— Маєш братів? — знічев’я запитала Аша свою наглядачку.
— Сестер, — буркотливо, як завжди, відповіла Алісана Мормонт. — П’ятеро нас було. Усі дівчатка. Ліанна сидить на Ведмежому. Ліра та Джорі — з матір’ю. Дасію вбили.
— На Червоному Весіллі?
— Еге ж.
Алісана якусь хвилину роздивлялася Ашине обличчя.
— А я маю сина. Йому два рочки. Доньці — дев’ять.
— Раненько ти почала.
— Навіть зарано. Та все ж краще, ніж запізно.
«Це вона мені докинула, — подумала Аша. — Та нехай.»
— То й чоловіка маєш?
— Ні. Мої діти — від ведмедя, — посміхнулася Алісана. Зуби вона мала дещо кривуваті, але посмішкою причаровувала. — Жінки Мормонтів — перевертні. Ми міняємо шкури. Обертаємося на ведмедиць і знаходимо собі пару в лісі. Це всі знають.
Аша відповіла власною посмішкою.
— Всі знають, що жінки Мормонтів — неабиякі бійці.
Посмішка Алісани зникла з обличчя.
— Такими нас зробили ви. На Ведмежому острові кожен вчиться змалку боятися кракенів, що виходять з моря.
«Старий звичай.» Аша відвернулася, теленькнувши кайданами.
На третій день навколо згустився ліс; колії дороги перетворилися на стежки, якими скоро не змогли рухатися найбільші вози обозу. Тут і там шлях проминав знайомі місця: кам’янистий пагорб, що з певного кута нагадував вовчу голову, напівзамерзлий водоспад, природню кам’яну браму з бородою сіро-зеленого моху. Аша знала тут все — їхала-бо цим шляхом до Зимосічі переконати свого брата Теона і повернутися з нею до безпечного тоді Жбиру-в-Пущі. «І теж не впоралася.»
Того дня вони подолали двадцять верст і з того раділи. Почало сутеніти, візник загнав гарбу під дерево. Поки він розпрягав коней, з’явився пан Юстин і зняв кайдани з Ашиних ніг, а тоді повів разом з Ведмедицею крізь табір до королівського намету. Хай вона була бранка, та все ж із Грейджоїв, господарів на Пайку. Станісові Баратеону лестило кидати їй недоїдки з власного столу, де він вечеряв зі старшиною та воєводами.
Шатро короля було чи не більше за трапезну в Жбирі, та величчю не вражало. Цупкі стіни важкого жовтого полотна вицвіли, заплямувалися брудом та водою, подекуди запліснявіли. На середній жердині віяв королівський прапор — золотавий, з головою оленя у полум’яному серці. З трьох боків його оточували шатра південського панства, що прибуло на північ разом зі Станісом. З четвертого боку ревла та буяла ніч-варта, шмагаючи темнаве небо вихорами полум’я.
Коли Аша під охороною своїх вартових прикульгала до шатра, то побачила десяток вояків, що рубали дрова — живити полум’я. «Королевині люди.» Богом їхнім, і богом ревнивим, був Ра-Гльор. Її ж власний, Потоплий Бог Залізних островів, був у їхніх очах гемоном, і якщо вона не прийме віру в цього Господа Світла, її буде проклято і приречено. «Вони б радо спалили мене на отих своїх пеньках та гілках.» Після битви у лісі вона чула, як дехто наполягав саме на цьому, анітрохи від неї не криючись. Але Станіс їм відмовив.
Король стояв коло намету і витріщався у вогонь. «Що він там бачить? Перемогу? Лиху долю? Обличчя свого червоного і голодного бога?» Очі короля визирали з глибоких ям, коротко підстрижена борода нагадувала тінь на запалих щоках і кощавих щелепах. Та все ж була у його погляді сила, залізна лють, що сказала Аші красномовніше за слова: ця людина ніколи й нізащо не зверне зі свого шляху.
Аша стала перед Станісом на одне коліно.
— Пане королю.
«Чи вдосталь я принизилася перед вашою милістю? Чи досить я побита, пригнічена і зламана, як на ваш смак?»
— Благаю вас, зніміть кайдани мені з рук. Дозвольте їхати верхи. Я не пробуватиму втекти!
Станіс зиркнув на неї, наче на хтивого собаку, що дозволив собі нахабство гойдати йому ногу.
— То заслужені кайдани.
— Авжеж заслужені. За них я віддала вам своїх людей, свої кораблі, свій розум.
— Ваші кораблі вже мої. Або спалені. Ваші люди… скільки їх лишилося? Десятеро? Дванадцятеро?
«Дев’ятеро. А як рахувати здатних до бою — тоді шестеро.»
— Дагмер Репаний Жбан утримує Торгенів Закут. Він лютий воїн і вірний слуга дому Грейджой. Я віддам вам і замок, і залогу.
