— Довгенько вже, — казала вона панові Барістану лише напередодні. — Що як Дааріо зрадив мене і перебіг до ворогів? — «Три зради знатимеш ти.» — Що як він зустрів іншу жінку, якусь лазарійську царівну?

Вона знала, що старий лицар не любить Дааріо і не довіряє йому. Незважаючи на це, він відповів зі шляхетною ґречністю:

— Прекраснішої за вашу милість жінки немає на світі. Лише сліпий може повірити в інше, а Дааріо Нахаріс має очі.

«Має, — подумала вона. — Темної блакиті, майже порфірові. А коли він посміхається, його золотий зуб виблискує на сонці.»

Отже, пан Барістан має певність, що Дааріо повернеться. Дані могла лише благати богів, щоб він не помилився.

«Купіль заспокоїть мене.» Вона пройшла босоніж травою до водойми на своїй терасі. Вода була прохолодна, шкірою побігли сироти. Маленькі рибки пощипували їй руки й ноги. Дані заплющила очі й попливла на спині.

Тихий шурхіт змусив її розплющити очі та сісти зі сплеском.

— Місандея? — покликала вона. — Іррі? Джихікі?

— Вони сплять, — надійшла відповідь.

Під хурмовим деревом стояла жінка, вдягнена у кирею з каптуром, що замітала полами траву. Обличчя під каптуром здавалося твердим і блискучим. «На ній личина, — спливли спогади, — дерев’яна личина, вкрита темно-червоним покостом.»

— Квайфа? Невже я сплю? — Дані вщипнула собі вухо і зіщулилася з болю. — Я бачила тебе вві сні на «Балеріоні», коли ми тільки прийшли до Астапору.

— Ти не спала тоді. І зараз не спиш.

— Що ти тут робиш? Як ти проминула моїх вартових?

— Я прийшла іншим шляхом. Твої вартові мене не бачили.

— Якщо я їх покличу, тебе вб’ють.

— Вони присягнуться тобі, що мене тут немає.

— А насправді ти тут?

— Ні. Почуй мене, Даянерис Таргарієн. Скляні свічки горять. Скоро прийде бліда кобила, а за нею інші. Кракен і темне полум’я, лев і грифон, син сонця і блазенський дракон. Нікому з них не довіряй. Згадай Невмирущих. Стережися напахченого підстолія.

— Резнака? Чого б це мені його стерегтися? — Дані піднялася з водойми. Вода потекла униз ногами, сироти вкрили руки й плечі у прохолодному нічному повітрі. — Якщо маєш про що попередити, кажи ясніше. Чого тобі від мене треба, Квайфо?

Місяць сяяв у очах жінки.

— Показати тобі шлях.

— Я пам’ятаю шлях. Я йду на північ, щоб потрапити на південь, на схід, щоб потрапити на захід, назад, щоб просунутися уперед. А щоб торкнутися світла, я маю пройти під тінню. — Вона викрутила сріблясті коси від води. — Мене вже нудить від загадок і таємниць. У Карфі я була жебрачкою, а тут і зараз — цариця та королева. І наказую тобі…

— Даянерис! Згадай Невмирущих. Згадай, хто ти є.

— Я є кров дракона. — «Але мої дракони ревуть у пітьмі.» — Я пам’ятаю Невмирущих. «Дитя трьох» — так назвали вони мене. Три скакуни пообіцяли вони мені, три вогні, три зради. Одна за кров, друга за золото, третя за…

— Ваша милосте? — Місандея стояла у дверях царської опочивальні зі світильнею в руці. — До кого ви розмовляєте?

Дані зиркнула за плече у напрямку хурмового дерева. Жінки там не було. Ані киреї з каптуром, ані личини з покостом, ані Квайфи з її загадками.

«Тінь. Спогад. Ніхто.» Вона була кров’ю дракона, проте пан Барістан застеріг, що в драконовій крові ховається лиха вада. «Невже я божеволію?» Адже колись її батька кликали Навіженим.

— Я молилася, — відповіла Дані дівчинці-наатійці. — Скоро світатиме. Треба чогось попоїсти, перш ніж прийде двір.

— Я принесу вам сніданок.

Лишившись знову на самоті, Дані обійшла навколо піраміди, сподіваючись знайти Квайфу, повз спалені дерева та випалену землю, де її люди намагалися упіймати Дрогона. Та навкруги було тихо, хіба що вітер шумів у плодових деревах, і єдиними живими істотами у саду були кілька блідих нічних метеликів.

Місандея повернулася з динею та мискою круто зварених яєць, але Дані не відчувала охоти до їжі. Небо посвітлішало, зірки одна за одною блякли та зникали. Скоро з’явилися Іррі та Джихікі — допомогти Дані вдягнути токар лілового шовку з золотою облямівкою.

