— Ми поснідали у трапезній, — відмовився Марш.

— То сором, а не сніданок, — буркнув Ярвик, сідаючи на стілець. — Я, з вашої ласки, охоче з’їв би ще.

— Чи не можна вина? — винувато понурив очі септон Келадор.

— Зер-рна! — заверещав крук з-над одвірку. — Зерна, зерна!

— Вина септонові, таріль нашому першому будівничому, — мовив Джон до Скорботного Еда. — Птахові — нічого.

І обернувся до гостей.

— Ви тут у справі Вали.

— І в інших справах теж, — додав Бовен Марш. — Братчики непокояться, пане воєводо.

«Хто, цікаво, поставив тебе говорити за них?»

— Я теж маю про що непокоїтися. Отеле, як просуваються роботи у Ніч-Кромі? Я отримав листа від пана Акселя Флорента, що величає себе Правицею Королеви. Він пише, що королева Селиса незадоволена своїм помешканням у Східній-Варті-біля-Моря і бажає негайно перебратися до нового стольця свого чоловіка. Чи це можливо?

Ярвик знизав плечима.

— Кам’янець ми майже відновили, на кухні перешили дах. Їм знадобляться дрова, харчі, начиння всяке… та якось викрутяться. У Східній Варті воно, певно, зараз краще, та вже що є, те є. Хіба від кораблів далеченько, якщо її милість раптом схочуть від нас поїхати… а жити так-сяк можна, хоча на справжній замок буде схоже хіба за кілька років. Якби мати більше будівничих…

— Можу дати вам велетня.

Почувши, Отел здригнувся.

— Оту почвару з двору?

— Його звати Вун Вег Вун Дар Вун. Так мені Шкірян сказав. Так-так, довгенько, язика зламаєш. Але Шкірян зве його Вун-Вун і каже, що велетень озивається.

Вун-Вун був вельми відмінний від велетнів з казок Старої Мамки — свавільних диких істот, що домішували собі в куліш цебра крові та жерли биків цілими, зі шкурою, рогами і копитами. Цей велетень взагалі не їв м’яса, хоча коли йому подавали добрячий кошик городини, перетворювався на ненажерливе страхіття і бадьоро трощив великими міцними зубами цибулю, ріпу, навіть тверду сиру брукву.

— Він охоче береться до праці, хоча пояснити, що від нього хочуть, не завжди буває легко. Він у свій спосіб розмовляє прадавньою мовою, хоча не тямить ані слова посполитою. Зате силу має неймовірну і ніколи не втомлюється. Працюватиме за тузінь здорових чоловіків.

— Я… пане воєводо, та ж братія ніколи… велетні — вони їдять людську плоть… ні, пане воєводо, дякую, мені бракує рук наглядати за такою істотою, бо ж він…

Джон Сніговій анітрохи не здивувався.

— Воля ваша. Залишмо велетня тут.

Правду кажучи, він і не мав охоти відпускати від себе Вун-Вуна. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію» — так сказала б Ігритта. Але Джон розмовляв з велетнем щоразу, коли міг — через Шкіряна чи когось із вільного народу, приведеного з гаю оберіг-дерев — і щоразу дізнавався щось нове про його плем’я та їхню історію. І шкодував лише про те, що не має під рукою Сема — записати все на папері.

Втім, Джон не лишався сліпий і до небезпеки, яку становив Вун-Вун. Коли велетневі щось погрожувало, він спалахував гнівом, а руки мав досить дужі, щоб розірвати людину навпіл. Джонові він нагадував Ходора — вдвічі більшого, вдвічі дужішого і вдвічі менш тямущого. «Од такої думки і септон Келадор протверезіє. Та якщо Тормунд має з собою велетнів, Вун-Вун допоможе нам домовитися.»

Мормонтів крук забурмотів роздратовано, коли під ним відчинилися двері, оголошуючи прибуття Скорботного Еда з глеком вина і таріллю яєшні з ковбасою. Бовен Марш чекав, не ховаючи нетерплячки, поки Ед наливав вино, і заговорив знову, тільки коли шафар пішов.

— Толет — вірний братчик, люди його поважають. І Залізний Емет був добрячим майстром-мечником, — мовив великий шафар Варти. — Але подейкують, що ви хочете їх відіслати.

— Мені потрібні вірні люди у Довгому Кургані.

— Братчики вже величають його Хвойдиною Дірою, — зауважив Марш, — але нехай. Чи правда, що ви хочете замінити Емета отим дикуном Шкіряном на посаді майстра-мечника? Найчастіше цей уряд справляли лицарі. Чи хоча б досвідчені та поважні розвідники.

