Сирний король прокинувся, коли вони зупинилися змінити коней, і послав по новий кошик харчів.

— Чи далеко ми вже заїхали? — спитав карлик, поки вони набивали шлунки холодним каплуном та перекускою, накришеною з моркви, родзинок, лимонів і помаранчів.

— Ми в Андалосі, друже мій. У тій самій землі, з якої прийшли ваші андали. А вони забрали її в волохатих людей, що жили тут перед ними — родичів волохатих ібенійців. Серце старовинного царства Хугора лежить північніше, а ми проминаємо південне його порубіжжя. У Пентосі цей край кличуть Плащиною. Далі на схід лежать Оксамитові Горби, куди ми і прямуємо.

«Андалос.» Свята Віра вчила, що колись пагорбами Андалосу ходили всі боги Седмиці у людській подобі.

— Батько сягнув рукою до небес і стягнув звідти сім зірок, — проказав Тиріон напам’ять, — і одну за одною поклав на чоло Хугора зі Схилів, утворивши осяйний вінець.

Магістрат Іліріо кинув на нього цікавий погляд.

— Не мав уяви, що мій малий друг так кохається у побожному віровченні.

Карлик здвигнув плечима.

— Та дитячі дурниці в голові лишилися. Я знав, як був малий, що лицаря з мене не вийде, і вирішив стати верховним септоном. Адже отой їхній кришталевий вінець додає людині стопу зросту. Я вивчав святе письмо і молився, аж ціпки на колінах набив, та мій духовний шлях добіг сумного кінця: я досяг певного віку і закохався.

— У дівчину? Я теж знаю, як це буває. — Іліріо поліз правицею в лівий рукав і видобув срібного медальйона. Усередині знаходилася мальована подоба жінки з великими блакитними очима і світло-золотим волоссям зі срібними пасмами. — Це Серра. Я знайшов її у лисенійському постільному будинку і привіз додому зігрівати мені постіль. Але зрештою ми побралися. Уявляєте? А моя ж перша дружина була родичкою князя пентоського. Відтоді брами палаців зачинилися для мене назавжди, та мені було байдуже: я не вважав таку ціну надмірною за мою Серру.

— Як вона померла?

Тиріон розумів, що вона померла — жоден чоловік не казав би з такою ніжністю про жінку, яка його покинула.

— Одного разу до Пентосу на зворотньому шляху з Нефритового моря зайшла браавоська торговельна галера. Називалася вона «Скарбниця» і везла гвоздику та шапран, жад і гагат, червоні сукна, зелені шовки… і сіру смерть. Ми вбили веслярів, що зійшли на берег, і спалили корабель на котві, але веслами збігли щури і перепливли до пришибів на холодних кам’яних лапах. Перш ніж виснажитися, пошесть забрала дві тисячі життів. — Магістрат Іліріо зачинив медальйон. — Я зберігаю її руки у своїй опочивальні. Вони були такі м’які та ніжні…

Тиріон подумав про Тайшу. Потім окинув поглядом поля, де колись блукали боги.

— Навіщо боги роблять щурів, пошесті й карликів? Що то за боги такі? — Йому пригадалося ще одне місце з «Семикутної зірки». — Діва привела йому дівчину станом гнучку, наче вербичка, з очима як глибокі сині озера, і Хугор забажав її собі за наречену. І Мати зробила її плодючою, а Стариця провістила, що вона народить королю сорок і чотири могутніх сина. Воїн дав сили їхнім рукам, а Коваль скував кожному броню з залізних блях.

— Ваш Коваль мав бути ройнаром, — пожартував Іліріо. — Адже андали взнали мистецтво роботи з залізом від ройнарів, що жили уздовж річки. Це кожен знає.

— Крім наших септонів. — Тиріон махнув рукою на лани. — Хто тут живе, на вашій Плащині?

— Рільники-трударі, прикріплені до землі. Тут є плодові сади, поля збіжжя, копальні, всілякі господарства… кілька маю і я сам, хоча рідко відвідую. Навіщо мені марнувати тут свої дні, коли там до моїх послуг безліч принад і розваг Пентосу?

— Безліч принад, кажете. — «І високі товсті мури.» Тиріон побовтав вино у келиху. — Після Пентосу ми не стрічали тут жодного міста.

