— Коли «Буревісники» повернуться з Лазарії, то може, я їх використаю на вулицях, — сказала Дані панові Барістану, — але дотоді мені лишаються тільки Неблазні.

Вона піднялася на ноги.

— Ви мусите вибачити мені, пане. Скоро біля дверей з’являться прохачі. Маю вдягти свої довгі вуха і знову стати їхньою царицею. Прикличте Резнака та Голомозого — я прийму їх, щойно вдягнуся.

— Слухаю волю вашої милості, — вклонився Селмі.

Велика Піраміда, здавалося, підпирала плечима саме небо — налічувала-бо вісімсот стоп заввишки від велетенської чотирикутної основи до просторої вершини, де цариця меєринська влаштувала собі особисті покої в оточенні зелених рослин та запашних водойм. Над містом саме займався прохолодний блакитний ранок, і Дані вийшла на терасу. На заході світанок палав золотом на банях Храму Грацій, карбував на землі глибокі чорні тіні позаду східчастих пірамід зацного панства. «У якихось із тих пірамід Сини Гарпії обмірковують нові свавілля просто зараз. А я не маю сили їх зупинити.»

Візеріон відчув її неспокій. Білий дракон лежав, огорнувши собою грушове дерево і вклавши голову на хвоста. Коли Дані його проминала, він розплющив очі — два озерця рідкого золота. Роги теж блищали золотою барвою, а з ними — і луска, що збігала спиною від голови до хвоста.

— Лінива ти потворо, — сказала вона йому, чухаючи під щелепою.

Лусочки були гарячі на дотик, наче обладунок, надовго залишений під сонцем. «Дракони — то вогонь, що обернувся плоттю.» Таке вона прочитала у одній з книжок, подарованих паном Джорагом на весілля.

— Ти ж маєш полювати з братами. Невже ви з Дрогоном знову сваритеся?

Останнім часом її дракони почали шаленіти. Раегал клацав зубами на Іррі, а Візеріон підпалив Резнакові токар у останні відвідини шановного місцевого підстолія. «Я покинула їх напризволяще, і вони здичавіли… та коли ж мені знайти на них час?»

Візеріон хльоснув хвостом з боку в бік і гупнув по стовбурі дерева так, що до Даніних ніг скотилася збита з дерева груша. Дракон розгорнув крила і наполовину злетів, наполовину застрибнув на огорожу тераси. «Росте, — подумала Дані, спостерігаючи, як дракон злітає в небо. — Усі троє ростуть. Скоро будуть досить великі, щоб нести мою вагу.» І тоді вона злетить, як злітав Аегон Завойовник — вище й вище, аж Меєрин стане унизу таким малим, щоб стерти його одним порухом пальця.

Вона дивилася, як Візеріон виписує дедалі ширші кола, доки дракон не зник з очей за каламутними водами Скахазадхану. Лише тоді Дані повернулася до піраміди, де Іррі та Джихікі чекали дозволу вичесати їй переплутане волосся і вдягти, як личить цариці меєринській — у гіскарський токар.

Той одяг був із себе досить-таки незручний: довге, вільне, позбавлене крою простирадло, яке накручувалося на стан, пропускалося під пахвою, закидалося на плече, а численні краї мали ретельно нашаровуватися для кращого огляду. Якщо накрутити токар надто вільно, він міг упасти з тіла; якщо ж надто щільно — зв’язував рухи і змушував запинатися. Навіть правильно вдягнутий, токар слід було притримувати лівицею. Ходіння у токарі вимагало від хазяйки вміння дріботіти крихітними крочками і тримати бездоганну рівновагу — раптом хтось наступить на один із важких країв, що волочаться слідом. Певно, токар не міг носити ніхто, приставлений до ремесла, служби чи будь-якої праці — то був одяг господарів, ознака багатства та влади.

Дані хотіла була заборонити носіння токарів, щойно захопила Меєрин, але радники її відрадили.

— Матір Драконів повинна вдягти токар, бо інакше її зненавидять усі, — застерегла Зелена Грація, Галацца Галаре. — У вовняному одязі Вестеросу чи сукні мирійського мережива ваша преосяйність довіку лишиться серед нас чужинкою, чудернацькою зайдою, варварською завойовницею. А меєринська цариця має бути справжньою вельможною панією Старого Гісу.

Бурий Бен Бросквин, полковник «Других Синів», висловився коротше і яскравіше:

— Хто хоче бути крулем поміж кролів, мусить причепити пару довгих вух.

