Саме тієї ночі Аша вперше почула бурмотіння королевиних людей про жертву — підношення червоному богові, щоб він скінчив цей нестерпний сніговій.

— Боги півночі напустили на нас це жахіття, — твердив пан Корліс Шеляг.

— Облудні боги! — заперечував пан Годрі Велетнева Смерть.

— Ра-Гльор з нами! — вигукнув пан Клейтон Саж.

— А Мелісандра — ні, — стиха проказав Юстин Масей.

Король не сказав нічого, але все чув — цього Аша була певна. Він сидів за високим столом, ледве скуштувавши цибульну юшку, що вистигала в мисці, видивлявся у полум’я найближчої свічки своїми глибоко схованими очима і не зважав на порожні теревені. Його заступник, високий стрункий лицар на ім’я Річард Горп, сказав слово замість короля.

— Хурделиця скоро вщухне, — запевнив він.

Та насправді буревій зі снігопадом лише посилився. Вітер різав гірше за батіг людолова. Аша гадала, що спізнала на Пайку, що таке холод, коли з моря прилітали страшні верескливі вітри. Але то було ніщо порівняно з холодом Півночі. «Ця холоднеча зводить людей з глузду.»

Навіть коли військом пролетів наказ ставати табором, зігрітися виявилося не такою простою справою. Намети були вогкі, важкі, ставилися погано, ще гірше напиналися і раптово падали, якщо згори накопичувалося забагато снігу. Королівське військо повзло серцем найбільшого пралісу в усьому Семицарстві, та ледве могло знайти сухого дерева для багать. На кожному спочинку запалювали чимраз менше вогнів, а ті, що горіли, давали більше диму, ніж тепла. Не маючи змоги зварити гарячого, вояки їли обіди й вечері холодними, коли не сирими.

Навіть ніч-ватра меншала і слабшала, наганяючи розпач на королевиних людей.

— Господи Світла, вбережи нас від зла! — молилися вони, очолювані могутнім голосом пана Годрі Велетнева Смерть. — Покажи нам Твоє ясне сонце, вгамуй вітри і розтопи сніги. Дай нам досягти Твоїх ворогів і знищити їх з лиця землі. Ніч темна і повна жахіть, але Твоя є сила, і слава, і світло. Наповни нас вогнем Твоїм, о Ра-Гльоре!

Згодом, коли пан Корліс Шеляг знічев’я запитав, чи не траплялося колись цілому війську замерзнути на смерть у снігову хуртовину, вовки у відповідь зареготали.

— Та це ще не зима! — оголосив Великий Цеберник Вуль. — На верховинах є прислів’я: осінь ласкаво цілує, зима нещадно ґвалтує. Оце зараз — це поцілунок осені.

«Крийте боги спізнати справжню зиму» — подумала Аша. Як королівська здобич, вона поки що уникла найгіршого. Інші голодували, а її годували. Інші тремтіли, а вона сиділа зігріта. Інші пробиралися снігами верхи на втомлених конях, а вона їхала у гнізді з хутра на гарбі, де від снігу її затуляв дах цупкого полотна. Та й ланцюги майже не заважали.

Найгірше випадало коням і воякам з простолюду. Два зброєносці зі штормового краю зарізали щитника у сварці, кому сидіти ближче до вогню. Наступного вечора кілька лучників у відчайдушних пошуках тепла примудрилися підпалити власний намет — зате хоч трохи зігріли сусідів. Лицарські коні почали здихати від холоду та втоми.

— Що таке лицар без коня? — жартували вояки. — Сніговик з мечем!

Кожного здохлого коня негайно патрали і білували на м’ясо. Але запаси харчів однак швидко танули.

Горострук, Кут, Лисорук, інші південські пани закликали короля отаборитися, доки не минеться хуртовина. Та Станіс нічого не хотів чути. Так само не послухав він і королевиних людей, коли ті прийшли з закликом принести жертву їхньому голодному червоному богові.

Про це Аші переповів Юстин Масей — не такий ревний вірянин, як решта.

— Жертва доведе, що наша віра палає чистим вогнем, пане королю! — переконував Клейтон Саж.

Годрі Велетнева Смерть додав:

— Цю хурделицю наслали на нас старі боги півночі. Спинити її може лише Ра-Гльор. Треба віддати йому невірну душу.

— В мене половина війська невірних душ, — відповів Станіс. — Палити людей забороняю. Моліться ретельніше.