— Од них лишилися руїни. — Іліріо махнув курячою ніжкою в бік запон. — Сюди часто прикочовують коневладці — буває, якомусь халу раптом заманеться помилуватися морем. А дотракійці міст не люблять, це відомо навіть вам на Вестеросі.

— Нападіть на один халазар, знищте його, і побачите, що дотракійцям не так уже й закортить переходити ту Ройну.

— Навіщо? Дешевше відкупитися від ворога харчами та дарунками.

«От якби ж я подумав привезти трохи доброго сиру на битву при Чорноводі, щоб відкупитися. Може, тоді мав би цілого носа.» Князь Тайвин завжди зневажав Вільні Міста саме за це. «Вони б’ються не мечами, а монетами, — казав він. — Золото, звісно, річ корисна, проте війни виграються залізом.»

— Батечко мав на це таку відповіть: «Дай ворогові золота, і він скоро повернеться, жадаючи ще».

— Той самий батечко, якого ви зволили вбити? — Іліріо викинув курячу кістку з ношів назовні. — Сердюки не встоять проти дотракійських верескунів. Це доведено при Кохорі.

— Навіть ваш відважний Гриф? — глузливо спитав Тиріон.

— Гриф геть інакший. Він має сина, про якого дуже дбає. Хлопчака кличуть Молодий Гриф, і шляхетнішої дитини ще не бувало на світі.

Вино, їжа, сонце, погойдування ношів, дзижчання мух… увесь світ наче змовився, щоб приспати Тиріона. Він засинав, прокидався, пив. Іліріо не відставав ані на келих. Коли ж небо забралося темно-ліловою барвою, товстун почав хропіти.

Тієї ночі Тиріонові Ланістеру наснилася битва, що пофарбувала червоним пагорби Вестеросу. Він був у самій її гущавині, роздаючи удари сокирою завбільшки з себе; біч-обіч із ним билися Барістан Зухвалий та Лихий Булат, а в небі над головою колами шугали дракони. Уві сні Тиріон мав дві голови, обидві без носів. Ворогів очолював його батько, і Тиріон знову його вбив. А тоді й брата Хайме: рубав йому обличчя, поки не перетворив на червону руїну, і з кожним ударом гучно реготав. Лише коли бій скінчився, Тиріон зрозумів, що друга голова плаче.

Прокинувшись, Тиріон відчув, що його короткі криві ноги заклякли, наче залізні. Іліріо саме їв оливки.

— Де ми зараз? — запитав його Тиріон.

— Ще не вибралися з Плащини, мій квапливий друже. Скоро дорога увійде в Оксамитові Горби. Там ми почнемо підйом у напрямку Гойян Дроге, що на Малій Ройні.

Гойян Дроге колись був ройнарським містом, поки дракони Валірії не перетворили його на випалену пустку. «Я долаю не лише версти, але й роки, — подумав Тиріон, — рухаюся вглиб історії, в ті часи, коли на землі правили дракони.»

Тиріон спав, прокидався, знову засинав… день і ніч змішалися разом і вже не важили. Оксамитові Горби страшенно його розчарували.

— Половина шльондр у Ланіспорті має цицьки більші за оці «горби», — сказав він Іліріо. — То й назвали б їх Оксамитовими Цицьками.

Далі вони побачили велике коло поставлених сторчма каменів, про які Іліріо розповів, що їх встановили велетні, а потім — глибоке озеро.

— Тут жила зграя розбійників, що живилася з усіх подорожніх, — розповів Іліріо. — Кажуть, вони й досі ховаються під водою. Хто наважується ловити в озері рибу, тих вони хапають, тягнуть донизу і з’їдають.

Наступного вечора вони дісталися велетенського валірійського сфінкса, що сидів обіч дороги. Потвора мала тіло дракона і жіночу голову.

— Драконова королева, — мовив Тиріон. — Доречне віщунство.

— Їй бракує короля. — Іліріо вказав на гладкий кам’яний підмурок, де колись стояв другий сфінкс. Його майже затягли мох і квітучі лози. — Коневладці збудували під ним дерев’яні колеса і потягли ген до Ваес Дотраку.

«Це теж віщунство, — подумав Тиріон, — та не таке обнадійливе.»

Тієї ночі — п’яніший, ніж зазвичай — він раптово вибухнув піснею.