Братчик попестив коника по шиї.

— Кінь, може, й напівсліпий, але я ні, — зауважила Вала. — Я знаю, куди їхати.

— Панно, ви можете цього не робити. Адже небезпека…

— Я дам їй ради, Снігу-воєводо. Я не південна панянка, а жінка вільного народу. Я знаю пущу краще за ваших чорнокрилих розвідників. Для мене вона не страхолюдна.

«Мушу сподіватися.» Джон мав надію, що Вала досягне успіху там, де зазнав поразки Чорний Джак Булвер із загоном. Вільний нарід її не скривдить, сподівався він… але обидва знали надто добре, що в лісах на неї можуть чатувати не самі лише дичаки.

— Ви маєте вдосталь харчів?

— Сухарів, твердого сиру, вівсяних коржів, солоної тріски, солоної яловичини, солоної баранини… і міх солодкого вина — змивати оту вашу сіль з рота. Голодною смертю не помру.

— Тоді вам час рушати.

— Маєте моє слово, Снігу-воєводо — я повернуся або з Тормундом, або без нього. — Вала зиркнула на небо. Місяць висів уполовині. — Видивляйтеся мене на перший день повного місяця.

— Видивлятимуся.

«Не зрадь моїх сподівань, — подумав він, — бо Станіс зніме мені голову.»

— Чи маю я ваше слово, що ви триматимете нашу принцесу коло себе? — спитав король. І Джон дав слово.

«Але ж Вала — не принцеса. Я йому півсотні разів казав.» Втім, то була слабенька і порожня відмовка, жалюгідна соломинка, якою він намагався скріпити порушену обіцянку. Батько ніколи б такого не схвалив. «Я — меч на варті царини людей, — нагадав собі Джон, — і зрештою, це важить більше, ніж честь однієї людини.»

Дорога під Стіною була темна і холодна, мов черево крижаного дракона, і звивиста, наче змія. Скорботний Ед провів їх наскрізь зі смолоскипом у руці. Мулій ніс ключі від трьох брам, де прохід зачиняли ґрати чорного заліза у людську руку завтовшки. Списники при кожній брамі прикладали кісточки пальців до лоба перед Джоном Сніговієм, але на Валу та її коника відверто вирячували очі.

Коли вони вигулькнули з-під Стіни за товстими дверми зі свіжозрубаного зеленого дерева, дичацька принцеса спинилася на мить пороздивлятися вкрите снігом поле, де король Станіс переміг у битві. Далі за ним чекала страхолюдна пуща, темна і мовчазна. Світло півмісяця обернуло мед волосся Вали на бліде срібло, а щоки забарвило білим, наче сніг. Дівчина глибоко вдихнула.

— Яке солодке повітря.

— Мені язика заціпило, не доберу. Крім холоду, нічого не чую.

— Холоду? — легенько розсміялася Вала. — Хіба це холод? Там, де холодно — там дихати боляче. Коли приходять Інші…

Думка була бентежна. Шестеро з висланих Джоном розвідників досі не повернулися. «Мабуть, рано ще. Вони повернуться.» Та якась його частина наполягала: «Вони мертві, усі до одного. Ти вислав їх на смерть, а тепер відсилаєш Валу.»

— Перекажіть Тормундові, що я казав.

 — Може, він не послухає ваших слів, та авжеж вислухає. — Вала легенько поцілувала його в щоку. — Дякую вам, Снігу-воєводо. За напівсліпого коня, за солону тріску, за вільне повітря. За надію.

Подихи їхні змішалися білою хмаркою. Джон Сніговій відступив назад і мовив:

— Єдина дяка, якої я прагну, це…

— …Тормунд Велетнебій. Авжеж. — Вала накинулася каптуром свого ведмежого кожуха. Бура шкура була добряче присолена сивиною. — Та перш ніж піду, хочу спитати. Це ви вбили Ярла, пане воєводо?

— Ярла вбила Стіна.

— Так мені казали. Та я хотіла впевнитися.

— Маєте моє слово: я його не вбивав.

«Хоча й міг би, якби справа обернулася інакше.»

— Ну тоді прощавайте, — мовила вона майже грайливо.

Та Джонові Сніговію було не до загравань. «Надто холодно і темно зараз гратися. І година вже пізня.»

— Лише до побачення. Ви повернетеся. Хоча б заради хлопчика.

— Сина Крастера? — здвигнула плечима Вала. — Він мені не рідня.

— Я чув, як ви йому співали.

— Я співала собі. Хіба я винна, що він теж слухав? — Легка посмішка майнула на її вустах. — Ще й так сміявся. Ну гаразд, гаразд. Він дуже мила маленька потворка.