«Сьогодні заборонив, і завтра нехай заборонить… та якщо сніг не припиниться, чи довго втримається рішучість короля?» Аша ніколи не поділяла палкої віри свого дядька Аерона у Потоплого Бога, але тієї ночі молилася Тому-Хто-Панує-Під-Хвилями так ревно, що позаздрив би й Мокрочуб. Але борвій не вщухав. Проте і похід тривав; спершу військо ще так-сяк кульгало, а далі вже ледве повзло. Якщо долали сім-вісім верст на день, то ще раділи. Потім п’ять. Потім три.

На дев’ятий день заметілі від усіх таборів з’явилася старшина; очільники увійшли вогкими та стомленими до королівського намету, впали на одне коліно і доповіли втрати за день.

— Один загинув, троє зникло.

— Шестеро коней втрачено, серед них мого власного.

— Двоє мерців, один з них — лицар. Четверо коней впало. Одного підняли, решта здохла. Троє бойових, одна дорожня кобила.

«Холодний рахунок» — так вояки називали ці звіти. Обозові велося найгірше: мертві коні, втрачені люди, перевернуті та зламані вози.

— Коні застрягають у снігу, — казав Юстин Масей королю. — А люди шкандибають геть або сідають помирати.

— Нехай! — визвірився Станіс. — А ми рухатимемося далі!

Північани тим часом лиха не знали на своїх дрібних кониках і «ведмежих лапах». Чорний Донел Кремінець та його зведений брат Артос втратили лише одну людину. Лидоли, Вулі та Нореї не втратили жодної. Один з мулів Моргана Лидола десь заблукав, та сам Лиділ чомусь думав, що його вкрали Кремінці.

«П’ять сотень верст від Жбиру-в-Пущі до Зимосічі. П’ять сотень верст лету крука навпростець. П’ятнадцять днів.» П’ятнадцятий день походу настав і минув, а вони ледве подолали половину відстані. Позаду стелився слід з поламаних возів та заморожених трупів, похованих під свіжим летючим снігом. Сонця, місяця й зірок не було так довго, що Аша почала думати, чи не наснилися вони їй.

На двадцятий день просування вона нарешті заслужила звільнення від кайданів на ногах. Наприкінці світлого дня один з коней, що тягнув її гарбу, здох просто у запряжці. Заміни йому не знайшли, бо тяглові коні потрібні були для возів з харчами та хуражем. Пан Юстин Масей, під’їхавши, наказав оббілувати коня на м’ясо і розбити гарбу на дрова. Потім він зняв кайдани з Ашиних гомілок і розтер їй ноги, щоб не німіли.

— Коня вам, панно, дати не можу, бо зайвого не маю, — сказав він, — а якщо спробуємо їхати удвох, то й моєму край. Доведеться вам іти пішки.

Ашина гомілка озивалася болем під її вагою на кожному кроці. «Та нічого, від холоду скоро затерпне, — сказала вона собі. — За годину й не знатиму, чи є в мене ноги.» І помилилася лише частково: ноги затерпли навіть швидше. Коли військо спинила темрява, вона вже запиналася і подумки благала повернути її до вигод в’язниці на колесах. «Залізо зробило мене слабкою.» Змучена за день, Аша заснула на столі просто за вечерею.

На двадцять шостий день п’ятнадцятиденного походу з’їли останню городину. На тридцять другий день — рештки зерна і хуражу. Аші стало цікаво, чи довго людина виживе, якщо живитиметься лише сирою, напівзамерзлою конятиною.

— Віть божиться, ми вже за три дні до Зимосічі, — розповів пан Річард Горп королю після холодного рахунку того вечора.

— Якщо лишити позаду всіх найслабших, — додав Корліс Шеляг.

— Найслабших вже не врятувати, — наполягав Горп. — А хто ще має сили, хай дістанеться Зимосічі або теж здохне.

— Господь Світла віддасть нам замок, — мовив пан Годрі Парин. — Якби з нами була пані Мелісандра…

Нарешті, після жахливого дня, коли військо просунулося ледь на дві версти, втративши десяток коней і чотирьох людей, князь Горострук визвірився на північан.

— Цей похід — божевілля! Скільки людей помирає щодня, і за кого? За якесь дівчисько?!

— За Недову дівчинку, — відповів Морган Лиділ.

Він був другим з-поміж синів свого батька, тому інші вовки кликали його «Лиділ-Дриділ», хоча майже ніколи — у обличчя. Саме Морган трохи не вбив Ашу в битві при Жбирі-в-Пущі. Згодом, вже в поході, він прийшов до неї прохати вибачення — за те, що назвав «курвою»… але не за те, що хотів розчерепити сокирою голову.