— Та невже? Як на мене, тут лежить чимало харчів.

— Літо було довге, врожаї — рясні, панство — щедре. Ми відклали вдосталь для Варти на три роки зими. Якщо трохи затягнути паски, то на чотири. Але ж тепер мусимо годувати людей короля і королеви, а ще дичаків… У самій лише Кротовині живе тисяча нахлібників, і ще прибуває. Учора коло брами з’явилося троє, позавчора — десяток. Так далі не можна. Оселити їх у Дарунку — ну нехай, але ж орати і сіяти вже запізно. Ще й рік не скінчиться, а нам лишиться вже сама ріпа та горохова юшка. А далі доведеться пити кров власних коней.

— Ням-ням! — зауважив Скорботний Ед. — Ніщо так не зігріває холодного вечора, як гарячий кухоль кінської крові. Я ще люблю згори кинути пучку кориці.

Великий шафар не звернув на нього уваги.

— Почнуться хвороби, — правив він далі, — криваві ясна, розхитані зуби. Маестер Аемон казав, що це лікується соком кислого лимона та свіжим м’ясом, але ми з’їли лимони ще рік тому і не маємо вдосталь хуражу, щоб тримати худобу на ногах заради м’яса. Нам доведеться порізати усіх, крім кількох пар для приплоду — час уже не терпить. У минулі зими харчі підвозили королівським гостинцем з півдня, але з цією війною… зараз ще тільки осінь, я знаю, та все ж радив би панові воєводі, коли ласка, починати видавати зимову пайку.

«О, братчики будуть у захваті.»

— Як треба, то треба. Зменшимо пайки братчиків на чверть.

«Якщо братія скаржиться на мене зараз, то що скаже потім, коли доведеться харчуватися снігом та тертими жолудями?»

— Це допоможе, пане воєводо. — Але на противагу словам, голос великого шафаря проказував зовсім інше.

Знову розтулив рота Скорботний Ед:

— Тепер розумію, навіщо король Станіс пропустив дичаків крізь Стіну. Мабуть, хотів, щоб ми ними харчувалися.

Джон мимоволі посміхнувся.

— Сподіваюся, до цього не дійде.

— То й добре, — кивнув Ед. — Бо вони на вигляд кощаві та жилаві, а в мене вже не ті гострі зуби, що були замолоду.

— Якби мати вдосталь грошей, то купили б харчів на півдні та привезли кораблями, — зауважив великий шафар.

«Купили б, — подумав Джон, — якби мали золото, і якби хтось погодився продати нам харчі.» Але наразі бракувало і золота, і продавців. «Можливо, наша найліпша надія — Соколине Гніздо.» Долина Арин славилася плодючістю, і війна її не торкнулася. Джонові стало цікаво, як сестра пані Кетлін поставиться до думки годувати байстрюка Неда Старка. Змалку йому часто здавалося, що господиня замку мовчки дорікає йому за кожен шматок хліба.

— Можна полювати, якщо припече, — втрутився Вік Скіпка. — У пущі є дичина.

— А ще є дичаки і дещо гірше, — відказав Марш. — Я б не став висилати туди наших мисливців, пане воєводо. Не став би, і край.

«Авжеж. Ви б радше зачинили браму назавжди, замурували каменем та льодом.» Він знав, що погляди великого шафаря поділяє половина братчиків у замку Чорному. Інша половина, щоправда, за те зневажала першу і глузувала з неї без упину.

— Замурувати браму і сісти вашими чорними дупами на Стіні, отакої! А дичаки хай собі сунуть Мостом Черепів? Чи крізь браму в котромусь замку? Це ж ви думаєте, що їх усі запечатано п’ять століть тому, а насправді — хтозна! — просторікував старий лісник Дивен за вечерею два дні тому. — Ми ж не маємо людей пильнувати півтисячі верст Стіни! Про що Тормунд Велетнева Срака і той клятий Плакун знають незгірше вас. Бачили колись, як качка сидить на озері, а ноги у кригу вмерзли, що й не злетить? Гайворон на Стіні — та сама качка і є.

Більшість розвідників підспівувала Дивенові, проте шафарі та будівничі схилялися до думки Бовена Марша. Але то був клопіт на інший день. Зараз князя-воєводу Джона Сніговія турбували запаси харчів.

— Ми не можемо покинути короля Станіса та його людей на голодну смерть, навіть якби забажали, — мовив він. — Якщо йому заманеться, він забере собі весь наш харч під загрозою меча, а ми й не матимемо сили йому опиратися. Та й дичаків теж треба годувати.

— Як саме, пане воєводо? — запитав Бовен Марш.

