Цзаро лише гигикнув зневажливо.
— Дотракійські коневладці кличуть лазарян «ягнятниками», а поводяться, як із ягнятами. Бо коли їх стрижеш чи ріжеш, вони тільки жалібно бекають. То геть не войовниче плем’я.
«Навіть друг сумирний, мов вівці, краще, ніж жодного.»
— Мудрі Хазяї мали б наслідувати їхній приклад. Минулого разу я зглянулася на Юнкай, але вдруге цієї помилки не зроблю. Якщо звідти насміляться на мене напасти, я зрівняю Жовте Місто з землею.
— Але поки ви рівнятимете Юнкай з землею, дорогенька, Меєрин повстане за вашою спиною. Не заплющуйте очі на небезпеки навколо вас, люба Даянерис. Ваші євнухи — добрячі вояки, та їх замало, щоб протистояти війську, яке проти вас вишле Юнкай, щойно впаде Астапор.
— Мої відпущеники… — почала була Дані.
— Пхе! Постільні раби, голії борід, ліпники цегли не виграють битв.
Та вона все ж мала надію, що Цзаро помиляється. Колись відпущеники справді являли з себе безладний набрід, але потім вона поділила усіх чоловіків, здатних тримати зброю, на полки і наказала Сірому Хробакові зробити з них вояцтво. «Хай думає, що хоче.»
— А чи не забули ви ще одну річ? Я маю драконів!
— Справді? Пригадую, в Карфі вас рідко бачили без дракона на плечі… але зараз, якщо вірити моїм очам, ваше пречудових обрисів плече таке ж голе, як ваша прегарна грудь.
— Мої дракони виросли, а плечі — ні. Вони літають далеко у полях. Шукають здобич.
«Пробач мені, Хазеє.» Дані занепокоїлася, що Цзаро знає про цю справу, які плітки встиг почути в місті.
— Запитайте про моїх драконів у Добрих Хазяїв Астапору, якщо маєте сумніви.
«Я бачила, як очі людопродавця плавилися і стікали його щоками.»
— А ще скажіть правду, мій добрий друже: навіщо ви мене шукали, якщо не торгувати?
— Щоб привезти дарунок цариці мого серця.
— Ну ж бо, кажіть.
«Що це за нова пастка?»
— Дарунок, про який ви благали мене в Карфі. Кораблі. У затоці стоїть тринадцять галер. Ваших галер — якщо забажаєте. Я привів вам цілий флот, який повезе вас додому, на Вестерос.
«Флот?!» На таке вона не чекала і не сподівалася, а тому сторожко нашорошилася. У Карфі Цзаро пропонував їй тридцять кораблів… за дракона.
— І яку ж ціну ви просите за ці кораблі?
— Ніякої. Мені більше не кортить мати драконів. Я бачив зроблене ними у Астапорі дорогою сюди — моя «Шовкова хмара» заходила по прісну воду. Ці кораблі — ваші, люба королево. Тринадцять галер і веслярі на них.
«Тринадцять. Як інакше?» Цзаро був одним із товариства Тринадцятьох. Певно ж, він переконав кожного з інших членів купецького братства віддати на спільну справу один корабель. Вона знала торговельного магната надто добре і не повірила б навіть на хвилину, що він міг отак подарувати тринадцять власних кораблів.
— Мушу подумати. Чи не можна оглянути кораблі?
— Ви стали підозріливою, Даянерис.
«Щойно помітив?»
— Я стала мудрішою.
— Оглядайте, скільки заманеться. А коли надивитеся, то присягніться, що повернетеся ними на Вестерос — і кораблі стануть вашими. Присягніться вашими драконами та вашим семиликим богом, а ще попелом ваших пращурів — і рушайте.
— А якщо я вирішу почекати рік чи три?
Цзаро зробив похнюплене обличчя.
— Тоді я дуже засмучуся, моя солодка радість… бо хай якою сильною та молодою ви зараз здаєтеся, життя ваше триватиме недовго. У цих краях на довге життя навіть не сподівайтеся.
«Він тицяє мені медові стільники однією рукою і показує батога іншою.»
— Але юнкайці — не такі вже грізні вороги.
— Не всі ваші вороги сидять у Жовтому Місті. Бережіться людей з холодними серцями та синіми вустами. Ще двох тижнів не минуло по вашім відплитті з Карфу, як слідом за вами рушив П’ят Прей з трьома приятелями-чародіями. Він хотів шукати вас у Пентосі.
Дані ця звістка радше не злякала, а розважила.
— То й добре, що я звернула зі шляху. Пентос-бо розташований за півсвіту від Меєрину.
