Верховний юнкайський воєвода, Юрхаз зо’Юнзак, судячи з його вигляду, мав пам’ятати ще часи Аегонового завоювання. Зігнутий спиною, зморшкуватий, беззубий, він дістався столу на руках двох дебелих невільників. Інші юнкайські вельможі справляли не краще враження. Один був миршавий і крихітний на зріст, зате вояки-невільники при ньому — чудернацько довготелесі й тонкі. Третій був молодий, міцний та справний, але такий налиганий вином, що Дані й слова не розібрала з його п’яного бурмотіння. «Як мене зуміли довести до такої ганьби оці нікчемні істоти?»

Сердюки — то була, певно, зовсім інша справа. Кожен з чотирьох охочих полків, які служили Юнкаєві, прислав свого полковника. «Вітрогонів» очолював пентоський вельможа на прізвисько Строкатий Князь, «Довгі Списи» — Гайло Реган, який скидався радше на шевця, ніж на вояка, і ледве чутно щось муркотів собі під ніс. Зате Кровоборід з «Бойових Котів» чинив гармидер і за нього, і ще за десяток людей. То був велетень з добрячим кущем бороди та добрячою спрагою до вина і жінок. Він ревів биком, відригував, пердів, наче грім гримів, і щипав кожну служницю, що траплялася під руку, а час від часу притягував одну з них на коліна, щоб помацати цицьки і попестити між ніг.

«Другі Сини» теж прислали своїх. «Якби тут зараз був Дааріо, бенкет скінчився б різаниною.» Жодні обіцянки миру не переконали б її полковника дозволити Бурому Бенові Бросквину знову ввійти до Меєрину і вийти живим. Дані присяглася, що сімом послам та очільникам нічого не заподіють, але юнкайцям того було мало — на додачу вони завимагали заручників. На противагу трьом юнкайським вельможам та чотирьом сердюцьким полковникам Меєрин вислав до обложного табору сімох власних людей: сестру Гіздахра, двох інших його родичів, Даніного кревноїзника Джохого, її адмірала Гролео, сотника Неблазних на ім’я Зух і Дааріо Нахаріса.

— Лишаю тобі своїх дівчаток, — сказав її полковник, вішаючи паса з клинками та визолоченими хтивими красунями. — Збережи їх для мене, мила та кохана. Адже ніхто з нас не хоче, щоб вони зчинили кривавий безлад серед юнкайців.

Голомозого на бенкеті теж не було. Перша річ, яку зробив Гіздахр по своєму вінчанні на царство — забрав у Голомозого провід над Мідними Звірми і віддав своєму родичеві, пухкому та моторошно блідому Маргазові зо’Лораку. «Та воно й на краще. Зелена Грація казала, що між Лораками та Кандаками точаться криваві чвари. І сам Голомозий ніколи не ховав свою зневагу до мого ясновельможного чоловіка. Що ж до Дааріо…»

Дааріо від дня весілля ставав дедалі свавільніший. Її мир не задовольнив його, її шлюб — ще менше, а коли його обдурили дорнійці, полковник геть оскаженів. Почувши від князя Квентина, що інші вестеросці перебігли до «Буревісників» з наказу Строкатого Князя, Дааріо ледь їх усіх не повбивав — порятувало лише втручання Сірого Хробака та його Неблазних. Облудні перебіжчики тепер сиділи безпечно у надрах піраміди… але гнів Дааріо не згасав, наче жар запаленої рани.

«Йому буде безпечніше у заручниках. Мого полковника не створено для миру.» Дані не хотіла повсякчас боятися, чи не зарубає він Бурого Бена Бросквина, чи не поглузує з Гіздахра перед усім двором, чи не викличе спалах гніву юнкайців, а чи ще якось не порушить угоду, за яку вона стільки віддала. Дааріо ніс із собою війну та кров. Відтак вона мусила тримати його щонайдалі від свого ліжка, свого серця… від самої себе. Якщо він її не зрадить, то зрештою підкорить собі — Дані не знала, чого боятися більше.

Коли свято ненажерства скінчилося, і недоїдки прибрали зі столу — роздати натовпові злидарів унизу, як наполягла цариця — високі скляні стеблини наповнили міцним пряним напоєм з Карфу, темним, наче бурштин. І почалися розваги.

Гурт юнкайських різанців, що належали Юрхазові зо’Юнзаку, заспівав пісень прадавньою мовою Старого Царства — неймовірно високими, чистими та солодкими голосами.

— Хіба чули ви, кохана моя, такий спів хоч раз у житті? — спитав її Гіздахр. — Такі голоси їм, напевне, подарували самі боги, ви не згодні?

