Деван накидав у вогонь дров, і полум’я знову спалахнуло високо, люто і нестримно, відганяючи тіні у кутки покою, нищачи усі небажані видіння. «Пітьма відступила… ще на якусь мить. Але за Стіною ворог дужчає, і якщо він переможе, то світанок ніколи не настане знову.» Мелісандра спитала себе, чи не його обличчя витріщалося на неї з вогню. «Напевне, ні. Певно, що ні! На вид він має бути жахливіший — холодний, чорний, такий страшний, що жива людина з одного погляду втратить розум і подих.» Дерев’яний чоловік, якого вона бачила, і хлопчик з обличчям вовка… то були, певно ж, його слуги… його поборники. Так само, як її поборником є Станіс Баратеон.

Мелісандра пішла до вікна, штовхнула віконниці. Ззовні схід лише почав світлішати, вранішні зірки ще висіли у чорному, як смола, небі. Але замок Чорний уже починав ворушитися; братчики у чорних кобеняках тупали двором по свої миски каші, щоб потім змінити вартових нагорі Стіни. У відчинене вікно влетіло з вітерцем кілька сніжинок.

— Чи бажають ясна пані поснідати? — запитав Деван.

«Їсти. О так, мені треба їсти.» Траплялися дні, коли вона забувала. Ра-Гльор живив її тіло усім необхідним, але цю правду краще було ховати від смертних людей. Зараз їй потрібен був Джон Сніговій, а не хліб, сало чи яйця; але посилати Девана по князя-воєводу було марною справою — він не приходив на її заклик. Сніговій жив, як і раніше, у помешканнях позаду зброярні — скромних і непоказних, які колись займав покійний коваль Нічної Варти. Можливо, новий воєвода не вважав себе гідним Король-Башти. А може, йому було байдуже. То була його помилка — оманлива сумирність молодості, що насправді є різновидом зарозумілості. Правителеві над людьми не слід гребувати наочними ознаками влади — бо влада не в малій мірі створюється саме ними.

Втім, хлопець не був такий уже безхитрий простак. Він остерігався приходити до Мелісандриних покоїв просителем — натомість, коли їй потрібно було про щось побалакати, Джон заохочував її приходити до нього. Часто-густо, коли вона таки приходила, він ще й примушував її чекати або зовсім відмовлявся приймати. Мелісандра мусила визнати: у дечому він її таки перехитрував.

— Кропивного узвару, варене яйце та хліба з маслом. Якщо твоя ласка, свіжого, не смаженого. Знайди мені також дичака. Скажи, що мені треба з ним говорити.

— З Торохкалом, пані?

— Поквапся, будь ласкавий.

Поки хлопець ходив із дорученням, Мелісандра скупалася і перевдягла шати. Її рукави повнилися прихованими кишенями; вона ретельно перевірила кожну, як робила щоранку — переконатися, що всі її порошки на місці. Одні порошки робили вогонь зеленим, блакитним або сріблястим, інші змушували полум’я ревти, сичати і стрибати вище за людський зріст. Були й такі, що виробляли дим: дим для правди, дим для хіті, дим для страху, а ще густий чорний дим, що убивав людину на місці. Червона жриця озброїлася пучкою кожного.

Різьблена скриня, яку вона привезла з-за вузького моря, була вже на три чверті порожня. Хоча Мелісандра мала вдосталь знань і хисту, щоб зробити ще порошків, їй бракувало багатьох рідкісних складників. «Та нічого. Чар має бути досить.» На Стіні вона почувалася сильнішою — навіть сильнішою, ніж у Асшаї. Кожне слово, кожен змах руки виказували цю силу. Мелісандра вже з’ясувала, що коло Стіни здатна на таке, чого ніколи не робила. «Тіні, які я народжу тут, будуть жахливо могутні. Жодне створіння пітьми не встоїть проти них.» Маючи у владі такі чари, скоро вона не матиме потреби у жалюгідному штукарстві алхіміків та вогнечарників.

Вона зачинила скриню, замкнула ключем і сховала ключа у спідницях — у ще одній таємній кишені. Цієї миті у двері постукали — судячи з тремтливого поспіху, то був її однорукий осавул.

— Пані Мелісандро! Князь-над-Кістками прийшов!

— Хай увійде, — відповіла Мелісандра і повернулася до крісла біля комина.

