Бурий Бен зареготав.
— Та я ж був дурний хлопчисько. Ляпнув чолов’язі, якого вважав за свого друга. А той доповів осавулові. Припхалися мої брати по зброї та звільнили мене від тягаря. Осавул сказав, що я надто молодий; мовляв, процвиндрю геть усе на вино та шльондр. Але кубрака дозволив собі залишити. — Бен сплюнув. — Ніколи не довіряйте сердюкам, вельможна пані.
— Цього я вже навчилася. Одного дня матиму радість подякувати вам за науку.
В кутиках очей Бурого Бена заграли зморшки.
— Краще не треба. Знаю, про яку дяку йдеться.
Він знову вклонився і пішов геть. Дані обернулася, щоб окинути поглядом своє власне місто. За її мурами, коло моря, упорядкованими шерегами стояли юнкайські намети, захищені ровами, що викопали невільники. Через річку, на півночі, таборували два залізні легіони з Нового Гісу, навчені та озброєні подібно до Неблазних. Ще два гіскарські легіони поставили свій табір на сході, закоркувавши шлях до Хизайського проходу. Конов’язі та вогнища вільних охочих полків розташувалися південніше. Удень небом зміїлися, наче пошматовані сірі стрічки, тонкі пасма диму; вночі там виднілися віддалені вогні. А просто біля затоки розкинулася огидна мерзота — невільницький базар. Дані навіть не бачила його зараз, після заходу сонця, але ж знала, що він там, і з того казилася ще гірше.
— Пане Барістане? — промовила вона стиха.
Білий лицар з’явився негайно.
— Так, ваша милосте?
— Скільки ви чули?
— Достатньо. В одному він справді не помиляється. Ніколи не довіряйте сердюкові.
«Та й цариці теж, разом із королевою» — подумала Дані.
— Чи є серед «Других Синів» такий, кого можна переконати якось, е-е-е… прибрати Бурого Бена?
— Так само, як колись Дааріо Нахаріс прибрав інших полковників «Буревісників»? — Старий лицар, вочевидь, почувався незручно і незатишно. — Можливо. Хтозна. Принаймні, я не знаю, ваша милосте.
«Не знаєш, — подумки погодилася вона. — Бо занадто вже чесний та шляхетний.»
— Ну нехай з «Другими Синами» не пощастило… але ж юнкайці винайняли ще три охочі полки.
— Мерзотників-горлорізів. Сміття, недобите у кількох сотнях битв, — застеріг пан Барістан. — А полковники в них такі ж зрадливі, як Бросквин.
— Я лише юна дівчина і погано знаюся на таких справах… але чи не вигідна нам саме їхня зрадливість? Одного разу, пригадайте, я переконала «Других Синів» і «Буревісників» перебігти до нас.
— Якщо ваша милість бажають перемовитися наодинці з Гайло Реганом чи Строкатим Князем, я можу привести їх до ваших помешкань.
— Зараз не час. Забагато вух та очей. Відсутність полковників помітять, навіть якщо їх потай відділити від юнкайців. Треба знайти тихіший спосіб до них достукатися… і авжеж не сьогодні ввечері. Та вже невдовзі.
— Воля ваша. Хоча боюся, що до такої задачі пасую не найкращим чином. У Король-Березі доручення сього штибу давалися панові Мізинцю або Павукові. А ми, старі лицарі — дуже прості люди, навчені лише битися. І лише до того вдатні.
Лицар попестив руків’я свого меча.
— Наші бранці! — знайшлася Дані. — Вестеросці, які перебігли від «Вітрогонів» разом з трьома дорнійцями. Ми ж досі тримаємо їх у цюпах, хіба ні? То скористаймося ними!
— Ваша милість кажуть їх звільнити? Але чи це розумно? Їх прислали сюди підступно проточити собі шлях до вашої довіри, щоб при першій нагоді зрадити вашу милість.
— Ну то вони зазнали поразки — бо я їм не довіряю і ніколи не довірятиму.
Правду кажучи, Дані вже потроху забувала, як це — довіряти комусь.
— Все ж їх можна використати. Серед бранців начебто є жінка. На ім’я Меріс. Відішліть її назад… на знак моєї поваги. Якщо їхній полковник має розум, він втямить, що до чого.
— Та жінка — найгірша з усіх.
— То й на краще. — Дані хвильку подумала. — «Довгі Списи» теж варто промацати. І «Бойових Котів».
— Кровоборода? — Пан Барістан спохмурнів ще сильніше. — Коли ласка вашої милості, краще нам його не зачіпати. Ваша милість замолоді, щоб пам’ятати Дев’ятишагових Королів, але цього Кровоборода шито на той самий варварський копил. Честі в ньому немає ані краплі, лише голод та спрага… до золота, до слави, до крові.
