тебе. Лишень не проси вдягати ваші чорні лахи.

«Ти не вартий чорного строю» — подумав Джон, та притримав язика. Сваритися перед королем зараз не личило.

Станіс звернувся до Джона:

— Воєводо Сніговію, розкажіть мені про Морза Умбера.

«Нічна Варта не лізе у панські чвари» — подумав Джон, але інший голос усередині зауважив: «Слово не меч, язика не вріже».

— Він старший з Великоджонових дядьків. Має прізвисько Ґавин Харч. Колись після битви ґава подумала, що він мертвий, і видзьобала йому око, а він ухопив її в кулак і відкусив голову. Замолоду Морз був грізний воїн. Сини його загинули на Тризубі, дружина померла з пологів. Єдину доньку забрали дичаки зо тридцять років тому.

— То ось чому він жадає голови! — мовив Гарвуд Зруб.

— А чи можна довіряти цьому Морзові? — запитав Станіс.

«Невже Морз Умбер зігнув коліна перед королем?»

— Вашій милості слід почути його присягу перед серце-деревом.

Годрі Велетнева Смерть гучно зареготав.

— Я й забув, що ви, північани, вклоняєтеся деревам!

— Який це бог, що дозволяє собаці себе обісцяти? — запитав Паринів посіпака Клейтон Саж.

Джон вирішив не принижуватися до відповіді.

— Ваша милосте, чи можна спитати? Умбери стали за вашу справу?

— Половина з них, і лише за тієї умови, що я пристану на ціну цього Ґавиного Харчу, — роздратовано буркнув Станіс. — Він хоче собі череп Манса Розбишаки, щоб зробити з нього кухоль для питва, і пробачення для свого брата, що поїхав на південь воювати за Болтона. Того, якого звати Хвойдоріз.

Пана Годрі розважило і це прізвисько теж.

— Ти ба, які в них тут на півночі імена! А цей що: відрізав голову якійсь хвойді?

Джон окинув його холодним поглядом.

— Майже так. Хвойді, яка намагалася пограбувати його років п’ятдесят тому в Старограді.

Як не дивно, старий Гиней Умбер колись вважав свого наймолодшого сина вдатним до ремесла маестра. Морз вихвалявся своєю пригодою з ґавою за кожним столом, але про Готерову переповідали потай і пошепки… найімовірніше тому, що випатрана ним хвойда виявилася чоловічої статі.

— А чи став за Болтона ще хтось із панства?

Червона жриця ковзнула ближче до короля.

— Я бачила містечко з дерев’яними стінами та вимощеними деревом вулицями, повними людей. Прапори майоріли над його мурами: лось, бойова сокира, три сосни, схрещені під короною топірці, кінська голова з вогняними очима.

— Роголіси, Кервини, Толгарти, Ризвелі й Турстани, — хутко пояснив пан Клейтон Саж. — Усі до одного — зрадники. Ланістерівські посіпаки, лижуть руки самозванцям.

— Ризвелі та Турстани з’єднані з домом Болтон шлюбними союзами, — відказав йому Джон. — Решта домів втратили на війні своїх голів. Я навіть не знаю, хто їх тепер очолює. Але Ґавин Харч — нікому не посіпака, і рук нічиїх не лиже. Вашій милості варто прийняти його умови.

Станіс скреготнув зубами.

— Він каже мені, що Умбер ніколи й нізащо не битиметься проти Умбера!

Джон не здивувався.

— Коли дійде до мечів, роздивіться, де майорить прапор Готера, і поставте Морза на інший край війська.

Але Велетнева Смерть не погодився.

— Так його милість покаже слабкість. А я кажу: треба показати силу! Випалити Остань-Огнище до землі та рушити на війну з головою Ґавиного Харча на списі — щоб була наука наступному панові, який насмілиться пропонувати королю половину своєї відданості!

— Чудовий задум. Якщо ви хочете налаштувати проти себе кожну людину на півночі. Половина — це більше, ніж нічого. Умбери не мають причини любити Болтонів. Якщо Хвойдоріз приєднався до Байстрюка, то лише тому, що Ланістери утримують Великоджона в полоні.

— Це його відмовка, не справжня причина! — пручався пан Годрі. — Якщо небіж помре у кайданах, дядьки хутенько заберуть собі землі й панську владу!

