— Але це дерево поливали кров’ю.

— Як іще виховати воїна? Ваша преосяйність мали задоволення спостерігати за моїми танцівниками. Вас не здивує, що всі вони — раби, вирощені та навчені у Юнкаї? Вони танцюють, відколи почали ходити. Але ж як інакше досягти подібної досконалості? — Він ковтнув вина зі свого келиха. — І в усіх мистецтвах пристрасного кохання вони теж досягли вишуканої майстерності. Я гадав подарувати їх вашій милості на знак приязні.

— Даруйте сміливо. — Дані аніскільки не здивувалася. — А я подарую їм волю.

Цзаро болісно зіщулився.

— І що ж вони робитимуть із вашою волею? Це наче подарувати рибі сталеву кольчугу. Адже їх призначено лише для танцю та розваги.

— Призначено ким? Господарями? Можливо, ваші танцівники радше б мурували будинки, пекли хліб або орали ріллю. Ви їх питали?

— Можливо, ваші слони радше б стали солов’ями. Тоді замість солодких пісень меєринські ночі повнилися б гучним ревищем, а дерева падали б під вагою сірих пташок. — Цзаро зітхнув. — Даянерис, щастя моє і розрада, під вашою прекрасною юною груддю б’ється ніжне серце… але прийміть пораду від старшої та мудрішої голови. Речі не завжди є такими, якими здаються. Те, що видається злом, насправді може бути добром. Ось приміром, дощ.

— Дощ?! — «Він мене за дурепу вважає, чи за малу дитину?»

— Ми клянемо дощ, коли він ллється нам на голови, та без нього померли б із голоду. Світові потрібен дощ… так само, як невільники. На вашому обличчі я бачу незадоволення, та це правда. Ось візьмімо Карф. У мистецтві, музиці, торгівлі — усьому, що підносить нас над тваринами — Карф стоїть вище від решти людства, як ви сидите на вершині цієї піраміди… але внизу розкіш та велич цариці міст спирається не на цеглу, а на спини рабів. Запитайте себе: якби всі люди мусили порпатися у грязюці задля харчу тілесного, скільки б із них підвели очі до неба і замислилися про зорі? Якби кожен із нас мусив гнути спину, щоб зліпити собі таку-сяку халупу, хто б мурував храми для прославлення богів? Так влаштовано світ: щоб дехто з людей піднісся до величі, решта має скніти у неволі.

Цзаро був занадто красномовний для неї. Дані не мала відповіді — лише болісно-гидке відчуття десь у животі.

— Рабство — не те саме, що дощ, — вимовила вона уперто. — Я на собі знаю, що таке дощ, і не гірше знаю, що таке бути проданою в неволю. Це зовсім не те саме. Ніхто з людей не хоче, щоб ним володіли як майном.

Цзаро мляво знизав плечима.

— Так сталося, що коли я зійшов з корабля у вашому чудовому місті, то натрапив на березі річки на людину, що колись гостювала в моєму обійсті. Раніше то був купець — гендляр рідкісними прянощами та добірними винами. Нині я побачив його голим до пояса, зчервонілим та облупленим під палючим сонцем. Він копав якусь яму.

— Не яму, а рівчак — щоб привести воду з річки до ланів. Ми хочемо посадити квасолю. Бобовим полям треба воду.

— Як люб’язно з боку мого старого приятеля — допомогти копати той рівчак. І як на нього не схоже. Чи можливо, що ніхто не питав його згоди у цій справі? Та ні, неможливо. Ви ж не маєте рабів у Меєрині.

Дані зашарілася.

— Вашому приятелеві платять харчами та притулком. А статки його я повернути не можу. Меєринові більше потрібна квасоля, ніж рідкісні прянощі, а квасолі потрібна вода.

— То ви й моїх танцюристів приставили б копати рівчаки? Люба царице, коли мій приятель побачив мене, то впав на коліна і благав купити його та вивезти назад до Карфу як раба.

Дані здалося, наче Цзаро щосили загилив їй ляпаса.

— То купіть його!

— Якщо буде на те ваша згода. Його згоду я вже маю. — Цзаро поклав руку на Даніне передпліччя. — Є такі істини, які можна почути лише від справжніх друзів. Я допоміг вам, коли ви з’явилися у Карфі як принижена просителька, і перетнув довгі версти буремних морей, щоб допомогти вам знову. Чи є місце, де ми б могли побалакати щиро та відверто?

