— Розказуйте.

Відповів Сірий Хробак.

— На ваших слуг напали, коли вони ходили цеглою Меєрину, оберігаючи мир вашої милості. Усі були добре озброєні списами, щитами та тесаками. Ходили по двоє, і гинули теж по двоє. Ваших слуг Чорного Кулака і Цефериса було вбито арбалетними стрілами у Маздановому Лабіринті. Ваших слуг Мосадора та Дурана розчавили скинутим згори камінням коло річкового муру. Ваших слуг Еладона Золотоволосого та Вірного Списа отруїли у винному льосі, де вони звикли зупинятися, коли відбували варту.

«Мосадор.» Дані стиснула долоню в кулак. Місандею з братами забрали з рідної домівки на острові Наат і продали до Астапору наскочники з Василіскових островів. Зовсім юна, Місандея показала такий хист до мов, що Добрі Хазяї зробили з неї писарку та драгоманку. Мосадорові та Марселенові пощастило менше — їх вихолостили і перетворили на Неблазних.

— Чи спіймали когось із убивць?

— Ваші слуги схопили власника шинку і його доньок. Вони твердять, що нічого не знали, і благають про милосердя.

«Вони всі прикидаються невігласами і благають про свою шкуру.»

— Віддай їх Голомозому Скахазу, відділи кожного від інших і вчини допит.

— Слухаю волю вашої превисокості. Чи маю я допитувати їх ласкаво, а чи суворо?

— Для початку ласкаво. Послухай, яких вони розкажуть казок, чиї назвуть імена. Може, вони й справді в цьому не винні. — Дані завагалася. — Шляхетний Резнак сказав: дев’ять. Хто ще?

— Троє відпущенців. Замордовані у власних домівках, — відповів Голомозий. — Лихвар, швець і арфістка Райлона Рей. Перш ніж убити, їй відрізали пальці.

Королева зіщулилася з болю. Райлона Рей грала на арфі солодше за саму Небесну Діву. Коли вона була рабинею в Юнкаї, то виступала перед усіма вельможними родами міста. У Меєрині вона виросла у провідницю юнкайских відпущенців, стала їхнім голосом у Даніній раді.

— Ми не маємо інших бранців, окрім цього виняра?

— Не маємо, про що сей-один прикро шкодує. Благаємо пробачити нас.

«Благають про милосердя? — подумала Дані. — Вони скуштують милосердя дракона.»

— Скахазе! Я роздумалася. Допитайте того чоловіка суворо.

— Можна, чого ж ні. Ще можна суворо допитати доньок, а батько хай дивиться. Напевне ж скаже хоч кілька імен.

— Робіть, що вважаєте за доречне, але принесіть мені імена. — Гнів буяв їй у животі, наче полум’я. — Я більше не дозволю Неблазним гинути! Сірий Хробаче, відведи своїх людей назад до куренів. Хай віднині стережуть лише мої мури, мої брами та мою особу. Надалі меєринці муситимуть самі зберігати мир у Меєрині. Скахазе! Створіть мені нову варту, наполовину з голомозих, наполовину з відпущенців.

— Слухаю вашу волю. Скільки узяти людей?

— Скільки знадобиться.

Резнак мо’Резнак аж кавкнув.

— Препишносте, але де нам узяти гроші на платню стільком вартовим?

— З пірамід. Назвіть їх кривавим митом. Я наказую взяти сто золотих монет з кожної піраміди за кожного вбитого Синами Гарпії відпущенця.

В Голомозого на обличчі заграла посмішка.

— Буде зроблено, — мовив він, — та вашій преосяйності варто знати, що Великі Хазяї Цхак і Мерек готуються кинути свої піраміди і залишити місто.

Даянерис ті Цхаки та Мереки вже обридли на смерть, як і решта Меєрину — хоч вельможного, хоч простого.

— Хай їдуть, але простежте, щоб узяли з собою лише той одяг, що на них. Усе їхнє золото має лишитися в місті. Так само і запаси харчів.

— Препишносте, — промимрив Резнак мо’Резнак, — але ж ми не можемо знати напевне, чи мають ці зацні вельможі намір приєднатися до ваших ворогів. Більш вірогідно, вони просто їдуть до своїх маєтків у горах.

— Тоді вони не заперечуватимуть лишити нам золото задля безпечного зберігання. У горах нема чого купувати за гроші.

— Вони бояться за своїх дітей, — мовив Резнак.

«Так, — подумала Дані, — а я за своїх.»

— Дітей ми теж бажаємо вберегти. Я вимагаю двох дітей від кожного з цих родів. З інших пірамід теж. По хлопчикові й по дівчинці.

