— На ранок до Нового Гісу вирушає «Богиня», — нагадав Геріс. — Нею ми хоч ближче підберемося.

— Новий Гіс — острів, і має далеко менший порт, ніж цей. Ну підберемося ми ближче, то й що? Там і застрягнемо. До того ж Новий Гіс уклав союз із Юнкаєм. — Квентин не здивувався, коли почув новину: адже і Новий Гіс, і Юнкай були гіскарськими містами. — А якщо з ними злигається ще й Волантис…

— То треба знайти корабель з Вестеросу, — запропонував Геріс. — Якогось купця з Ланіспорту чи Старограду.

— Так далеко майже ніхто з них не заходить. А ті, що заходять, набивають черево корабля шовками і прянощами з берегів Нефритового моря, а далі тягнуть весла додому.

— То може, браавоський? Люди кажуть, порфірові вітрила бачать і в Асшаї, і на островах Нефритового моря.

— Браавосці походять від збіглих рабів. Вони не торгують у Невільницькій затоці.

— А чи стане у нас золота купити собі власний корабель?

— І хто ж ним керманитиме? Ти? Чи я? — Дорнійці не славилися мореплавством, відколи Німерія спалила свої десять тисяч кораблів. — Моря навколо Валірії згубно небезпечні, та й піратів там аж кишить.

— Е ні, годі, корсарів я вже наївся. Грець із ним, з кораблем.

«Йому все це досі здається грою, — зрозумів Квентин, — наче того разу, коли він повів нашу шістку в гори на розшуки старого лігва Короля-Стерв’ятника.» Герісові Пийводі в голові не вміщувалося, що їх може спіткати невдача — ба навіть смерть. Скидалося на те, що його норов не змінила і загибель трьох друзів. «Такі речі він лишає мені. Знає-бо, що я настільки ж обережний, наскільки він зухвалий.»

— Можливо, наш здоровило має рацію, — мовив пан Геріс. — Хай те море чорти п’ють — а ми можемо скінчити подорож суходолом.

— Ти ж знаєш, чого він так каже, — заперечив Квентин. — Він радше помре, ніж ступить на чардак іще одного корабля.

Здоровило зеленів з морської хвороби всі дні їхньої подорожі. У Лисі йому знадобилося чотири дні, щоб відновити сили. Довелося винайняти кімнати у корчмі, де маестер Кедрі вклав хворого на перину і годував юшкою та лікарськими трунками, доки на щоки не повернулося трохи рожевої барви.

Втім, Меєрину і справді можна було дістатися суходолом. Дотуди бігли старі валірійські дороги. «Драконові дороги» — так величали люди довгі та величні кам’яні шляхи старого Вільноземства. Але та з них, що бігла на схід від Волантису до Меєрину, здобула собі й зловісніше ім’я: гемонська дорога.

— Гемонська дорога небезпечна, до того ж забере надто багато часу, — мовив Квентин. — Тайвин Ланістер надішле по королеву власних людей, щойно почує звістку про неї в Король-Березі. — Батько був цього цілком певний, і мабуть, недарма. — Але його люди прийдуть з ножами. Якщо вони встигнуть першими…

— То сподіваймося, що її дракони їх винюхають, та й з’їдять, — підхопив Геріс. — Але якщо корабель нам не знайти, а суходолом їхати ти не хочеш, то лишається шукати проїзду назад у Дорн.

«Вповзти до Сонцеспису з підібганим хвостом, зазнавши ганебної поразки?» Розчарування батька Квентин не переживе, і це не рахуючи пекучого презирства Піщаних Змійок. Доран Мартел вклав долю Дорну йому в долоні. Він не може зрадити батькові сподівання, поки б’ється його серце.

З-над нагрітої сонцем бруківки пашів жар; гатай торохтів і стрибав на окутих залізом колесах, додаючи навколишнім краєвидам якогось примарного вигляду. Берег був ущент забудований коморами та корабельнями, заставлений крамницями та ятками найрізноманітнішого товару. Тут продавали свіжі вустриці, там — залізні ланцюги і кайдани, тут — гральні фігурки для циваси, різьблені зі слонової кістки та жаду. Були там і храми, куди жеглярі приходили для пожертв богам інших земель; стіна до стіни з ними стояли постільні будинки, з вікон та ґанків яких жінки закликали чоловіків унизу.

— Ти подивись лишень! — покликав Геріс, коли вони проминали один такий будинок. — Вона в тебе закохалася!

«І скільки ж коштує кохання шльондри?» Правду кажучи, з дівчатами Квентин почувався незатишно, а надто — з гарненькими.

