— Як усі, хто в наскоки ходить. Десь краще, десь гірше. Північ — вона таки чималенька. Про що йдеться?

— Про дівчинку, — відповіла жриця. — Дівчинку в сірому на коні, що помирає. Сестру Джона Сніговія.

Хто ще це може бути? Вона поспішає сюди по захист — принаймні у цьому Мелісандра помилитися не могла.

— Я бачила її в моїх вогнях, але тільки раз. Ми мусимо здобути довіру князя-воєводи, і єдиний спосіб — це врятувати її.

— Тобто щоб я її врятував? Князь-над-Кістками? — Дичак зареготав. — Ніхто, крім пришелепкуватих дурнів, не довіриться Торохкалові. А Сніговій не дурний. Якщо його сестру треба рятувати, він надішле своїх ґав. Я б так і зробив.

— Але він — не ви. Він проказав обітниці й живе за ними. Нічна Варта не втручається у чвари королівств. Але ви не з Варти. І можете зробити те, чого він не може.

— Якщо ваш твердолобий воєвода дозволить. Ваші вогні показали, де шукати те дівчисько?

— Я бачила воду. Глибоку, блакитну, тиху, з тонким шаром льоду, що тільки почав наростати. Вода тяглася і тяглася, скільки бачило око.

— Довгозеро. Що іще ви бачили навколо дівчинки?

— Пагорби. Ниви. Дерева. Якось бачила оленя. Камені. Вона тримається щонайдалі від сел та городців. Коли може, їде річищами струмків, щоб збити мисливців зі сліду.

Дичак насупився.

— Так воно складніше буде. Кажете, їде на північ? А озеро в неї на схід чи на захід?

Мелісандра заплющила очі, пригадуючи.

— На захід.

— Отже, не королівським гостинцем. Розумниця. З іншого боку менше пильних очей і більше криївок. Ще й таких, якими я теж свого часу…

Він почув пісню бойового рогу і прожогом скочив на ноги. Мелісандра знала, що по всьому замкові Чорному впала раптова тиша, і кожен чоловік та хлопець обернувся до Стіни, уважно дослухаючись. Один довгий заклик означав повернення розвідників, але два…

«День настав, — подумала червона жриця. — Тепер Сніг-воєвода муситиме послухати мене.»

Коли довга сумна пісня рогу замовкла, настала тиша, яка тривала, здавалося, з годину. Нарешті дичак порушив чари мовчання.

— Отже, один. Розвідники.

— Мертві розвідники. — Мелісандра теж підвелася на ноги. — Ходіть одягніть кістки і чекайте. Я повернуся.

— Я маю піти з вами.

— Не кажіть дурниць. Коли вони побачать те, що знайдуть, самий лише вигляд дичака запалить їм серця. Сидіть тут, поки в них кров не охолоне.

Коли Мелісандра почала спускатися сходами Король-Башти, то зустріла Девана, що саме піднімався у супроводі двох стражників, залишених їй Станісом. Хлопець ніс тацю з забутим нею сніданком.

— Я чекав, мосьпані, поки Гоб витягне свіжі паляниці з печі. Дивіться — хліб іще гарячий!

— Залиш у мене в покоях. — Певніше за все, сніданок з’їсть дичак. То й добре. — Князь-воєвода має в мені потребу за Стіною.

«Він іще не знає, але скоро…»

Ззовні почало сніжити. Коли Мелісандра із супроводом прибула до брами, там уже юрмилося чимало ґав. Але червоній жриці усі дали дорогу. Князь-воєвода обігнав її шляхом крізь кригу в супроводі Бовена Марша та двадцяти списників. Сніговій також вислав тузінь лучників на верхівку Стіни — на випадок, якщо вороги ховаються у ближньому лісі. Вартові на брамі були не з королевиних людей, але її все одно пропустили.

Під кригою було холодно і темно; крізь Стіну вів вузький прохід, що крутився і звивався, ніби черв’як. Морган пішов попереду зі смолоскипом, Мерел — позаду з сокирою. Обидва були безнадійними п’яницями, та в цей ранковий час іще не встигли надудлитися. Обидва належали, хай на словах, до королевиних людей, обидва плекали до неї повагу, змішану з добрячою часткою остраху, а Мерел на тверезу голову навіть бував грізним бійцем. Нині вони їй не були потрібні, радше зайві, та Мелісандра вважала за доцільне завжди тримати при собі двійко стражників. Це було певне послання. «Ознака влади та сили.»

