— Самий лише їхній вигляд кине драконову царицю на коліна! — вихвалявся вояк. — Хай на них і стоїть, і смокче вельможного Гіздахрового прутня, щоб ми не побили їй мури на дрібне каміння.
Далі Тиріон побачив, як шмагають невільника — удар за ударом, поки від спини не лишилося місиво крові та сирого м’яса. Повз пройшов загін вояків у кайданах, брязкаючи на кожному кроці; вони мали списи та короткі тесаки, але були скуті разом зап’ясток до зап’ястка і кісточка до кісточки. У повітрі пахкотіло смаженим м’ясом; Тиріон побачив, як хтось білує собаку для казана з юшкою.
Побачив він також і мертвих, почув тих, хто ще помирав. За хмарами диму, пахощами коней та морської солі ховався сморід крові та лайна. «Різачка» — зрозумів він, коли побачив, як двоє сердюків виносять труп третього з намету. Пальці йому смикнулися; він згадав слова батька: пошесть може знищити військо швидше, ніж найкривавіша битва.
«Ще одна причина поквапитися з утечею» — подумав Тиріон, та за якихось півверсти побачив причину не поспішати. Там навколо трьох рабів, спійманих при спробі втечі, потроху збирався натовп.
— Я знаю, що мої маленькі перлинки будуть милі та слухняні, — мовив Няньо, — та все ж подивіться, що чекає на тих, хто намагається тікати.
Спійманих прив’язали до рядка товстих перечок; на них бажали випробувати свою майстерність двійко пращників.
— Толосці, — мовив один з охоронців. — Найкращі пращники у світі. Кидають м’які олив’яні кульки замість каменів.
Тиріон ніколи не розумів, навіщо потрібні пращі — з огляду на те, наскільки далі б’є лук чи арбалет… але ж тоді ще не бачив толосців за роботою. Їхні олив’яні кулі завдавали далеко тяжчих поранень, ніж гладкі камені інших пращників, і авжеж страшніших, ніж стріли з лука. Одна куля вдарила невільникові у коліно, і воно вибухнуло віялом крові та кістки, лишивши половину ноги теліпатися на червоній жилі. «Ну, цей вдруге не тікатиме» — подумав Тиріон, почувши вереск нещасного, що змішався у вранішньому повітрі зі сміхом табірних шльондр та лайками тих, хто поставив добрячі гроші, що пращник схибить. Копка відвернулася, але Няньо вхопив її за підборіддя і повернув голову назад.
— Ану дивися! — наказав він. — І ти, ведмедю, теж.
Джораг Мормонт підняв голову і витріщився на Няньо. Тиріон відчув, як напружилися м’язи лицаря. «Він його зараз придушить, і тоді нам усім край.» Але Мормонт лише скривився і обернув обличчя до кривавого видовиська.
На сході у спекотному вранішньому повітрі плавали товсті цегляні стіни Меєрину. Саме того жаданого притулку сподівалися досягти ці дурні бідолахи. «Та чи довго він лишатиметься притулком?» Няньо знову взяв віжки до рук тільки по тому, як загинули усі троє невдах-утікачів. Мул покотив гарбу далі.
Табір їхнього хазяїна знаходився на південний схід од «Відьми», мало не в її тіні, обіймаючи кілька морг землі. Скромний намет Єззана зо’Каггаза виявився величезним палацом з лимонного кольору шовку. На кожній з дев’яти його опорних жердин, що тримали на собі дев’ять гострих дахів, сиділа визолочена гарпія, виблискуючи на сонці. З усіх боків його оточували менші намети.
— То помешкання кухарів, підбічниць та воїнів нашого вельможного господаря. І кількох не надто шанованих родичів, — розповів Няньо. — А ви, мої крихітки, матимете рідкісну честь спати у власному шатрі вельможного Єззана. Наш пан бажають тримати свої скарби щонайближче.
Він насупився у бік Мормонта.
— Але не ти, ведмедю. Ти великий та бридкий, тебе прикують знадвору.
Лицар не відповів ані слова.
— Та найперше вас усіх мають зміряти для нашийників.
Нашийники були зроблені з заліза і злегка визолочені, щоб виблискувати на сонці. Валірійським письмом на них було викарбувано ім’я Єззана, а нижче вух закріплені були дзвіночки — кожен крок їхніх носіїв мав видобувати веселеньке теленькання. Джораг Мормонт прийняв нашийник у похмурому мовчанні, але Копка почала плакати, поки зброяр припасовував її обруч на шию.
— Він такий важезний! — жалілася вона.
Тиріон стиснув їй руку і збрехав:
— Та це ж лите золото. На Вестеросі високородні панії мріють про таку гривню, а ти маєш її задурно.
