«Я б залюбки» — подумав Тиріон, та мав розум стримати язика. Напевне, скоро доведеться показувати виставу новому хазяїнові, а сили терпіти ще один удар батога вже не лишилося.

— Ваш батечко найбільше у світі любить свої кохані створіннячка. Вас панькатимуть і пеститимуть, — казав тим часом наглядач. — А мене вважайте за няньку, що дбала про вас змалку. Всі мої дітки звуть мене няньом.

— Товар дев’яносто дев’ять! — вигукнув розпорядник торгів. — Воїн!

Дівчину продали дуже швидко і тепер відганяли до нового власника; зсудомленими руками вона притискала оберемок одягу до невеличких грудей з рожевими сосками. На її місце двійко работорговців уже тягли Джорага Мормонта. Лицар був майже голий, не рахуючи перепаски на стегнах, спину йому пошматували канчуками, напухле обличчя годі було впізнати. На зап’ястках і кісточках ніг його зв’язували кайдани. «Ти ба, сам скуштував тієї страви, яку подавав мені» — подумав Тиріон, та раптом усвідомив, що не здатен утішатися жалюгідним становищем лицаря-здорованя.

Навіть у залізах Мормонт виглядав небезпечним: кремезний бурмило з грубими м’язами на руках та широких раменах. Цупка чорна шерсть на грудях робила його схожим радше на звіра, ніж на людину. Обидва ока його чорніли ямами на химерно набряклому обличчі. На одній щоці виднілося тавро: гемонська личина.

Коли невільникарі ринули юрбою на «Селаесорі Кворан», пан Джораг зустрів їх з мечем у руках і стяв трьох, перш ніж його задавили числом. Його б там-таки і вколошкали приятелі загиблих, якби їм не заборонив капітан — добрячий боєць завжди коштував добрячого срібла. Відтак Мормонта прикували до весла, побили мало не до смерті, виморили голодом і затаврували гарячим залізом.

— Оцей величенький та міцний, — оголосив розпорядник. — Ще й гарячий, аж кипить. Має добре показати себе у бійцівській ямі. Хто мені дасть, скажімо, три сотні монет?

Три сотні не дав ніхто.

Мормонт і погляду не кинув на розмаїтий натовп; очі його витріщалися на віддалене місто ген за обложними лавами, на стародавні мури кольорової цегли. Тиріон читав той погляд, наче відкриту книжку: «так близько і так далеко». Неборака повернувся запізно — Даянерис Таргарієн була вже одружена, з реготом розказали їм охоронці при загорожах. За царя вона взяла собі меєринського работорговця старого родоводу та незліченного багатства. Коли по весіллі буде підписано мир, бійцівські ями Меєрину відкриються знову. Інші невільники казали, що охоронці брешуть, і Даянерис Таргарієн ніколи не укладе миру з невільникарями. «Мхиса» — так вони кликали її. Тиріонові хтось сказав, що це означає «матір». Скоро срібна цариця вийде зі свого міста, знищить юнкайців і розтрощить рабські кайдани, шепотіли невільники один до одного.

«А тоді спече нам лимонних тістечок, поцьомає болячки, і ті одразу зціляться» — подумав карлик. Він не йняв віри у чарівне спасіння ясними царями чи королями — хай би краще йому не заважали рятуватися самотуж. На крайній випадок грибів, запханих у чобіт, вистачить і йому, і Копці. А Хрум та Купка муситимуть самі дбати про себе.

Тим часом Няньо продовжував просторікувати про обов’язки нових іграшок свого господаря.

— Робіть те, що вам кажуть, не більше і не менше — то й житимете, як княжата, зо втіхою та розкошами, — обіцяв він. — Але переступіть хазяйську волю, і… проте ж ви ніколи так не вчините? Авжеж, мої маленькі гарнюні навіть не подумають про непокору.

Він простяг руку і вщипнув Копку за щоку.

— Ну нехай дві сотні! — оголосив розпорядник торгів. — Такий здоровило вартий утричі більше! Ой леле, який з нього вийде охоронець — жоден ворог не насмілиться вас займати!

— Ходімо, маленькі друзі, — мовив Няньо. — Я покажу вам вашу нову домівку. В Юнкаї ви мешкатимете у золотій піраміді дому Каггаз та обідатимете на срібних тарелях. Але тут ми живемо просто, у скромних вояцьких наметах.

— Хто дасть мені хоч сотню? — волав розпорядник.

Йому нарешті відповіли, та заявили лише п’ятдесят срібняків. Покупцем був худорлявий чолов’яга у шкіряному фартусі.

