Прокинувся він, щойно настав світанок. Коні тупали собі вперед, ноші рипіли і гойдалися між ними. Тиріон відсунув запону на вершок, щоб визирнути назовні, але бачити там не було чого, хіба що жовтаві поля, голі брунатні в’язи та саму дорогу — широкий кам’яний шлях, що біг до обрію прямо, наче спис. Він читав раніше про валірійські дороги, але бачив одну з них уперше. Влада Вільноземства сягала аж Дракон-Каменя, та ніколи не розповсюджувалася на саму землю Вестеросу. «Що й дивно. Адже Дракон-Камінь — просто скеля у морі. Всі багатства земні лежали далі на захід. А вони мали драконів — і певно ж, знали, де шукати.»

Минулого вечора Тиріон випив забагато; тепер йому гупало в голові, і навіть найтихіше колихання ношів змушувало шлунок підкочуватися до горла. Він не поскаржився жодним словом, але негаразди його були цілком зрозумілі Іліріо Мопатісу.

— Випийте зі мною, — мовив товстун. — Як то кажуть, скуштуйте лусочку дракона, котрий вас спалив.

Іліріо налив два келихи з глека ожинового вина — такого солодкого, що на нього летіло більше мух, ніж на мед. Тиріон відлякав їх долонею і добряче ковтнув. На смак вино було аж нудке; Тиріон ледве втримав його всередині. Втім, друга чара ковтнулася легше. Але охоти до їжі однак не з’явилося, і коли Іліріо запропонував йому миску ожини з вершками, Тиріон відмахнувся.

— Мені наснилася королева, — сказав він. — Я стояв перед нею на колінах, складав присягу на вірність. Але вона завважила мене за мого брата Хайме і згодувала своїм драконам.

— Сподіваймося, то не був пророчий сон. Ви кмітливий біс — саме так про вас казав Варис. Даянерис стануть у пригоді кмітливі люди. Пан Барістан — відважний лицар, правдивий та вірний, але ще ніхто, скільки мені відомо, не приписував йому надмірного розуму.

— Лицарі знають лише один вихід з будь-якого становища — нахилити списа і ринути вперед. Карлики бачать цей світ трохи інакше. Але що ви скажете про себе? Ви ж і самі нівроку розумні.

— Ви мені лестите, — відмахнувся Іліріо. — На жаль, я не створений для подорожей, тому і надсилаю королеві Даянерис вас замість себе. Ви вже зробили її милості велику послугу, коли вбили свого батька, і сподіваюся, зробите ще безліч. Даянерис геть не дурна, на відміну від свого брата. Вона вам знайде добре застосування.

«На розпал?» — подумав Тиріон, ввічливо усміхаючись.

Того дня вони змінювали запряжки всього тричі, зате щонайменше двічі на годину зупинялися, щоб Іліріо міг вилізти з ношів і відлити воду. «Наш король сирів сам завбільшки зі слона, а міхур має з горошину» — розмірковував карлик. Під час однієї зупинки він скористався вільним часом, щоб ретельніше роздивитися дорогу. Тиріон знав, що він побачить: ані втоптану землю, ані цеглу, ані бруківку, але смугу суцільного плавленого каменю, підняту на чотири вершки над землею, щоб дощ і тала вода вільно стікали з країв. На відміну від брудних колій, що в Семицарстві мали за гостинці, валірійські дороги завширшки були такі, що ними могли проїхати обіч один одного аж три вози. Ані час, ані мандрівники нітрохи їх не зіпсували; вони стояли вічні, незмінні вже чотири століття по тому, як Валірію спіткало Лихо. Тиріон пошукав вибоїв чи тріщин, але знайшов лише купу теплого лайна, накладену одним із коней.

Лайно спрямувало його думки на покійного батька. «Чи сидите ви у якомусь із пеклів, батечку? Гарненькому холодному пеклі, звідки можна милуватися, як ваш син поновлює доньку Навіженого Аериса на Залізному Престолі.»

Коли мандрівка продовжилася, Іліріо видобув торбину смажених каштанів і знову завів розмову про драконову королеву.

— Наші останні новини про королеву Даянерис, на жаль, уже старі й зачерствілі. Треба гадати, дотепер вона мала залишити Меєрин, бо вже набрала вдосталь війська, хоч і строкатого: найманці, дотракійські коневладці, піші Неблазні… яких вона, поза сумнівом, поведе на захід, на війну за втрачений батьком престол.

Магістрат Іліріо скрутив накривку зі слоїка равликів з часником, принюхався і посміхнувся.