— Потворка?

— Таке тепер його молочне ім’я. Мушу ж якось його звати. Подбайте, щоб він жив у теплі та безпеці. Заради його матері. І мене теж. І червону жінку до нього не підпускайте. Вона знає, хто він. Вона бачить у вогнях.

«Ар’я» — подумав Джон, шалено сподіваючись.

— Що бачить? Попіл та вугілля?

— Королів та драконів.

«Знову ті дракони.» На якусь мить Джон теж майже побачив їх — зміїсті обриси проти ночі, темні крила на тлі моря вогню.

— Якби вона знала, то забрала б малого від нас. Даллиного малого, не вашу потворку. Одне слово у вухо короля — і кінець усьому.

«І мені теж.» Станіс вважав би, що його зрадили.

— То навіщо дозволяти, якщо знаєш?

— Бо так їй було зручно. Вогонь — примхлива річ. Ніхто не знає, куди поверне полум’я. — Вала поставила ногу в стрім’я, перекинула іншу через кінську спину і глянула донизу з сідла. — Пам’ятаєте, що казала моя сестра?

— Так.

«Меч без руків’я. Немає безпечного способу його втримати.» Але Мелісандра теж має рацію — навіть меч без руків’я кращий за порожню руку, коли навколо тебе вороги.

— Добре. — Вала розвернула бахмутика на північ. — Отже, першої ночі повного місяця.

Джон дивився, як вона їде геть, і питав себе, чи колись побачить знову. «Я не південна панянка, — знову почув він її слова, — а жінка вільного народу.»

— Отаке скаже, — бурмотів Скорботний Ед, поки Вала зникала за купою смерек. — Та ж повітря вже і є таке холодне, що дихати боляче. Я б зовсім не дихав, але тоді робиться ще гірше.

Він потер долоні одна об одну.

— Нічого доброго з цього не вийде.

— Ти так кажеш про все на світі.

— Авжеж, пане воєводо. І зазвичай виходить на моє.

Мулій прокашлявся.

— М’сьпане? Дичацька принцеса, ви її пустили… братія ще, диви, скаже…

— …що я сам наполовину дичак, перевертень, і прагну продати царину людей наскочникам, велетням та людожерам.

Джон не мусив витріщатися у вогонь, щоб знати, що про нього кажуть. Але чи не найгірше було те, що теревені містили крихту правди.

— Слова — то вітер. А вітру на Стіні завжди забагато. Ходімо.

Коли Джон повернувся до своїх покоїв позаду зброярні, ще стояла темрява. Він помітив, що Привид не повернувся. «Полює.» Останнім часом великий білий лютововк частіше бігав пустками, ніж тинявся замком. А бігати у пошуках здобичі доводилося все далі й далі — в околицях замку Чорного, між Вартою та дичаками у Кротовині, на пагорбах та пониззях була дощенту вибрана уся дичина, яка там водилася; та й раніше водилося, правду кажучи, небагато. «Зима насувається, — спало на думку Джонові. — Ще й швидко, занадто швидко.» Він спитав себе, чи багато людей з братства знову побачить весну.

Скорботний Ед учинив наскок на кухню і скоро повернувся з кухлем темного пива та накритою таріллю. Під накривкою Джон знайшов яєшню з трьох качиних яєць, засмажених на шкварках, дві ковбаси, шмат кров’янки та окраєць ще теплого хліба з печі. Він з’їв хліб і половину яєшні; хотів з’їсти і шкварки, але крук устиг першим.

— Злодій, — мовив Джон, поки птах всідався на одвірку, щоб зжерти здобич.

— Зро-одій, — погодився крук.

Джон спробував ковбасу і негайно змив її смак з рота пивом; тієї ж миті повернувся Ед і доповів, що ззовні чекає Бовен Марш.

— А з ним ще Отел і септон Келадор.

«Швидкі.» Джонові стало цікаво, хто це має задовгого язика. І чи один він такий.

— Ну то хай заходять.

— Авжеж, мосьпане. А ви, як вони зайдуть, пильнуйте ковбасу — щось у них пики голодні.

Та перше, що помітив Джон у прибульцях, був не голод, а тягар — у кожного свій. Септон Келадор виглядав пригніченим, запамороченим; напевне, палкий дракон усередині нього почувався спраглішим, ніж зазвичай. Перший будівничий Отел Ярвик неначе проковтнув щось таке, чого не міг перетравити. Бовен Марш був відверто розгніваний; Джон бачив це по очах, по стиснених вустах, по барві на круглих щоках, яку нагнав не холод.

— Прошу сідати, — мовив Джон. — Чи не бажаєте чимось пригоститися?