«Краще вже обруч, ніж тавро. Обруч можна зняти.» Він пригадав Шаю — як мерехтів золотий ланцюг Правиці, коли затягувався дедалі тугіше навколо її горлянки.
Трохи згодом Няньо наказав припнути ланцюги пана Джорага до стовпа коло багаття, а сам повів двох карликів до панського шатра і показав, де їм спати — у вистеленому килимами ванькирі, відділеному від головного намету запоною жовтого шовку. Це помешкання вони мали поділяти з іншими коштовними іграшками Єззана: хлопчиком, що мав покручені та волохаті «козячі ноги», двоголовою дівчинкою з Мантарису, бородатою жінкою та тонкою довготелесою істотою на прізвисько Смакота, вбраною у місячні камені та мирійське мереживо.
— Ви намагаєтеся втямити, чоловік я чи жінка, — мовила Смакота, приведена перед очі карликів. А тоді задерла спідницю і показала, що під нею. — Я і те, й інше, і хазяїн любить мене найбільше.
«Звіринець почвар, — усвідомив Тиріон. — Десь якийсь бог регоче з мене на все горло.»
— Чарівно, — мовив він Смакоті, що мала бурякове волосся та фіалкові очі, — та ми ж сподівалися хоч цього разу бути у товаристві найвродливішими.
Смакота насмішкувато пирхнула, але Няньо не був задоволений.
— Збережи свої жарти для вечора, коли виступатимеш перед нашим вельможним паном. Якщо потішиш їх, матимеш нагороду. Якщо ж ні…
І загилив Тиріонові ляпаса.
— З Няньом будьте обережні, — мовила Смакота, коли наглядач пішов. — Він тут єдине справжнє чудовисько.
Бородата жінка розмовляла якоюсь нерозбірливою гіскарською говіркою, хлопчик-цапеня — горловим жеглярським суржиком, який ще називали купецьким. Двоголова дівчинка була несповна розуму, мала одну голову завбільшки з помаранч, у роті іншої — підпиляні зуби, але не розмовляла жодною з них, лише гарчала на кожного, хто наближався до її клітки. Зате Смакота вільно говорила чотирма мовами, серед них високовалірійською.
— Який він, наш хазяїн? — непокоїлася Копка.
— Має жовті очі й смердить, — відповідала Смакота. — Десять років тому він побував на Софоріосі, і відтоді гниє зсередини. Дайте йому забути хоч ненадовго про близьку смерть — і відчуєте на собі його щедрість. Та ні в чому не смійте відмовляти.
На вивчення звичаїв тутешнього звіринця їм лишилося кілька пополудневих годин. Єззанові постільні раби наповнили купіль гарячою водою, і карликам дозволили скупатися — спершу Копці, тоді Тиріонові. Потім інший раб намастив йому рубці на спині пекучою мастю, щоб не загнилися, а згори поклав прохолодну припарку. Копці підстригли волосся, Тиріонові підрізали бороду. Обом видали м’які капці та новий одяг — простий, але чистий.
Надвечір з’явився Няньо і оголосив, що їм вже час вдягати блазенську броню. До Єззана мав прийти у гості найголовніший юнкайський воєвода — вельможний Юрхаз зо’Юнзак. Карлики мали показати йому свою виставу.
— Чи не розкути вашого ведмедя?
— Сього вечора ще ні, — відповів Тиріон. — Дозвольте спершу влаштувати для хазяїна турнір. А ведмедя прибережемо на іншу нагоду.
— Таки-так. Коли ваша витівка скінчиться, ви допомагатимете наливати і подавати. Дивіться, щоб не пролили на гостей, бо пошкодуєте.
Вечірні розваги розпочалися з жонглера. Потім виступало трійко спритних стрибунів, а після них — цапоногий хлопчик, що станцював смішний танок під гру на сопілці одного з Юрхазових рабів. Тиріонові кортіло спитати музику, чи не вміє він грати «Рине дощ у Кастамирі».
Поки карлики чекали на свою чергу, Тиріон спостерігав за Єззаном та його гостями. На почесному місці сиділа істота, схожа на зморшкувату сушену сливу — вочевидь, верховний юнкайський воєвода. Виглядав він так само грізно, як розхитаний ослін. Супроводжувало його з тузінь юнкайського панства, а ще двійко сердюцьких полковників, з яких кожен сам мав при собі тузінь власних вояків. Перший був шляхетного вигляду пентосець, сивочолий, вдягнений у шовки, коли не рахувати киреї — старої ганчірки, зшитої з десятків подертих і просяклих кров’ю смужок різних тканин. Другий полковник був той самий, що намагався зранку купити собі карликів — брунатношкірий, з присоленою сивиною бородою.