«Якби ж я знав.»

— Знайдемо спосіб.

Коли вони повернулися на поверхню, денні тіні вже видовжувалися. Небом тяглися подерті сіро-білі клапті хмар, що нагадували розірвані у битві прапори. Подвір’я ззовні зброярні було порожнє, та всередині Джон побачив королівського зброєносця, що чекав на нього. Деван був тендітний хлопчина років дванадцяти, з брунатним волоссям та очима. Він стовбичив, наче приморожений, коло горнила, не насмілюючись ворухнутися, а Привид обнюхував його згори донизу.

— Він тебе не зачепить, — мовив Джон, але хлопчик сахнувся від його голосу, а лютововк, побачивши раптовий рух, вишкірив зуби.

— Ні! — скрикнув Джон. — Привиде, не чіпай! Геть!

Вовк — купа мовчазного хутра на чотирьох лапах — неквапно повернувся до своєї бичачої кістки.

Деван мав обличчя біліше за Привидове хутро, ще й упрів з переляку.

— П-пане воєводо… їхня милість наказують вам з’явитися…

Малий був одягнений у баратеонівське золото й чернядь, а над власним серцем мав нашите на одяг палаюче серце королевиних людей.

— Тобто прохають, — виправив Скорботний Ед. — «Їхня милість король прохають пана князя-воєводу вшанувати їх своєю присутністю.» Я б висловився так.

— Та облиш, Еде. — Джон не мав гумору для сварок через дрібниці.

— Повернулися пан Річард і пан Юстин, — повідомив Деван. — То ви прийдете, пане воєводо?

«Непотойбічні розвідники.» Масей та Горп поїхали на південь, не на північ. Хай що вони там дізналися — Нічної Варти це не стосувалося. Але Джон усе одно хотів знати.

— Якщо ласка їхньої милості.

Він рушив за юним зброєносцем через двір. Привид трусив за ними, доки Джон не відказав:

— Ні! Стій!

Та замість стояти лютововк утік геть.

У Король-Башті Джона позбавили зброї і лише тоді пустили в королівську присутність. У світлиці стояла задуха і купчилося повно людей. Станіс зі своїм панством розглядав мапу півночі; серед його оточення були «непотойбічні розвідники», а також Сігорн — новий магнар теннів, убраний в шкіряного кубрака з нашитою спижевою лускою. Торохкало сидів і чухав під обручем кайданів на зап’ястку потрісканим жовтим нігтем. Його запалі щоки та мляве підборіддя вкривала брунатна стерня, навколо очей висіли пасма брудного волосся.

— Осьде він! — мовив дичак, уздрівши Джона. — Хоробрий хлопчина, що вбив Манса Розбишаку беззбройним, зв’язаним та у клітці. — Великий, обрізаний на чотири кути коштовний камінь, що прикрашав його залізний обруч, замерехтів червоним. — Подобається мій рубін, Сніговію? Це знак приязні від пані Червонястої.

Джон не вшанував його увагою, натомість став на коліно.

— Ваша милосте! — оголосив зброєносець Деван. — Я привів воєводу Сніговія.

— Бачу. Вітаю, князю-воєводо. Здається, ви знайомі з моїми лицарями та старшиною.

— Маю таку честь.

Джон подбав про те, щоб дізнатися усе можливе про людей, які оточували короля. «Королевині люди — всі до одного.» Джонові вкинулося у око, що король, як на диво, не мав коло себе вірних власне йому людей. Та дивуйся чи не дивуйся, а що є, те є. Якщо вірити балачкам, чутим Джоном, люди короля викликали його гнів ще на Дракон-Камені.

— Прошу частуватися вином. Або водою з лимоном.

— Дякую, не треба.

— Як забажаєте. Маю для вас подарунок, воєводо Сніговію. — Король махнув рукою на Торохкала. — Ось його.

Пані Мелісандра посміхнулася.

— Ви казали, Снігу-воєводо, що вам бракує людей. А наш Князь-над-Кістками… хай яка є, та все ж людина.

Джонові серце упало кудись униз.

— Ваша милосте, цій людині довіряти не можна! Якщо я триматиму його тут, урешті-решт хтось перетне йому горлянку. А якщо пошлю на розвідку, то він утече назад до дичаків.

— Я не втечу. Годі з мене тих клятих йолопів. — Торохкало постукав по рубінові на зап’ястку. — Запитай свою червону відьму, байстрюче, коли не віриш.

Мелісандра тихо щось проказала невідомою мовою. Рубін у неї на шиї повільно заблимав, і Джон побачив, як йому в лад спалахнув і потемнів менший камінь на Торохкаловому зап’ястку.