Дичак мав на собі камізелю вивареної шкіри без рукавів, набиту спижевими нютами, а згори — поношеного строкатого кобеняка зелених та брунатних кольорів. «І жодної кістки.» А ще він був огорнутий тінями — кошлатими пасмами сірого туману, ледве помітними, що мінилися й мерехтіли перед обличчям при кожному його кроці. «Бридота. Така ж, як його кістки.» Вдовиний клин, близько посаджені темні очиці, гострі вузькі вилиці, схожі на звивистого хробака вуса над ротом із потрощеними гнилими зубами.

Мелісандра відчула тепло в заглибині горлянки — то рубін заворушився при наближенні його раба.

— Ви не вдягли свого кістяного обладунку, — зауважила вона.

— Та я вже з його торохтіння божеволію.

— Кістки вас захищають, — нагадала жриця. — Адже чорні братчики вас не люблять. Деван казав, що лише вчора ви сварилися з кимось за вечерею.

— Було трохи. Сидів собі, шукав у юшці шкварок, а тим часом Бовен Марш розводився про якісь їхні справи. Раптом Старому Бурякові примарилося, що я за ним шпигую. От і завів: чого, мовляв, дикуни-горлорізи підслуховують наради Варти. Я йому відповів, що як він не хоче, щоб його підслухали, то хай радиться деінде, а не коло вогню в спільній трапезній. Бовен почервонів і захрипів, наче йому кістка поперек горла стала. На тім усе й скінчилося. — Дичак присів на край підвіконня, вийняв кинджала з піхов. — Як знайдеться гайворон, що схоче пхнути мені ножа під ребро, поки я вечеряю… то хай пробує, ласкаво прошу. Гобове вариво краще смакуватиме, приправлене краплею крові.

Мелісандра не звернула на оголений клинок уваги. Якби дичак хотів завдати їй шкоди, вона б заздалегідь побачила це у вогні. Небезпека власній особі — то було перше, що вона навчилася бачити ще дитиною, дівчинкою-рабинею, довіку прикріпленою до великого червоного храму. І саме це вона шукала у вогні найперше, коли зазирала у нього.

— Вас мають турбувати не їхні ножі, а їхні очі, — застерегла жриця.

— Мана, так-так.

У кайданку чорного заліза, вдягненому на зап’ясток дичака, замерехтів рубін. Він постукав по ньому краєм ножа. Криця тихенько зацокала по каменю.

— Я відчуваю його і вві сні. Чую шкірою тепло, навіть крізь залізо. М’яке, наче жіночий цілунок. Наче ваш цілунок, пані. Та інколи уві сні він починає мене палити, а ваші вуста обертаються на зуби. Щодня я думаю: взяти б і скинути цей гарненький обруч… і щодня не скидаю. Та невже я мушу носити і кістки?

— Ці чари сплетені з тіней та облуди. Люди бачать те, що хочуть бачити. Кістки посилюють те, що вони бачать. — «Чи не помилилася я, коли зглянулася на нього?» — Якщо мана розвіється, вас уб’ють.

Дичак заходився виколупувати бруд з-під нігтів вістрям кинджала.

— Я вдосталь співав пісень, бився у битвах, пив літнього вина, скуштував жону дорнійця. Людині личить помирати так, як вона жила. Мені личить померти з мечем у руці.

«Невже він мріє про смерть? Невже його торкнувся ворог? Смерть — його володіння, мерці — його військо.»

— Скоро ви матимете роботу для свого клинка. Ворог насувається — справжній ворог. А розвідники Сніга-воєводи повернуться ще до кінця дня, зі сліпими та кривавими очима.

Очі самого дичака звузилися. Сірі, тоді брунатні, знову сірі… Мелісандра бачила, як змінюється їхній колір із кожним миготінням рубіна.

— Вирізати очі — то Плакунова пристрасть. Сам каже: найкраща ґава — сліпа ґава. Інколи собі думаю, чи не кортить йому вирізати й власні — вони в нього завжди сльозаві та сверблять. Сніговій гадав, що вільний нарід обере собі за ватажка Тормунда — бо сам би його обрав. Йому сподобався Тормунд, а старому пройдисвітові припав до душі малий Джон. Та якщо за ватажка тепер Плакун… тоді справи кепські. І для Джона, і для нас.

Мелісандра поважно кивнула, наче приймаючи його слова до серця. Але Плакун насправді нічого не важив. Ніхто з цих дичаків не мав жодної ваги у майбутніх подіях. Пропащий, приречений люд, який мусить зникнути з лиця землі — так само, як діти лісу. Та певно, дичакові чути таке було не до душі, а зараз вона не хотіла його втратити.

— Чи добре ви знаєте північ?

Дичак прибрав ножа.