«Можливо» — трохи не додала вона. Та побереглася висловлювати зайві сумніви перед цим королем.
— Торгенів Закут не вартий болота під моїми чобітьми. Важить лише Зимосіч.
— Накажіть збити з мене кайдани, пане королю, і дозвольте допомогти вам узяти її! Ясновельможний брат вашої милості уславився тим, що обертав ворогів на друзів. Оберніть мене на вашого друга!
— Кажете про себе як про чоловіка? На нього вас не обернуть і боги, де вже мені.
На тім Станіс відвернувся до ніч-ватри — далі споглядати те, що йому ввижалося в танку жовтогарячих вогнів.
Пан Юстин Масей ухопив Ашу попід лікоть і втягнув до королівського намету.
— Це ви, панно, погано розсудили, — сказав він їй. — Ніколи не згадуйте при ньому про Роберта.
«А й справді. Аби ж знати.» Аша розуміла, як воно бувало з молодшими братами. Сама вона пам’ятала Теона ще хлопчиком — сором’язливою дитиною, яка остерігалася і уникала Родріка та Марона. «Вони ніколи не виростають з цих штанів, — подумала вона. — Хай меншому братові буде хоч сто років, він однак лишиться меншим братом.» Вона струснула свої залізні прикраси і уявила, яка б то була втіха: зайти Станісові за спину і вдавити його ланцюгом між власними зап’ястками.
Того вечора вони пригощалися тушкованою олениною з кощавого звіра, упольованого розвідником на ім’я Бенджикот Віть — але тільки у королівському наметі. За його полотняними стінами кожен вояк отримав окраєць хліба, шматок чорної ковбаси завдовжки у палець, і запив його рештками пива з запасів Галбарта Гловера.
П’ять сотень верст від Жбиру-в-Пущі до Зимосічі. П’ять сотень верст лету крука.
— Якби ж ми були круки, — сказав Юстин Масей на четвертий день походу, коли розпочався снігопад.
Спершу з неба злетіло лише кілька сніжинок. Потроху вони склалися у крихітні горбки — холодні й вогкі, та не такі, щоб їх не подолати. Але наступного дня знову сніжило, і наступного теж, і ще через день. Рясні бороди вовків Півночі скоро вкрилися льодом від замерзлого подиху, а чисто голені південські зухи почали ростити вуса, бурці та бороди, щоб не приморозити облич. Невдовзі земля попереду війська вкрилася білою ковдрою, що сховала камені, корені, поламане гілля і перетворила кожен крок на небезпечну пригоду. Здійнявся вітер, погнав низом снігову курявицю. Королівське вояцтво обернулося на валку сніговиків, що помалу дибали крізь замети по коліно заввишки.
На третій день снігу військо почало розповзатися. Де південські лицарі та вельможі борюкалися у снігу, там мешканці північних верховин просувалися бадьоро і весело. Їхні бахмутики міцно стояли на ногах, їли менше за лицарських дорожніх коней, не кажучи вже про великих бойових огирів, а їхні вершники у снігу почувалися, наче вдома. Чимало вовків вдягло на ноги чудернацьке взуття, яке вони називали «ведмежими лапами». То були довгасті штуки, вигнуті з гілля і переплетені смужками шкіри. Прив’язані до підборів чобіт, штуки якимось дивом дозволяли північанам тупати просто по снігу, не ламаючи кірку і не провалюючись до стегон.
Дехто з північан мав «ведмежі лапи» і для коней теж, і малі кошлаті бахмутики носили їх так легко, як зазвичай коні носять підкови… але лицарські тварини не забажали про таке й чути. Коли декілька королівських лицарів усе-таки припнули «лапи» до копит своїм коням, великі південні звірі або стали й не схотіли рушати, або спробували струсити їх з ніг. Один румак все-таки зробив кілька кроків, але зламав собі гомілку.
Скоро північани на «ведмежих лапах» почали переганяти решту війська. Спершу вони подолали лицарів у головній валці, потім пана Годрі Парина та його передній загін. Тим часом вози та гарби обозу відставали дедалі більше; вояки позаднього загону мусили повертатися і підганяти їх, щоб не втрачали кроку.
На п’ятий день снігопаду обоз перетнув хвилясте поле заметів, що сягали пояса і ховали скрижанілий ставок. Коли невидимий оку лід хруснув під колесами, трійко погоничів та чотири вози проковтнула морозна вода. З ними загинуло ще двоє, що намагалися врятувати бідолах — серед них і Гарвуд Зруб. Його лицарі витягли свого пана, не давши потонути, але вуста його посиніли, шкіра побіліла, наче молоко, і хай як слуги намагалися його зігріти, геть ніщо не допомогло. Князь жахливо трусився кілька годин, хоча з нього зрізали вогкий одяг, загорнули у теплі хутра і посадили до вогню. Вночі він заснув гарячковим сном, а на ранок не прокинувся.