— У Волантисі ви, маю сподіватися, почуєте свіжі вісті про Даянерис, — продовжив він, висмоктуючи равлика зі шкаралупи. — Дракони та юні дівчата — примхливі істоти; можливо, ви будете змушені змінити напрямок ваших зусиль. Гриф знатиме, що робити. Не хочете равлика? Часник — з моїх власних городів.

«Я б радше поїхав равликом верхи. Авжеж дістався б місця швидше, ніж твоїми ношами.» Тиріон помахом руки відмовився від страви.

— Здається, ви надзвичайно довіряєте оцьому вашому Грифові. Хто це такий — ще один друг дитинства?

— Ні. Ви б назвали його сердюком. Але походить він із Вестеросу. Даянерис потребує людей, гідних її справи. — Іліріо застережливо підняв долоню. — Знаю, знаю! «Сердюки шанують золото понад честь, — скажете ви. — Цей Гриф продасть мене моїй сестрі.» Авжеж ні. Я довіряю Грифові так само, як довіряв би братові.

«Ще одна фатальна помилка.»

— Тоді я довірятиму так само.

— «Золота Дружина» рухається до Волантису просто зараз, як ми оце з вами балакаємо. А там чекатиме на прибуття нашої королеви зі сходу.

«Під золотом — лихий булат? Отакої!»

— Я чув, що «Золота Дружина» уклала угоду з одним із Вільних Міст.

— З Миром. — Іліріо хитро посміхнувся. — Але угоди, трапляється, розривають.

— Одначе з сиру люди наживають більше грошей, ніж я думав, — зазначив Тиріон. — Як це вам вдалося?

Магістрат змахнув товстими пальцями.

— Якісь угоди пишуться чорнилом, якісь кров’ю. Більше я нічого не казатиму.

Тиріон поміркував над почутим. «Золота Дружина» вважалася найкращим з вільних охочих полків. Заснував її близько століття тому Лихий Булат — байстрюк короля Аегона Негідного. Коли інший з Великих Байстрюків Аегона спробував відняти Залізний Престол у свого законно вродженого брата-зведенюка, Лихий Булат став за бунтівну сторону. Але Даемон Чорножар загинув на полі Червонотрав’я, а з ним — і його повстання. Прихильники Чорного Дракона, що пережили битву, але відмовилися схилити коліна, втекли за вузьке море — серед них молодші сини Даемона, сам Лихий Булат і ще кількасот безземельних тепер панів та лицарів, які невдовзі мусили продавати свої мечі, щоб прохарчуватися. Якісь вступили до лав «Битої Корогви», якісь пішли у «Другі Сини» або «Дівині Вої». Лихий Булат побачив, як сила дому Чорножар розвіюється на всі чотири вітри, і створив «Золоту Дружину», щоб утримати вигнанців та втікачів разом.

Відтоді й донині вояки «Золотої Дружини» жили й гинули у Спірних Землях, воюючи за Мир, Лис або Тирош у нескінченних та безглуздих дрібних війнах і мріючи про втрачені їхніми батьками землі. Вони були вигнанцями і синами вигнанців, позбавленими статків та непрощеними… але все ще грізними та вмілими воїнами.

— Схиляю голову перед вашим хистом до переконання, — мовив Тиріон до Іліріо. — Як ви вмовили «Золоту Дружину» стати на бік нашої милої королеви, коли вони упродовж трохи не всієї своєї історії билися проти Таргарієнів?

Іліріо відмахнувся від його зауваження, наче від мухи.

— Чорний, червоний — яка різниця? Однаково дракон. Коли Маелис Мерзенний загинув на Порогах, з ним скінчилася чоловіча гілка дому Чорножар. — Сирний король посміхнувся крізь розгалужену бороду. — А Даянерис подарує вигнанцям те, чого не змогли ані Лихий Булат, ані всі Чорножари. Вона приведе їх додому.

«Вогнем і мечем.» Саме такого повернення додому жадав і сам Тиріон.

— Десять тисяч мечів — справді королівський дарунок, що не кажи. Її милість має бути задоволена.

Магістрат коротко хитнув головою, здригнувши підборіддями.

— Я б не брався судити заздалегідь, що задовольнить її милість, а що ні.

«Розумно.» Тиріон удосталь надивився на вдячність королів. Чому королеви мають бути інакші?

Невдовзі магістрат міцно заснув, лишивши Тиріона наодинці з думками. А Тиріонові стало цікаво, що скаже Барістан Селмі щодо битися біч-обіч із «Золотою Дружиною». У Війні Дев’ятишагових Королів Селмі прорубав крізь їхні лави криваві просіки, а тоді вбив останнього самозванця-Чорножара. «Втім, бунт проти престолу кого тільки не вкладає в одне ліжко. Чи можна уявити чудернацькіших союзників, ніж я і оцей товстун?»