— Ні, — здригаючись, прошепотіла вона. — Ніколи, присягаюся!

Та верховний септон її наче і не почув.

— Але проти вашої милості також висунуто інші звинувачення — у злочинах далеко тяжчих, ніж просте злягання на непорядному ложі. Ви визнали пана Ознея Кіптюга за свого коханця. А пан Озней наполягає, що на ваше прохання задушив мого попередника на смерть. Також він наполягає, що кинув наклеп на королеву Маргерію та її сестер, збрехавши про їхні тілесні гріхи, перелюбство і державну зраду, знову-таки на ваше прохання.

— Ні! — відповіла Серсея. — Це неправда. Я люблю Маргерію, як любила б рідну доньку. Щодо решти… так, визнаю, я скаржилася на верховного септона. Піднесений до посади Тиріоном, він був слабкодухою і негідною людиною, плямою бруду на чистоті нашої Святої Віри. Ваша пресвятість знають це незгірш мене. Можливо, Озней подумав, що його смерть мене потішить. Коли так, якась частка вини лежить і на мені… але робити з мене вбивцю?! Оце вже ні! Тут я невинна. Поведіть мене до септу — я стану перед престолом суду Вишнього Батька і присягнуся всім, що маю!

— Все у свій час, — мовив верховний септон. — Вас також звинувачено у змові на вбивство вашого власного ясновельможного чоловіка, пресвітлої пам’яті короля Роберта, Першого тако нареченого.

«Лансель» — подумала Серсея.

— Роберта вбив вепр. Невже мене звинувачують і в перевертництві? То я тепер варг? Може, і Джофрі, мого любого синочка, мого первістка, теж убила я?

— Ні. Йдеться лише про вашого чоловіка. Ви заперечуєте свою вину?

— Так, заперечую! Рішуче й непохитно. Перед богами і людьми.

Верховний септон кивнув.

— І останнє, але найгірше. Дехто стверджує, що ваші діти не були понесені від короля Роберта, але є байстрюками, породженими кровозмісом і подружньою зрадою.

— Це твердить Станіс, — негайно відповіла Серсея. — Брехня, ница і відверта брехня! Станіс прагне обійняти Залізний Престол, але шлях до корони йому затуляють діти його брата. Авжеж він мусить наполягати, що їхнім батьком був не Роберт. Його бридка цидула… в ній немає ані краплі правди. Я все заперечую!

Верховний септон поклав обидві долоні на стіл, відштовхнувся і став на ноги.

— Гаразд. Князь Станіс відвернувся від істини Седмиці й схилився до поклоніння червоному гемонові. Його облудній вірі немає місця у нашому Семицарстві.

Серсея відчула приплив надії та згідливо кивнула.

— І все ж таки, — правив далі його пресвятість, — звинувачення висунуто жахливі, і держава має знати, правдиві вони чи ні. Якщо ваша милість сказали правду, суд, поза сумнівом, доведе вашу невинність.

«Отже, буде суд, як не крути.»

— Але я зізналася…

— …у певних гріхах, так. А інші ви заперечили. Суд відділить правду від кривди. Я ж прохатиму Седмицю пробачити вам гріхи, в яких ви зізналися, і молитимуся, щоб вас визнали невинною в решті злочинів.

Серсея повільно підвелася з колін.

— Схиляюся перед мудрістю вашої пресвятості, — мовила вона, — та якби могла молити вас про одненьку краплю Материного милосердя… відколи я востаннє бачила сина, спливло стільки часу…

Очі старого нагадували друзки кременю.

— Не личить пускати вас до короля без очищення від гріховного лукавства. Проте ви зробили перший крок дорогою до праведності. У цьому світлі я дозволяю вам інших відвідувачів. По одному щодня.

Королева знову заплакала, і цього разу сльози були щирі.

— Ви такі добрі! Дякую вам.

— Матір наша милосердна. Це їй ви маєте дякувати.

Моела та Сколера чекали, щоб відвести її назад до келії у башті. Унела сунула одразу за нею.

— Усі ми молимося за вашу милість, — казала септа Моела, поки всі видиралися сходами нагору.

— Так-так, — підхопила септа Сколера. — Ви скинули з душі важкий тягар! Тепер ваша милість почуватимуться чистою і невинною, наче цнотлива діва на ранок свого весілля.

«Вранці перед своїм весіллям я стогнала у ліжку з Хайме» — пригадала королева.