— Вам про таких, мій лицарю, напевне відомо більше, ніж мені. — Якщо Кровоборід справді найбезчесніший та найзажерливіший серед сердюків, то і звабитися він може найлегше за всіх. Та їй не хотілося в таких справах іти проти порад пана Барістана. — Гаразд, дійте, як вважаєте за найліпше. Але покваптеся. Якщо Гіздахрів мир лусне, я хочу бути готовою. Невільникарям я не довіряю анітрохи. — «Та й чоловікові власному теж.» — Вони обернуть свої сили проти нас при перших ознаках нашої слабкості.
— Юнкайці теж слабшають. Кривава різачка оселилася серед толосців — так кажуть — і перекинулася через річку на третій гіскарський легіон.
«Бліда кобила.» Даянерис зітхнула. «Квайфа попереджала мене про прихід блідої кобили. І про дорнійського князя, сина сонця, теж. Вона чимало мені розповіла — та усе загадками.»
— Я не можу покладатися у порятунку від ворогів на пошесть. Звільніть Мальовану Меріс. Негайно.
— Воля ваша. І все ж, ваша милосте… даруйте мені зухвалість, але є інший шлях…
— Дорнійський? — зітхнула Дані. Трійко дорнійців були присутні на бенкеті, як личило станові й титулові великого княжича Квентина, хоча Резнак подбав посадити їх якнайдалі від її чоловіка. Гіздахр начебто норовом був не ревнивий, але жоден чоловік не буде щасливий побачити жениха-суперника при боці молодої дружини. — Так, юнак на вигляд приязний і мовою чемний, але…
— Дім Мартел — стародавній та чесний, ваша милосте, і до того ж вірний друг домові Таргарієн упродовж більше як століття. Я мав честь служити з двоюрідним дідом князя Квентина у сімці вашого батька. Князь Левин був такий шляхетний та відважний побратим по зброї, якого тільки можна бажати. Коли ласка вашої милості, Квентин Мартел походить від тієї ж самої крові.
— Я була б ласкава до нього, якби він з’явився з тими п’ятдесятьма тисячами мечів, про які згадував. Натомість він привів двох лицарів і приніс папірця. Чи прикрию я тим папірцем своїх підданих від Юнкаю? Якби ж він хоч кораблі мав…
— Сонцеспис ніколи не мав великої морської потуги, ваша милосте.
— Авжеж.
Дані достатньо було відомо з історії Вестеросу, щоб це знати. Німерія викинула на піщані узбережжя Дорну десять тисяч кораблів, але коли побралася зі своїм дорнійським князем, то спалила їх усі та довіку обернулася спиною до моря.
— Дорн надто далеко. Щоб потішити цього князя, я мусила б кинути свій народ. Вам краще відіслати його додому.
— Дорнійці знані по всіх усюдах своєю впертістю. Діди-прадіди князя Квентина боролися проти ваших мало не два століття. Без вас він звідси не поїде.
«Ну то загине тут, — подумала Даянерис, — хіба що має в собі щось таке, чого я не розгледіла.»
— То він досі всередині?
— Так, п’є зі своїми лицарями.
— Приведіть його до мене. Час йому познайомитися з моїми дітьми.
Тінь сумніву майнула довгим поважним обличчям Барістана Селмі, та він відповів просто:
— Воля ваша.
Її цар саме реготав у товаристві Юрхаза зо’Юнзака та інших юнкайських вельмож. Дані не думала, що він за нею сумуватиме, та про всяк випадок наказала служницям відповісти, що цариця пішла відповісти на природній поклик, якби цар раптом спитав.
Пан Барістан чекав коло сходів разом з дорнійським княжичем. Кутасте Мартелове обличчя червонілося, аж пашіло. «Перепив вина» — вирішила цариця-королева, хай як він намагався це приховати. За винятком прикраси на поясі у вигляді вервечки мідних сонць, дорнієць був одягнений дуже просто. «Його кличуть Жабиком» — пригадала Дані. І тепер сама бачила чому — пошукач її руки не вражав чоловічою вродою.
Вона посміхнулася.
— Пане князю! Донизу веде довгий шлях. Ви певні, що хочете його подолати?
— Якщо буде ласка вашої милості.
— Ну то ходімо.
Донизу сходами попереду них пішли двоє Неблазних, несучи смолоскипи; слідом рушили двоє Мідних Звірів: один у личині риби, інший — яструба. Навіть у її власній піраміді, у святкову ніч миру та веселощів, пан Барістан наполіг, щоб кожен королевин крок охороняла варта. Невеличка купка подолала довгий спуск у мовчанні, тричі зупинившись відпочити.
