— Дорн спливе кров’ю, якщо хтось дізнається про твою мету, — застерігав його батько, дивлячись разом із ним, як бавляться діти у ставках Водограйних Садів. — Те, що ми робимо — зрада престолу, навіть не сумнівайся. Довіряй лише своїм супутникам і понад усе намагайся не привертати уваги.

Тому Геріс Пийвода подарував капітанові «Пригоди» свою найзвабливішу посмішку і мовив:

— Правду кажучи, я вже й лік втратив тим боягузам, що нам відмовляли. Але у «Гостиному дворі» подейкують, що ви сміливіші за інших. Що ви з тих людей, які не цураються зухвалого вчинку заради добрячої винагороди.

«Перемитник» — подумав Квентин. Саме так інші торговці у «Гостиному дворі» кликали керманича «Пригоди».

— Він перемитник і людолов, трохи пірат, трохи бандур… але, може статися, кращого ви вже й не знайдете, — сказав їм господар заїзду.

Капітан потер між собою великий і вказівний пальці.

— І яка ж винагорода здається вам добрячою за таку подорож?

— Утричі проти того, що ви зазвичай берете до Невільницької затоки.

— З кожного? — Капітан показав зуби у чомусь на кшталт посмішки, яка, втім, робила його обличчя не приязнішим, а лихим та хижим. — Можливо. Правду кажуть, я тут сміливіший за багатьох. Як скоро вам треба їхати?

— Завтра не буде занадто скоро.

— Згода. Повертайтеся за годину до світанку з друзями та вином. Краще рушити в дорогу, коли Волантис іще спить, щоб ніхто не ставив нам зайвих питань, куди та навіщо.

— Як скажете. За годину до світанку.

Посмішка капітана поширшала.

— Мене втішає думка, що я зможу вам допомогти. Мандрівка має вийти приємною, хіба ні?

— Я цього певний, — відповів Геріс.

Капітан гукнув по пиво, і вони удвох випили за успіх майбутнього плавання.

— Приязний чолов’яга. Ач як солодко заспівав наприкінці розмови, — мовив Геріс згодом, коли вони з Квентином долали шлях назад до початку пришибу, де на них чекав винайнятий гатай. Повітря висіло пекучим важким покровом, сонце палало так яскраво, що обоє мружили очі.

— Вони тут усі солодкі, коли чують про гроші, — відповів Квентин.

«Ціле місто таке солодке, аж зуби зіпсуєш.» Навколо міста росло безліч солодких буряків, які подавали трохи не до кожної страви. Волантинці готували з них холодну юшку — густу і насичену смаком, як масаковий мед. Вина їхні теж були солодкі понад міру.

— Але щось я боюся, чи не закороткою виявиться наша приємна подорож. Цей чолов’яга, що так солодко співає, не має наміру везти нас до Меєрину. Надто вже швидко він погодився. Так, він візьме утричі проти звичної платні, але щойно опиниться вдалині від берега, як уріже нам горлянки і забере собі решту наших статків.

— Або ж прикує до весел поруч із тими небораками, яких ми унюхали. Гадаю, нам варто пошукати перемитника чистішого і чеснішого.

Їхній візник чекав на них коло свого гатаю. В Вестеросі такий возик майже напевне назвали б гарбою, хоча зроблений та прикрашений він був майстерніше, ніж бачені Квентином у Дорні звичайні гарби, запряжені волами. До того ж волантинські гатаї тягли не воли, а карликові слоники кольору брудного снігу. Вулиці Старого Волантису ними аж юрмилися.

Квентин охочіше б пішов пішки, але їхній заїзд знаходився за кілька верст. Окрім того, корчмар у «Гостиному дворі» застеріг, що мандрувати пішки означає заплямувати себе в очах як іноземних капітанів, так і уроджених волантинців. Особи не найнижчого звання мали подорожувати ношами або гатаями… і так сталося, що родич корчмаря володів кількома цілком пристойними, які радий був надати до послуг гостей заїзду.

Візник був одним із невільників того самого родича — невеличкий чоловічок з колесом, набитим на щоці, вдягнений лише у пов’язку на стегнах і пару ходаків. Шкіру він мав кольору темного дерева, очі — схожі на гострі сірі кремені. Він допоміг гостям видертися на лаву з подушками між двох велетенських дерев’яних коліс гарби, а тоді сам заліз на спину слоникові.

— До «Гостиного двору», — наказав Квентин, — але уздовж берега, де корабельні.

Цієї години вдалині від води та морського вітерцю розжарені стогни Волантису здатні були потопити людину в її власному поті — принаймні на цьому березі річки.