— І ще один! — вигукнула стара у темно-ліловому токарі.

Один з охоронців підняв Копку на задок гарби, запряженої мулом.

— Хто ця стара? — запитав його карлик.

— Заріна, — відповів чолов’яга. — Дешеві бійці має. М’ясо для переможці. Скоро твій друг каюк.

«Та не друг він мені» — подумав Тиріон Ланістер, а потім зненацька обернувся до наглядача і швидко промовив:

— Не можна віддавати його старій!

Няньо примружив на нього око.

— Що це я почув з твого рота?

Тиріон тицьнув пальцем.

— Оцей грає у нашій виставі. Про ведмедя та красну діву. Джораг — ведмідь, Копка — діва, я — хоробрий лицар, який її рятує. Я танцюю навколо і лупцюю його по яйцях. Дуже смішно.

Наглядач примружився на поміст.

— Він?

Тим часом ціна за Джорага Мормонта сягнула двох сотень срібняків.

— І один! — вигукнула стара у темно-ліловому токарі.

— Ваш ведмідь. Зрозуміло.

Няньо спритно ковзнув крізь натовп, зігнувся над велетенським жовтим юнкайцем у ношах, зашепотів йому на вухо. Хазяїн кивнув, струснувши підборіддями, тоді підняв віяло.

— Три сотні! — вигукнув він хрипливим голосом.

Стара пирхнула і відвернулася.

— Навіщо ви це зробили? — запитала Копка посполитою мовою.

«Доречне питання, — подумав Тиріон. — А й справді, навіщо?»

— З твоєї вистави вже всі знудилися. Не буває справжніх мартоплясів без ведмедя-танцюриста.

Копка кинула на нього докірливий погляд, відповзла до задку воза і сіла там, охопивши руками Хрума, наче пес був останнім її другом у цілому світі. «А може, насправді так і є.»

Няньо повернувся з Джорагом Мормонтом. Двійко рабів-вояків його господаря жбурнули лицаря до воза між двома карликами. Той не опирався. «Жага до боротьби залишила його, щойно він почув про весілля своєї королеви» — зрозумів Тиріон. Одне слово, сказане пошепки, зробило те, чого не змогли досягти кулаки, батоги і кийки — зламало дух лицаря. «Було віддати його старій. Зиску тепер з нього, як зі сосків на панцирі.»

Няньо видерся на передок воза і ухопив віжки. Вони рушили крізь обложний табір до становиська нового хазяїна — вельможного Єззана зо’Каггаза. Четверо вояків-рабів крокували поруч, по двоє обабіч воза.

Копка не плакала, та очі мала червоні й нещасні, майже не піднімаючи їх від Хрума. «Гадає, оце все зникне, якщо вона не дивитиметься?» Пан Джораг не дивився ні на кого і ні на що, лише сидів похмурою купою в кайданах і бурмосився.

А Тиріон тим часом розглядав усе та усіх навколо.

Юнкайський табір являв з себе не один, а сотню таборів, поставлених біч-обіч один одного півколом перед мурами Меєрину — ціле місто шовку і ташу з власними вулицями та площами, харчівнями та хвойдами, місцями доброї та недоброї слави. Між кордоном облоги та затокою повитикалися з землі, наче жовті гриби, незліченні намети. Деякі були малі та жалюгідні — не більші, ніж подертий шматок старого поплямованого полотна від дощу та сонця. Поруч із ними стрічалися намети-курені на добрячу сотню вояків або шовкові палаци з гарпіями на опорних жердинах. Деякі з таборів знали лад і послух; там намети стояли рівними колами навколо вогняних ям, зброю та обладунки було складено всередині кіл, коней прив’язано ззовні. Деінде панував чистий, нічим не стриманий безлад.

Суха, випалена сонцем рівнина навколо Меєрину тяглася пласкою та голою, без жодного дерева, на багато верст. Але юнкайські кораблі привезли з півдня деревини та шкур вдосталь, щоб спорудити шість велетенських метавок-журавлів. Їх поставили з трьох боків міста — усіх, крім берега річки — і оточили купами битого каміння та барильцями смоли, що чекали лише на смолоскип. Один з вояків, що крокували біля воза, побачив, куди дивиться Тиріон, і гордовито розповів, що кожній метавці дали ім’я: «Драконобійця», «Відьма», «Донька гарпії», «Лукава сестра», «Примара Астапору» та «Мазданова довбня». Вивищуючись над наметами на добрих сорок стоп, журавлі робили обложні табори помітними здалеку.