— О так, — погодилася вона. — Я почуваюся відродженою. Так, немовби в душі моїй розрізали гнійний чиряк, і нарешті почалося зцілення. Якби могла, я б зараз на крилах полетіла.

Королева уявила собі, як смачно загилила б ліктем у пику септі Сколері, як та сторчма покотилася б зміїстими сходами башти. А якби боги зглянулися, то стара зів’яла хвойда ще б і септу Унелу збила з ніг та забрала з собою.

— Як добре знову бачити вашу посмішку, — зауважила Сколера.

— Отже, їхня пресвятість дозволили мені відвідувачів?

— Так, — кивнула септа Унела. — Хай ваша милість назвуть імена тих, кого вам бажано бачити, і ми їм перекажемо.

«Хайме! Найбільше мені потрібен Хайме.» Але якщо її близнюк вже в місті, то чому сам не з’явився? Ні, краще з ним зачекати, доки вона не знатиме більше про те, що зараз відбувається поза стінами Великого Септу Баелора.

— Мій дядько, — мовила королева. — Пан Кеван Ланістер, брат мого батька. Чи перебуває він зараз у місті?

— Так, — відповіла септа Унела. — Пан князь-намісник оселилися у Червоному Дитинці. Ми негайно пошлемо по їхню вельможність.

— Дякую, — мовила Серсея, одночасно думаючи: «Князь-намісник, отакої?». Втім, прикидатися здивованою вона не могла.

Сумирний та розкаяний норов, як виявилося, давав плоди значно поживніші, ніж просте очищення душі від тягаря. Того ж вечора королеву переселили у більшу келію на два поверхи нижче: з вікном, у яке справді можна було дивитися, і теплими м’якими ковдрами на ліжку. Коли настав час вечері, їй подали — замість черствого хліба та рідкого вівсяного кулешу — смаженого каплуна, миску хрусткої зеленини з подрібненими горіхами та горбик товченої ріпи у озері масла. Того вечора вона уперше від дня, коли її впіймали, заповзла до ліжка з повним черевом і проспала всі темні години ночі, ніким не потурбована.

Наступного ранку разом зі світанком з’явився її дядько. Серсея ще снідала, коли двері розчахнулися, і крізь них ступив пан Кеван.

— Залиште нас, — наказав він її наглядачкам.

Септа Унела хутко випхала з келії Сколеру та Моелу і зачинила за ними двері. Королева звелася на ноги.

Пан Кеван виглядав старішим, ніж попереднього разу, коли вона його бачила. То був дебелий чоловік, широкий у раменах, трохи вже розповнілий, з коротко підрізаною білявою бородою, що бігла обрисами важкої щелепи, та коротким білявим волоссям, яке давно і безнадійно відступило від чола. Важку вовняну делію кармазинового сукна скріплювала золота пряжка у подобі левової голови.

— Дякую вам, що прийшли! — мовила королева.

Її дядько насупився.

— Тобі краще сісти. Маю розповісти дещо про…

Але вона сидіти не хотіла.

— Ви досі на мене гніваєтеся. Я чую це в вашому голосі. Пробачте мені, дядечку! Я дарма вихлюпнула на вас те вино, але…

— Гадаєш, мене хвилює якийсь кухоль вина в обличчя? Лансель — мій син, Серсеє! Твій близький родич, рідна кров! Якщо я гніваюся на тебе, то саме за нього. Ти мала за ним наглядати, наставляти у шляхетних звичаях, знайти йому гідну наречену з поважної сім’ї. Натомість ти…

— Знаю, знаю! — «Лансель жадав мене більше, ніж я його. Та й досі жадає, ладна закластися.» — Я була самотня, слабка, зневірена… благаю вас, дядечку! Я така щаслива бачити ваше обличчя, ваше миле добре обличчя, дядечку. Я грішила, я чинила ницо і лукаво, я знаю, але не можу пережити, щоб ви мене ненавиділи!

Вона охопила його руками, поцілувала у щоку.

— Пробачте мені, благаю, пробачте!

Пан Кеван стерпів її обійми кілька ударів серця, потім підняв руки і відповів на них. Його потиск був короткий і незграбний.

— Годі вже, — відповів він голосом, у якому ще не відтанула крига. — Тебе пробачено. Тепер сідай. Маю для тебе, Серсеє, кілька недобрих новин.

Його слова негайно нажахали її.

— Невже щось трапилося з Томеном?! Благаю, ні! Я так боялася за свого сина. Мені ніхто нічого не говорить! Скажіть, що з ним усе гаразд!

— Його милість цілком здоровий. Часто питає про тебе.