Візник щось загорлав до слона місцевою говіркою. Тварина почала рух, розгойдуючи хоботом з боку в бік. Гатай набирав швидкість, візник волав на жеглярів та рабів, щоб давали дорогу. Одних від інших відрізнити було легко. Раби мали на собі татуювання: личини синього пір’я, блискавки від щелепи до лоба, монети на щоках, барсові плями, черепи, глеки. Маестер Кедрі казав, що на одного вільного міщанина у Волантисі припадає п’ять невільників… хоча сам не дожив, щоб перевірити свій підрахунок. Він загинув того ранку, коли через облавок «Жайвора» ринув натовп корсарів.

Того дня Квентин втратив ще двох друзів: веснянкуватого та кривозубого Вілама Живця, безстрашного і непохитного з лицарським списом у руці; а ще Клетуса Крицака — вродливого попри ліниве око, палкого та сміхотливого. Клетус був Квентинові найдорожчим другом упродовж половини його життя — майже братом, хіба що не кревним. «Поцілуй від мене свою наречену» — прошепотів йому Клетус, перш ніж померти.

Корсари скочили на корабель ще вдосвіта; «Жайвір» саме стояв на котві коло берега Спірних Земель. Жеглярі відбили напад за ціну дванадцяти життів. Мертвих корсарів позбавили чобіт, пасів та зброї, поділили їхні гаманці, повисмикували коштовності з вух, поздирали з пальців. Один із трупів був такий жирний, що корабельний кухар мусив відрубати йому пальці тесаком для м’яса — інакше б не дістався перснів. Щоб скотити гладуна у воду, знадобилося троє «жайворів». Решту піратів жбурнули слідом без жодного поминального слова.

Їхні власні убиті були поховані ретельно та з турботою. Жеглярі зашили усіх у вітрильне полотно, вклавши до саванів важкі камені. Капітан «Жайвора» очолив молитву за душі загиблих побратимів. Потім він обернувся до трьох дорнійських мандрівників — усіх, хто лишився від шести, які піднялися на корабель у Накоті. З глибокого черева корабля з’явився навіть здоровило — блідий, аж зелений, і на непевних ногах, але повний рішучості віддати останню шану друзям.

— Хтось із вас має щось сказати про ваших мертвих, перш ніж ми віддамо їх морю, — мовив капітан.

Геріс так і вчинив — хоча мусив брехати у кожному слові, бо не смів розповісти правду, хто вони такі й навіщо вирушили в подорож.

«Невже отак мала скінчитися їхня доля?»

— О, казки про цю пригоду ми розповідатимемо нашим онукам! — заявив Клетус того дня, коли вони рушали з замку його батька.

Віл на це скривив мармизу і відповів:

— Тобто ти хотів сказати: дівкам у корчмі, у сподіваннях задерти чиюсь спідницю.

Клетус ляпнув його по спині.

— Щоб мати онуків, ти мусиш завести дітей. А дітей не матимеш, якщо не задиратимеш спідниць.

Пізніше, у містечку Накот, дорнійці піднімали здравиці за майбутню Квентинову дружину, солоно жартували про майбутню шлюбну ніч, теревенили про те, що побачать, що скоять, якої слави здобудуть. «А здобули полотняні мішки, набиті камінням.»

Та хай як він побивався за Вілом і Клетусом, усе ж найгостріше боліла Квентинові втрата маестра. Кедрі розмовляв мовами усіх Вільних Міст, ба навіть мішаним гіскарським суржиком, що ходив берегами Невільницької затоки.

— Тебе супроводжуватиме маестер Кедрі, — казав йому батько тієї ночі, коли вони вирушали. — Слухай його ради. Він половину життя присвятив вивченню Дев’яти Вільних Міст.

І тепер Квентина не полишала думка, що якби маестер був поруч, їхні волантинські негаразди вже якось та минулися б.

— Рідну матір зараз оце продав би за подих вітерцю, — казав Геріс, поки гатай пробирався крізь припортові натовпи. — Волого тут, як у Дівиній піхві, а ще ж і полудень не настав. Ненавиджу це місто.

Квентин відчував те саме. Виснажлива волога спека Волантису випивала з нього силу, змушувала почуватися загидженим. Але найгірше було розуміти, що вечір не принесе жодного полегшення. На високих полонинах північніше маєтків князя Крицака надвечір повітря ставало свіжим і прохолодним, хай яка спека передувала йому вдень. Але ж не тут. У Волантисі ночі мало різнилися від днів.