— Напевне, — відповіла вона, — та навзамін дарунку богів у них дещо забрали люди. І я мимоволі питаю себе: що обрали б вони самі, якби їх питали?

Усі до останнього розважальники, що виступали перед товариством, були рабами. Така була одна з умов миру: дозволити рабовласникам приводити з собою до Меєрину своє майно, не боячись, що його звільнять. У відповідь юнкайці пообіцяли поважати права та свободи колишніх невільників, відпущених Дані. Гіздахр сказав, що це чесний обмін, та смак у цариці в роті лишився гидкий. Вона випила ще чару вина, щоб змити його.

— Якщо буде на те ваша ласка, Юрхаз матиме за честь подарувати нам цих співців. Не маю жодного сумніву, — саме казав її ясновельможний чоловік. — Цим дарунком буде скріплено наш мир і прикрашено наш двір.

«Він подарує нам цих різанців, — подумала Дані, — а тоді піде додому і наробить собі ще. Адже у світі повно хлопчиків.»

Стрибуни, що показували своє мистецтво наступними, теж не зуміли торкнутися струн її душі, хай навіть і збудували піраміду з людей заввишки у дев’ять рівнів, з маленькою оголеною дівчинкою на верхівці. «Це вони так зображують мою піраміду? — зацікавилася цариця. — А дівчинка нагорі — то я?»

Згодом її пан чоловік повів гостей на нижню терасу — показати прибульцям з Жовтого Міста вигляд Меєрину вночі. Тримаючи в руках келихи вина, юнкайці блукали невеличкими купками попід лимонними деревами та нічними квітами, якими повнився Данін садок. А сама Дані несподівано для себе опинилася лицем до лиця з Бурим Беном Бросквином.

Полковник низько вклонився.

— Превисокосте. Виглядаєте чарівно. Та втім, як завжди. Серед юнкайців навіть половини вашої краси не знайдеш. Я гадав привезти вам весільний подаруночок, та на їхньому базарі надто вже задерли ціни, як на старого Бурого Бена.

— Я не хочу від вас жодних подарунків.

— А цей би схотіли. Голову одного старого ворога.

— Вашу власну? — перепитала вона з солодкою посмішкою. — Це ж ви мене зрадили.

— Кажете — наче ріжете серпом по… кгм, перепрошую. — Бурий Бен почухав свої побиті сіро-білою сивиною бурці. — Ми перебігли на бік переможця, ото й усе. Таке ми вже робили, і то не вперше. Та зрештою, це навіть не я вирішив. Я хлопців спитав, усе як годиться.

— Тобто це вони мене зрадили, так я маю розуміти ваші слова? Але чому? За що? Невже я чимось зневажила «Других Синів»? Невже надурила з платнею?

— Та де там, — заперечив Бурий Бен, — але ж справа не завжди у грошві, ваша превисока осяйна могутносте. Я се дотямив ще в свою першу битву. На ранок після неї я копався серед трупів, шукаючи тут і там якоїсь здобичі. Набрів на один труп — сокирника, якому відтяли цілу руку біля плеча. Він був геть увесь вкритий кіркою крові та мухами — мо’, тому його ніхто до мене й не зачепив. А під мухами на ньому був товстий підбитий кубрак, і начебто непоганої шкіри. Я на око зміряв, що одежина мала добре мені пасувати, ну то розігнав мух, зрізав її собі… а вона, бачте, раптом вийшла така важезна, що й не піднімеш. Бо там під спідкою чолов’яга зашив собі цілий скарб золотих монет. Золотих, ваша превисокосте — милих серцю жовтих золотих. Ще й стільки, що людині стало б жити, наче князь, до кінця днів своїх. І що йому з них дісталося? Ото лежав він на полі, вкритий власним золотом, посеред крові та болота, і без руки, відтятої якимось сраним йолопом. Бачите, яка тут наука? Срібло солодше за мед, золото миліше за рідну матір… та коли даєш дуба, і те, й інше раптом здаються тобі не коштовнішими за гівно, висране тобою ж наостанок. Я колись казав вам: котрий сердюк зухвалий буває, той до старості не доживає. Моїм хлопцям просто не схотілося гинути ні за цапову душу. Коли я сказав їм, що ви нізащо не випустите драконів на юнкайців, вони, е…

«Ви завважили мою справу за програну, — подумала Дані, — і хто я така, щоб вас відраджувати?»

— Розумію. — На цьому вона могла б і спинитися, але не зуміла придушити цікавість. — Ви сказали: стільки золота, щоб жити, наче князь. І що ж ви зробили з таким статком?