Довгі вуха, котрі вона обрала собі на нинішній день, пошиті були з чистого білого льону та облямовані золотими китицями. З допомогою Джихікі Дані зрештою — з третьої спроби — правильно накрутила токар на себе. Іррі принесла корону, зроблену в подобі триголового дракона її дому, що мав золоті кільця звивистого тіла, срібні крила і голови зі слонової кістки, оніксу та жаду. Від її ваги Даніні плечі та шия, певно, закам’яніють і скнітимуть ще до вечора. «Корона не повинна зручно та легко сидіти на голові.» Це сказав колись один із її ясновельможних предків-королів. «Котрийсь Аегон, але ж котрий?» П’ятеро Аегонів царювало у Семицарстві Вестеросу. Мав бути і шостий, але пси Узурпатора знищили сина її брата, ще коли той був немовлям при матінчиних грудях. «Якби був живий, я б могла з ним побратися. Аегон за віком ближчий до мене, ніж Візерис.» Та коли Аегона з його сестрою жорстоко замордували, Дані ще тільки почала рости у материному череві. Їхній батько — її брат Раегар — загинув ще раніше, від руки Узурпатора на Тризубі. Інший її брат, Візерис, загинув у Ваес Дотраку, волаючи з болю під короною розтопленого золота. «Якщо я дозволю, мене теж уб’ють. Ножі, що зарізали мого Непохитного Щита, призначалися мені.»

Дані не забула дітей-невільників, розіп’ятих Великими Хазяями уздовж дороги з Юнкаю. Їх було загалом сто і шістдесят три; кожен був прибитий цвяхами до стовпа з рукою, випростаною так, щоб показувати шлях на Меєрин. Захопивши місто, Дані наказала розіп’ясти таке саме число Великих Хазяїв. Зграї мушви супроводжували їхнє повільне та болісне відбуття на той світ; над майданом ще довго висів сморід гнилої плоті. Але інколи вона сумнівалася, чи досить далеко зайшла у своїй рішучості. Адже ці меєринці — лукавий та впертий народ, що вдавався до спротиву на кожному кроці. Так, вони звільнили рабів… лише затим, щоб одразу ж винайняти їх на службу за таку жалюгідну платню, з якої ледве можливо було прохарчуватися. Застарих чи замалих для праці просто викинули на вулиці, а з ними — хворих та скалічених. І ще після того Великі Хазяї, збираючись на пласких верхівках своїх пірамід, сміли скаржитися на драконову царицю, що наповнила їхнє величне місто юрбами брудних жебраків, злодіїв та повій.

«Щоб правити Меєрином, я мушу звоювати серця меєринців — хай сама зневажаю їх аж до краю.»

— Я готова, — сказала вона Іррі.

Нагорі мармурових сходів на неї чекали Резнак та Скахаз.

— Велика царице! — оголосив Резнак мо’Резнак. — Сього дня краса ваша сяє так ясно, що бідним очам моїм лячно дивитися.

Підстолій мав на собі токар бурякового кольору з золотим краєм. Невеличкий, блідий, схильний пітніти чоловічок пахкотів так, наче скупався у ставку парфумів, а розмовляв високовалірійським суржиком, добряче перекрученим, з густим присмаком гиркливої, горлової гіскарської говірки.

— Дякую за добрі слова, — відповіла Дані тією ж мовою.

— Моя царице, — прогарчав Скахаз мо’Кандак, муж голеної голови.

Гіскарське волосся росло на гіскарських головах щільно та рясно, а цупкістю нагадувало дріт. Чоловіки невільницьких міст віддавна мали звичай збирати його у роги, шпичаки, крила і таке інше. Поголивши голову, Скахаз лишив позаду старий Меєрин і прийняв новий звичай; його родичі зробили те саме, наслідуючи приклад, а за ними й представники інших сімейств. Дані, щоправда, не сказала б, чому саме вони так учинили: зі страху, з прагнення надолужити звичаї нового часу, а чи з власного марнославства. Прихильників нового звичаю кликали «голомозими»; Скахаз був серед них найпершим Голомозим… а для Синів Гарпії та всієї їхньої зграї — найницішим зі зрадників.

— Нас сповістили про євнуха, — продовжив він.

— Його звали Непохитним Щитом.

— Помре ще не один і не двоє, якщо не покарати вбивць.

Хай Скахаз і поголив собі череп на знак нового звичаю, та не змінив тим свого недоброго, лютого обличчя з випнутими бровами, невеличкими очицями і важкими мішками під ними, чималим носом у чорних цятках, маслянистою шкірою, жовтішою за звичний для гіскарців бурштиновий відтінок. Прямодуха, нестримна брутальність читалася зі Скахазового обличчя без найменших сумнівів. Дані подумки помолилася, щоб так само мало сумніватися і в його чесності.