— Великоджон має синів та доньок. На півночі, пане лицарю, діти від чоловікового лона ще досі мають першість перед дядьками.

— Це коли вони живі. Бо мертві діти ніде не мають першості.

— Висловіть вашу думку в присутності Морза Умбера, пане Годрі — і ви дізнаєтеся про смерть більше, ніж вам бажається.

— Я вбив справжнього велетня, хлопчисько. З якого дива мені боятися засидженого вошами північанина, що малює велетня у себе на щиті?

— Ваш велетень тікав. А Морз не тікатиме.

Лицар-здоровань зачервонівся.

— Ти, хлопчисько, надто зухвало мелеш язиком тут, у королівській світлиці. У дворищі я чув від тебе іншу пісню.

— Та облиш уже, Годрі! — мовив пан Юстин Масей, верткий та жвавий, хоч і трохи повнотілий лицар з приязним веселим обличчям та шапкою блякло-солом’яного волосся. Саме Масей був одним із двох «непотойбічних» розвідників. — Ми всі знаємо, якого ти маєш велетенського меча. Досить уже теліпати ним у нас перед очима.

— Якщо хто тут чим і теліпає, то це ти, Масею, своїм задовгим язиком!…

— Ану тихо! — визвірився Станіс. — Воєводо Сніговію, прошу вашої уваги та поради. Я сидів тут у надії, що дичаки матимуть досить дурощів для нового нападу на Стіну. Та вони вирішили не робити мені таку ласку. Тому настав час дати ради іншим моїм ворогам.

— Розумію, — обережно відповів Джон. «Чого він хоче від мене?» — Я не плекаю любові ані до князя Болтона, ані до його сина, та Нічна Варта не може підняти проти них зброю. Наші обітниці забороняють…

— Я знаю про ваші обітниці геть усе, воєводо Сніговію. Не треба мені ваших проповідей, і мечів теж — потуги я маю вдосталь без вас. Мій намір — вирушити походом на Жахокром.

Побачивши вражене обличчя Джона, Станіс посміхнувся.

— Здивувалися? То й добре. Що здивувало одного Сніговія, здивує й іншого. Болтонів Байстрюк рушив на південь, узявши з собою Готера Умбера. Про це погоджуються і Морз Умбер, і Арнольф Карстарк. Це може означати лише спробу вдарити на Калин-Коп, щоб відкрити шлях його батькові для повернення на північ. Байстрюк, напевне, гадає, що я надто зайнятий дичаками, щоб його турбувати. То й гаразд. Він показав мені свою горлянку, а я хочу її вирвати. Руз Болтон повернеться на північ її володарем, але побачить, що тим часом його власний замок, худоба і врожай перейшли до мене. Якщо я застукаю Жахокром зненацька…

— Не застукаєте! — раптово для самого себе заперечив Джон.

Вийшло так, наче він пхнув палицею гніздо сердитих шершнів. Один із королевиних людей зареготав, інший плюнув, хтось стиха вилаявся, а решта спробувала заговорити одночасно.

— Та в малого молочко в жилах замість крові! — горлав пан Годрі Велетнева Смерть.

Князь Свит загримів:

— Боягуз бачить розбійника за кожною стеблиною!

Станіс здійняв руку, вимагаючи тиші.

— Поясніть, про що ви кажете.

«З чого б почати?» Джон підсунувся до мапи; на її кутах стояли свічники, не даючи шкіряному сувоєві згорнутися. Тюленячою затокою повільно, наче льодовик, повз палець теплого воску.

— Щоб досягти Жахокрому, вашій милості доведеться рухатися королівським гостинцем аж за річку Остань, тоді повернути на південь і перетнути Самотні Горби. — Він показав на мапі. — То землі Умберів, де вони знають кожне дерево і кожен камінь. Королівський гостинець біжить уздовж їхнього західного порубіжжя. Морз порубає ваше військо на клапті, якщо ви не пристанете на його умови і не перетягнете на свій бік.

— Гаразд. Скажімо, я це зроблю.

— Тоді ви дістанетеся Жахокрому, — відповів Джон, — але якщо ваше військо не обжене крука у польоті чи вервечку сторожових вогнів у полі, у замку знатимуть про ваше наближення. Рамзаєві Болтону легко буде відрізати вам відступ і затримати далеко від Стіни, без харчів та притулку, в оточенні самих лише ворогів.