— Заручники, — радісно вишкірився Скахаз.

— Двірські джури і чашниці. Якщо Великі Хазяї заперечуватимуть, поясніть їм, що на Вестеросі це велика честь для дитини — бути обраною для служби при дворі. — Решту вона лишила невисловленою. — Тепер ідіть і виконуйте наказ. А мені ще треба оплакати моїх загиблих.

Коли вона повернулася до своїх помешкань нагорі піраміди, то знайшла Місандею на постелі за тихим плачем; дівчинка щосили намагалася придушити схлипування подушкою.

— Ходімо спати зі мною, — сказала Дані маленькій драгоманці. — До світанку ще кілька годин.

— Ваша милість такі добрі до мене. — Місандея ковзнула під простирадла. — Він був хорошим братом.

Дані пригорнула дівчинку до себе.

— Розкажи мені про нього.

— Він навчив мене лазити по деревах, коли ми були маленькі. Умів ловити рибу голіруч. Одного разу я знайшла його в нашому садку, де він спав, а його тілом повзала сотня метеликів. Того ранку він був такий прекрасний… Ся-одна… тобто я любила його…

— А він любив тебе. — Дані попестила дівчинку по голові. — Скажи лишень слово, мила моя, і я відішлю тебе з цього жахливого міста. Знайду десь корабель і накажу відвезти додому. До Наату.

— Я б краще лишилася з вами. На Нааті я боятимуся. А раптом людолови прийдуть знову? Мені безпечніше, коли я з вами.

«Безпечніше.» Коли Дані це почула, очі її налилися слізьми.

— Я хочу вберегти тебе від усіх небезпек.

Місандея була малою дитиною. З нею Дані вміла теж почуватися дитиною.

— Ніхто не оберігав мене, коли я була маленька. Ну хіба що пан Вілем, але він помер, а Візерис… я хочу захистити тебе, але… це так важко. Треба ж бути сильною. А я не завжди знаю, що мені робити. Хоча маю знати, мушу! Адже в них є тільки я. Цариця, королева…

— …мати, — прошепотіла Місандея.

— Мати драконів, — мовила Дані й здригнулася.

— Ні. Мати нам усім. — Місандея притиснулася міцніше. — Вашій милості поспати б хоч трохи. Скоро настане світанок і з’явиться двір.

— Ми поспимо удвох і побачимо сни про світліші дні. Заплющуй очі.

Коли мала заплющила очі, Дані поцілувала їй повіки і змусила захихотіти. Та з’ясувалося, що легше поцілувати, ніж заснути. Дані й сама заплющила очі та спробувала думати про дім, про Дракон-Камінь, Король-Берег та всі інші місця, котрі їй описував Візерис, у землі лагіднішій за її нинішню… та думки мимоволі поверталися до Невільницької затоки, наче кораблі, підхоплені жорстоким вітром. Коли Місандея міцно заснула, Дані вислизнула з її обіймів, ступила назовні у досвітнє повітря, сперлася на прохолодну кам’яну огорожу і окинула поглядом місто. Тисячі дахів простяглися перед нею, пофарбовані місяцем у всі відтінки срібла та слонової кістки.

Десь там, під тими дахами, просто зараз збиралися Сини Гарпії, змовлялися убити її та всіх, хто її любив, закувати її дітей назад у кайдани. Десь унизу плакала, просила молока мала дитина. В іншому будинку лежала, вмираючи, стара жінка. Ще десь палко обіймалися чоловік та дівчина, шарпаючи одяг одне одного жадібними руками. Але тут, нагорі, видно було тільки покрови місячного сяйва на пірамідах та бійцівських ямах, без жодного натяку на те, що робилося під ними. Тут, нагорі, панувала тільки вона.

Вона — кров дракона. Вона може вбити Синів Гарпії, синів їхніх синів і синів синів їхніх синів. Але дракон не може ані нагодувати голодну дитину, ані втамувати біль помираючої жінки. «Хто коли насмілиться покохати дракона?»

Думки мимоволі звернули знов на Дааріо Нахаріса — Дааріо з золотим зубом і бородою з трьох галузок, його сильні руки на однакових золотих руків’ях араха та вузького довгого кинджала у подобі оголених жінок. Того дня, коли він вирушав у похід, а вона бажала йому безпечного шляху, він легенько попестив великими пальцями обох жінок — туди-сюди, туди-сюди. «Я приревнувала його до руків’я зброї, — усвідомила вона, — до жінок, зроблених з золота.» Проте відіслати його до ягнятників — то було мудре рішення. Адже вона була цариця і королева, а з таких, як Дааріо, не робляться царі й королі.