— Справді, — погодився Цзаро, — та рано чи пізно його теж дістанеться звістка, що драконова королева знаходиться у Невільницькій затоці.
— Це ви так мене лякаєте? Я, вельмишановний пане, жила у невпинному страху чотирнадцять років. Я прокидалася злякана щоранку і лягала спати нажахана щовечора… доки мої страхи не вигоріли дощенту того дня, коли я вийшла з полум’я. І тепер мене лякає лише одне.
— Чого ж боїться моя мила цариця і королева?
— Я лише дівчисько, ще замолоде і не надто розумне. — Дані підвелася на пальцях ніг і поцілувала гостя у щоку. — Але ж і не настільки дурне, щоб розказати вам про свою слабкість. Мої люди оглянуть кораблі. Тоді ви матимете мою відповідь.
— Воля ваша.
Він легенько торкнувся її оголеної груді й прошепотів:
— Дозвольте залишитися з вами і спробувати вас переконати.
Якусь мить вона вагалася, спокушаючись. Може, танцюристи справді збурили у ній щось таке. «Я можу заплющити очі й уявити, що це Дааріо.» Уявний Дааріо був би далеко безпечніший за справжнього. Але Дані швидко відкинула підступну думку.
— Ні, ласкавий пане. Дякую вам за добрість, але ні. — Дані вислизнула з обіймів. — Можливо, іншим разом. У якусь іншу ніч.
— Іншу ніч.
Цзаро начебто ображено закопилив губу, але у очах читалося радше полегшення, ніж розчарування.
«Якби я була драконом, то полетіла б на Вестерос, — подумала вона, коли купець зник. — І на лихо б мені тоді здався Цзаро і його кораблі?»
Дані стало цікаво, скільки людей візьмуть тринадцять галер. Щоб привезти її разом із халазаром з Карфу до Астапору, вистачило трьох — але тоді вона ще не придбала вісім тисяч Неблазних, тисячу сердюків і величезну орду відпущенців. «А що робити з драконами? Як я маю чинити з ними?»
— Дрогоне, — тихо прошепотіла вона, — де ти?
І на мить мало не побачила його стрімку тінь поперек неба, і шкірясті крила, що одну за одною ковтали зірки.
Дані обернулася спиною до ночі — туди, де Барістан Селмі мовчки стояв у сутінках.
— Колись мій брат розповів мені одну вестероську загадку. Приміром, «хто усіх слухає, та нічого не чує?».
— Лицар Королегвардії, — урочистим голосом відповів Селмі.
— Ви чули, які пропозиції робив Цзаро?
— Чув, ваша милосте.
Старому лицареві коштувало чималих зусиль не дивитися на її голу цицьку, розмовляючи лицем до лиця.
«От пан Джораг не відвертав би очей. Він кохав мене як жінку. А пан Барістан лише любить, як королеву.» Хай Мормонт був споглядач і писав звіти її ворогам на Вестеросі, все ж колись і він давав їй добрі поради.
— Що ви думаєте? І про запропоноване, і про нього самого?
— Про нього я думки вельми невисокої. Щодо кораблів… маючи ці кораблі, ваша милість разом із нами може опинитися вдома ще до кінця року.
Дані ніколи не знала, що таке дім. У Браавосі вона жила у будинку з червоними дверима — то був єдиний її спогад про рідну домівку.
— Варто остерігатися карфійців, що приносять дарунки — а надто купців із Тринадцятьох. Тут є якась пастка. Може, ці кораблі вже зогнилі, може, вони…
— Якби вони не годилися плавати морем, то не подолали б шлях із Карфу, — зауважив пан Барістан, — але ваша милість мудро наполягли на огляді. З першим світлом ранку я відведу до кораблів адмірала Гролео, його капітанів та з півсотні жеглярів. Ми облазимо кожен вершок на тих кораблях.
Це також була добра порада.
— Так-так, саме так і вчиніть.
«Вестерос. Рідний дім.» Але ж якщо вона поїде, що станеться з її містом? «Меєрин ніколи не був твоїм містом, — здавалося, прошепотів голос її брата. — Твої міста знаходяться за морем. Твоє Семицарство, де чекають твої вороги. Ти народилася, щоб почастувати їх вогнем і кров’ю.»
Пан Барістан прочистив горлянку і мовив:
— Той чародій, що про нього згадував купець…
— П’ят Прей. — Вона спробувала пригадати його обличчя, та перед внутрішнім поглядом стояли самі лише очі. Вино химородників зробило їх синіми. «Вечірня тінь» — так звався той напій. — Якби їхні чари могли мене вбити, я б давно лежала мертва. Я ж бо лишила їхній палац у попелі та руїнах.