Коли прибули Резнак та Скахаз, вона мимоволі подивилася на них скоса, недовірливо, пам’ятаючи про три зради. «Стережися напахченого підстолія.» Дані підозріливо принюхалася до Резнака мо’Резнака. «Я б могла наказати Голомозому схопити його і піддати допитові.» Чи відвернув би такий вчинок справдження пророцтва? Або ж місце Резнака посів би інший зрадник? «Пророцтва оманливі, — нагадала вона собі, — а Резнак, можливо, є лише тим, ким здається.»

У ліловій палаті Дані побачила, що на її лаві чорного дерева накладено чималу купу єдвабових подушок. На вустах мимоволі заграла слабенька посмішка. «Справа рук пана Барістана» — зрозуміла вона. Старий лицар був доброю і гідною людиною, та інколи розумів усе занадто прямо. «То ж був лише жарт, добрий пане» — подумала вона, та все ж усілася на одну з подушок.

Скоро її безсонна ніч почала відчуватися. Поки Резнак просторікував про ремісницькі цехи, вона відчайдушно придушувала спроби позіхнути. А справа була між тим зовсім не пуста і не проста. Було схоже, що на неї сердилися каменеруби, та й мулярі теж. Колишні невільники, щоб заробити на хліб, почали різати камінь та мурувати будинки, крадучи роботу в майстрів та підмайстрів цехів.

— Відпущенці ладні працювати за надто низьку платню, препишносте, — казав Резнак. — Дехто кличе себе підмайстром, а хто і майстром, хоча такі звання за правом належать лише ремісникам із цеху. Каменярі та мулярі покірно благають вашу превисокість захистити їхні стародавні права та звичаї.

— Відпущенці працюють задешево, бо потерпають з голоду, — зауважила Дані. — Якщо я забороню їм тесати камінь або класти цеглу, скоро біля мого порогу з’являться свічники, ткачі, золотих справ майстри, і всі вимагатимуть, щоб колишніх рабів вигнали з їхнього ремесла.

Вона хвилинку поміркувала і винесла вирок:

— Хай буде написано, що віднині лише членам цехів дозволяється величати себе підмайстрами та майстрами… але за умови, що цехи відкриють свої списки для запису кожного відпущенця, який зуміє показати належне вміння.

— Бути по тому, — підтвердив Резнак. — Чи матимуть ваша превисокість ласку вислухати шляхетного Гіздахра зо’Лорака?

«Та він що — ніколи не вгамується?!»

— Хай вийде перед мої очі.

Того дня Гіздахр вбрався не у токар, а у прості й просторі сіро-блакитні шати. А ще він позбавився майже всього волосся: зголив бороду і підрізав зачіску на голові, хоча й не перетворившись на голомозого, та хоч знищивши ті недоладні крила.

— Ваш голій добре вам прислужився, шановний Гіздахре. Сподіваюся, ви прийшли похвалитися його роботою замість напосідатися зі своїми бійцівськими ямами.

Гіздахр глибоко і поштиво вклонився.

— На жаль, ваша милосте, мушу наполягати далі.

Дані скривилася. Навіть її власні люди не давали їй спокою щодо цієї справи. Резнак мо’Резнак наголошував на грошах, котрі будуть зібрані як податки. Зелена Грація твердила, що відкриття ям потішить богів. Голомозий вважав, що так вона звоює собі підтримку проти Синів Гарпії.

— Хочуть битися, то хай б’ються, — бурчав Могутній Бельвас, котрий свого часу був знаним переможцем боїв у ямах.

Пан Барістан запропонував натомість влаштувати турнір. Його сирітки могли б нападати на кільця зі списами і битися у бугурті тупою зброєю. Та Дані знала, що його намір не лише шляхетний, але й безнадійний. Меєринці прагнули бачити не вправність зі зброєю, а людську кров — інакше б невільники у ямах вдягали обладунки. Здавалося, лише Місандея поділяла зі своєю царицею її занепокоєння.

— Я відмовила вам шість разів, — нагадала Дані Гіздахрові.

— Ваша преосяйність має сім богів, тому я сподівався, може схвалити моє сьоме прохання. Сьогодні я прийшов не сам. Чи не вислухаєте моїх друзів? Їх теж семеро. — Одного за іншим купець запросив їх наперед. — Оце Храз. Ось перед вами Барсена Чорногрива, відважна і нестримна. Осьо Камаррон Рахівник і Гогор Велетень. Тут у нас Плямистий Кіт, а оце Безстрашний Іфоке. Нарешті останній — Белакво Костолам.