Коли трійця виникла з-під Стіни на півночі, сніг уже сипав без упину. Подерта біла ковдра потроху вкривала понівечену землю, що простягалася від Стіни до узлісся страхолюдної пущі. Джон Сніговій та його чорні братчики скупчилися за десять сажнів попереду навколо трьох списів.

Списи були зроблені з ясену, вісім стоп завдовжки кожен. Той, що стояв ліворуч, мав вигин, але інші два стирчали прямо, бездоганно гладенькі. На кінці кожного настромлена була відрубана голова. У бородах намерзла крига, волосся вкрили снігові ковпаки. Там, де були очі, лишилися тільки порожні очниці — чорні криваві дірки, що витріщалися донизу, наче винуватили без слів.

— Хто вони були? — спитала Мелісандра гайворонів.

— Чорний Джак Булвер, Волохатий Гал і Гарт Сіре Перо, — похмуро відповів Бовен Марш. — Земля майже замерзла. Мабуть, дичаки трохи не половину ночі заганяли списи углиб. І зараз можуть бути десь недалечко. Дивляться звідти на нас…

Великий шафар примружився на віддалену шерегу дерев.

— Та їх там, мо’, ціла сотня сидить, — проказав чорний братчик із кислим понурим обличчям. — А мо’, й тисяча.

— Ні, — заперечив Джон Сніговій. — Вони залишили свої дарунки у пітьмі ночі, потім втекли.

Його величезний білий вовк понишпорив навколо списів, понюхав, тоді задер ногу і насцяв на списа з головою Чорного Джака Булвера.

— Якби вони досі сиділи там, Привид зловив би запах.

— Хоч би Плакун спалив тіла, — буркнув кислолиций, якого усі кликали Скорботним Едом. — Бо ще прийдуть шукати свої голови.

Джон Сніговій ухопився за списа, на якому стирчала голова Гарта Сіре Перо, і висмикнув його з землі, доклавши чималої сили.

— Вийміть оті два, — наказав він, і четверо ґав кинулися виконувати.

Щоки Бовена Марша червоніли з холоду.

— Не варто було нам висилати розвідників.

— Нині не час і не місце колупатися у рані. Не тут, пане великий шафарю. І не зараз.

Братчикам, які вовтузилися зі списами, Сніговій наказав:

— Візьміть голови й спаліть. Щоб лишилися голі кістки.

Тільки тоді він, здавалося, помітив Мелісандру.

— Ясна пані. Прошу вас піти зі мною, якщо ваша ласка.

«Нарешті.»

—Слухаю волю пана воєводи.

Увійшовши під Стіну, Мелісандра узяла Джона попід лікоть. Морган та Мерел пішли попереду, Привид трусив позаду. Жриця нічого не казала, лише навмисне стишила крок, і там, де вона ступала, лід починав текти. «Він не зможе не помітити.»

Під залізними ґратами однієї з бійниць Сніговій порушив мовчанку. Вона знала, що так станеться.

— Що з іншими шістьма?

— Я не бачила, — відповіла Мелісандра.

— А подивитеся?

— Авжеж, пане воєводо.

— Прилетів крук від пана Дениса Малістера, воєводи у Тіньовій Вежі, — мовив Джон Сніговій. — Його люди бачили вогні у горах на віддаленому кінці Кугави. Пан Денис вважає, що дичаки накопичують сили. Гадає, знову рушать Мостом Черепів.

— Можливо, дехто і рушить. — Чи могли черепи у видінні означати той міст? Мелісандрі чомусь здавалося, що ні. — Та якщо навіть так, їхній напад буде оманливим. Я бачила башти коло моря, які заливав чорно-кривавий приплив. Саме там буде завдано найтяжчого удару.

— У Східній Варті?

«А чи справді?» Мелісандра бачила Східну-Варту-біля-Моря разом із королем Станісом. Саме там його милість лишив королеву Селису та їхню доньку Ширену, збираючи лицарство для походу на замок Чорний. Башти у вогні були інакші, але з видіннями таке траплялося.

— Так, у Східній Варті, пане воєводо.

— Коли?

Вона розвела руками.

— Назавтра. За поворот місяця. За рік. Можливо, якщо діяти у відповідь, моє видіння можна зовсім відвернути.

«Бо інакше який зиск із тих видінь?»

— Добре, — мовив Сніговій.

Натовп за брамою зріс до півсотні ґав, коли жриця і князь-воєвода виникли з-під Стіни. Братчики скупчилися навколо. Кількох Мелісандра вже знала на ім’я: кухар Трипалий Гоб, Мулій з брудним яскраво-рудим волоссям, трохи недоумкуватий Овейн-Пришелепок, септон-п’яниця Келадор.

— Це правда, мосьпане? — запитав Трипалий Гоб.