Дані відчувала тепло його пальців. «У Карфі він теж був теплий та лагідний, — пригадала вона, — поки не прийшов день, коли він більше не побачив з мене зиску.» І рішуче підвелася на ноги.

— Ходімо, — поманила вона, і Цзаро пішов слідом крізь ряди стовпів до широких мармурових сходів, що вели до її особистих покоїв на вершині піраміди.

— О найпрекрасніша з жінок, — мовив Цзаро, коли вони почали підніматися, — позаду нас я чую кроки. За нами хтось іде.

— Авжеж вас не лякає мій старий лицар? Пан Барістан присягнувся берегти мої таємниці.

Дані вивела гостя на терасу, що височіла над містом. У чорному небі понад Меєрином плив повний місяць.

— Прогуляймося? — Дані ковзнула рукою під лікоть Цзаро. В повітрі висіли густі пахощі нічних квітів. — Ви казали про допомогу. Торгуйте зі мною. Меєрин має на продаж сіль, вино…

— Гіскарське вино? — скривив кислу мармизу Цзаро. — Карфові досить тієї солі, що ми видобуваємо з моря. Натомість я б охоче купив стільки оливок, скільки ви забажаєте продати. І оливкової олії теж.

— Їх я не маю зовсім. Невільникарі спалили усі оливкові гаї.

Оливи росли вздовж берегів Невільницької затоки вже багато століть, і все ж меєринці не завагалися піднести смолоскипи до стародавніх гаїв, коли до міста наблизилося Даніне військо. Тепер там простягалися лише випалені чорні пустки.

— Ми знову саджаємо дерева, та мине ще кілька років, доки гаї почнуть давати перші плоди, і років тридцять, доки ті гаї справді можна буде назвати плодючими. Що скажете про мідь?

— Гарненький метал, але примхливий та зрадливий, як жінка. Ось золото, воно… щире. Карф радо дасть вам золота… у обмін на рабів.

— Меєрин — вільне місто вільних людей.

— Бідне місто, що колись було заможним. Голодне місто, що колись було вгодоване. Криваве місто, що колись було мирне та квітуче.

Його звинувачення боляче вжалили її. Надто багато в них містилося правди.

— Меєерин знову стане заможним, ситим і мирним, але лишиться вільним. Хочете рабів — ідіть до дотракійців.

— Дотракійці поневолюють, гіскарці навчають невільників. Щоб досягти Карфу, коневладці повинні гнати бранців червоною пустелею. Багато сотень, якщо не тисяч, загине дорогою… і безліч коней теж. Саме тому жоден хал не братиме на себе гріха. І ще одне: Карф не хоче бачити, як попід його мурами нишпорить голодний до здобичі халазар. Нюхати сморід отих коней і їхніх вершників… перепрошую, халісі, не хотів вас образити.

— Кінь смердить, але то чесний сморід, який нічого не ховає. Цього не скажеш про деяких вельможних панів та купецьких магнатів.

Цзаро не зважив на відвертий докір.

— Даянерис, хочу бути з вами відвертим, як личить другові. Ви не зробите Меєрин заможним, ситим і мирним. Ви знищите його, як знищили Астапор. Вам відомо, що коло Рогів Хаззату відбулася битва? Цар-Різник утік назад до свого палацу, а по п’ятах у нього мчали його нові Неблазні.

— Це вже кожен знає. — Бурий Бен Бросквин прислав звістку про битву просто з поля, де вона сталася. — Юнкайці купили собі нових найманців, а поруч із ними билося два легіони Нового Гісу.

— Скоро два перетворяться на чотири, а тоді на десять. Юнкайські посли вже поїхали до Миру та Волантису винаймати ще сердюків. «Бойових Котів», «Довгі Списи», «Вітрогонів». Кажуть, що Мудрі Хазяї винайняли навіть «Золоту Дружину».

Її брат Візерис колись частував на бенкеті очільників «Золотої Дружини», сподіваючись зманити їх на свій бік. «Вони їли з його столу, слухали його заклики і кпинили з нього на весь голос.» Дані тоді була малим дівчиськом, але все пам’ятала.

— Я теж маю сердюків.

— Два охочих полки. А юнкайці вишлють проти вас двадцять, якщо буде треба. І виступлять на війну не самі. Толос і Мантарис уже погодилися укласти союз.

То були грізні новини, якщо правдиві. Даянерис надсилала послів до Толосу і Мантарису, сподіваючись знайти собі на заході нових друзів на противагу ворожості Юнкаю з півдня. Але жоден з її послів не повернувся.

— Меєрин уклав союз із Лазарією.