— Так, Шкірян — з дикунів, — незворушно погодився Джон. — Можу сам засвідчити. Я випробував його у навчальному дворищі. Він небезпечніший з кам’яною сокирою в руках, ніж більшість лицарів — з крицею замкової роботи. Визнаю, він не такий терплячий, як мені бажалося б, і дехто з хлопців його жахається… та воно й на краще. Бо ж одного дня вони опиняться у справжній битві. Ліпше їм заздалегідь спізнати, що таке жах.

— Але він дичак!

— Він був ним, доки не проказав обітниці. Нині він наш братчик. І може навчити наших хлопців битися краще. А ще їм не завадить взнати кілька слів прадавньої мови і дещо про звичаї вільного народу.

— Вір-рного, — пробуркотів крук. — Зер-рна. Кор-роль.

— Люди йому не довіряють!

«Які саме? — міг би спитати Джон. — Скільки?» Та це повело б його дорогою, якою він іти не бажав.

— Мені прикро це чути. Маєте ще щось?

Слово узяв септон Келадор.

— Оцей юнак Шовкун… кажуть, ви маєте намір узяти його своїм шафарем та зброєносцем замість Толета. Пане воєводо, він же повія… чи смію вимовити… нафарбований мужоложець з бурдеїв Старограду!

«А ти — запійний п’яниця.»

— Ким він був у Старограді — то не наш клопіт. Він швидко навчається і дуже меткий на розум. Інші новаки спочатку зневажали його, та він здобув їхню повагу і з усіма заприязнився. Він не знає страху в бою і навіть трохи пише та читає. Авжеж він зуміє приносити мені страви і сідлати коня. Гадаєте, ні?

— Та напевне, — з кам’яною мармизою вимовив Бовен Марш. — Але братчикам це не сподобається. Зазвичай зброєносцями князя-воєводи стають хлопці шляхетного родоводу, яких готують до старшинських урядів. Чи не гадає пан воєвода, що Нічна Варта одного дня піде в бій за чоловіком-хвойдою?

Джонові урвався терпець.

— Ходила вже й за гіршими! Старий Ведмідь лишив писані застереження про деяких братчиків Варти своєму майбутньому наступникові. У Тіньовій Вежі ми маємо кухаря, який полюбляв ґвалтувати септ. І випалював у власній плоті семикутну зірку за кожну жертву. Лівиця в нього вкрита зірочками від зап’ястка до ліктя, ще й на литках трохи є. У Східній Варті ми маємо братчика, що підпалив батьків будинок і підпер двері. Там згоріла уся його родина, дев’ятеро людей. Хай що робив Шовкун у Старограді, нині він наш брат, і він буде моїм зброєносцем.

Септон Келадор ковтнув вина. Отел Ярвик штрикнув шмат ковбаси кинджалом. Бовен Марш сидів і буряковів. Крук плеснув крилами і скрикнув:

— Зерна, зерна, смер-рть!

Нарешті великий шафар прочистив горло.

— Певно, князю-воєводі краще знати. А чи можна спитати про трупи у крижаних коморах? Братчики непокояться. Ще й варту до них приставлено. Навіщо марнувати час і зусилля двох добрих вояків? Хіба що ви боїтеся, щоб вони…

— Не постали з мертвих? Молюся, щоб постали.

Септон Келадор збліднув з лиця.

— Спаси нас, Седмице! — Вино потекло йому підборіддям червоною цівкою. — Пане князю-воєводо! Упирі є жахливими, неприродніми чудовиськами, мерзенними у очах Господніх. Невже ви… невже ви хочете говорити з ними?!

— А чи можуть вони говорити? — спитав у відповідь Джон Сніговій. — Гадаю, ні. Але напевне сказати зараз не можу. Чудовиська — так, справді, та перед смертю вони були людьми. Скільки людського в них лишилося? Та істота, котру я вбив, замірялася на життя князя-воєводи Мормонта. Вочевидь, вона пам’ятала, хто він такий і де його шукати.

Маестер Аемон вже зрозумів би, до чого Джон хилить; Сем Тарлі, напевне, нажахався б, але теж втямив, про що мова.

— Панотець князь, мій батько, завжди казали, що своїх ворогів треба знати. А ми мало що тямимо в упирях, і ще менше — в Інших. Нам треба вчитися.

Така відповідь старшину не вдовольнила. Септон Келадор помацав кришталь, що висів у нього на шиї, і проказав:

— Я вважаю, це дуже нерозумно, воєводо Сніговію. Молитимуся Стариці, щоб вона осяяла вам лампадою шлях до мудрості.

Джонові вже геть обридло їх слухати.

— Нам усім не завадить крапля мудрості. — «Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію.» — Чи не поговорімо тепер про Валу?