Уперше приїхавши до Крицаку, він негайно віддав своє серце чарам Ініси, найстаршої з доньок князя Крицака. Не вимовивши ані слова про свої почуття, він плекав мрії кілька років… аж тут її відіслали заміж за пана Ріона Аліріона, спадкоємця Божеласки. Востаннє, коли Квентин її бачив, вона тримала одного хлопчика під грудьми, а другого водила коло спідниці.

Після Ініси були близнючки Пийвода — двійко юних смаглявих дів, що обожнювали ганяти на лови з соколами і псами, видиратися скелями і змушувати Квентина червоніти. Одна з них подарувала йому перший поцілунок, хоча він так і не дізнався, котра саме. Близнючки були доньками простого земельного лицаря, а тому надто низького роду для шлюбу з дорнійським князем, але Клетус не вважав це причиною, щоб їх не цілувати.

— Як одружишся, то візьми собі одну з них за коханку. А хочеш — обох, чом би й ні?

Квентин придумав одразу кілька причин, чому ні. Відтоді він уникав близнючок, як тільки міг, і другого поцілунку так і не сталося.

Зовсім нещодавно вже наймолодша з доньок князя Крицака заходилася переслідувати його по всьому замку. Гвинет було всього дванадцять років; невеличка кощава дівчинка своїми темними очима та брунатним волоссям разюче вирізнялася з-поміж своєї родини блакитнооких білявок. Зате вона була розумна, швидка на слово та на руку, а ще полюбляла повторювати Квентинові, що він має почекати на її розквіт, щоб одразу і побратися.

Але все те лишилося в минулому. Пізніше великий князь Доран викликав його до Водограйних Садів, і тепер на нього в Меєрині чекала найпрекрасніша жінка у світі, а він мав намір виконати обов’язок і взяти її собі за наречену. «Вона мені не відмовить. Вона дотримає угоди.» Даянерис знадобиться Дорн, щоб завоювати Семицарство, тобто знадобиться він. «Утім, вона може мене й не покохати. Ба гірше — навіть незлюбити.»

Вулиця повертала там, де річка стрічалася з морем, і саме там, уздовж вигину, купчилися продавці тварин, пропонуючи самоцвітних ящірок, велетенських змій та прудких мавпочок зі смугастими хвостами і спритними рожевими лапками.

— Може, твоїй срібній королеві сподобається мавпа? — припустив Геріс.

Квентин не мав жодної гадки, що може сподобатися Даянерис Таргарієн. Він обіцяв своєму батькові привезти її до Дорну, але сумнівався дедалі сильніше, чи справді йому стане хисту на таке завдання.

«Я цього не просив» — знову подумав він.

Удалині, за синім обширом Ройни, він бачив Чорну Стіну, зведену валірійцями ще тоді, коли Волантис вважався сторожовою фортецею на порубіжжі їхніх володінь. Стіна з плавленого каменю заввишки у дві сотні стоп і така завтовшки, що нею нагорі могло роз’їхатися шість запряжених четвірками колісниць (як і робилося щороку на святі заснування міста), оточувала велику ділянку в вигляді приплюснутого кола. Іноземці, чужинці, відпущенці з рабів не могли увійти крізь Чорну Стіну без запрошення тих, хто там мешкав — пагонів Старої Крові, що вели свої родоводи аж від самої Валірії.

Тут рух на вулицях погустішав. Вони знаходилися біля західного кінця Довгого Мосту, що з’єднував дві половини міста. Хури, возики, гатаї переповнювали вулицю; всі вони або приїхали з мосту, або заїжджали на нього. Всюди, наче юрмища тарганів, кишіли раби — поспішали у справах своїх господарів.

Недалечко від Рибницького майдану та «Гостиного двору» з бічної вулиці раптом почулися гучні вигуки, і наче з нізвідки з’явилося з десяток Неблазних-списників у візерунчастій броні та тигрових шкурах. Вони вимахували зброєю, розганяючи люд убік, щоб посередині міг проїхати своїм слоном сам тріарх. Слон тріарха являв із себе велетенське сіре чудовисько у складному полив’яному обладунку, що тихо дзеленькав від його руху. Башта на спині була така висока, що дряпала різьблену кам’яну арку, під якою проїжджав можновладець на своєму скакуні.

— Тріархи вважаються настільки вищими за людей, що протягом року служби їм заборонено торкатися ногами землі, — розповів Квентин супутникові. — Тому тріархи усюди їздять тільки слонами.