— Кожен знає, — погодилася Іррі.
Дотракійці чудово зналися на конях, але в усьому іншому зазвичай виявляли неймовірне невігластво. «Та й що з них узяти — дівчатка, ще молоді зовсім.» Служниці були одного віку з Дані, виглядали дорослими жінками зі своїми чорними гривами, мідною шкірою та мигдалевими очима, і все ж лишалися юними дівчатами. Їх подарували Дані на весілля з халом Дрого, і він же привіз їй ту шкуру, що була на ній зараз — шкуру зі спини та голови хракара, білого лева Дотракійського моря. Для неї шкура була завелика і трохи тхнула пліснявою, зате дарувала відчуття, що її сонце-та-зорі досі з нею.
Першим нагорі сходів з’явився зі смолоскипом у руці Сірий Хробак. Його спижевий шоломець був увінчаний трьома шпичками. Позаду йшли четверо Неблазних, несучи на плечах мертву людину. Їхні шоломці мали по одній шпичці, а обличчя застигли так нерухомо, неначе їх самих вилили зі спижу. Труп поклали до її ніг; пан Барістан відкинув заплямований кров’ю покрів. Сірий Хробак нахилив смолоскипа, щоб Дані краще бачила.
Обличчя мерця було гладеньке, без жодної волосини. Щоки хтось розчахнув гострим залізом від вуха до вуха. Мрець був високий, синьоокий, на вроду показний. «Дитина Лису чи Старого Волантису, викрадена з якогось корабля зажерливими корсарами і продана у рабство до червоного Астапору.» Очі його були розплющені, але сочилися кривавими слізьми не вони, а рани. Ран же на тілі було стільки, що й не полічиш.
— Ваша милосте, — мовив пан Барістан, — на цеглинах провулку, де його знайшли, було змальовано гарпію…
— …і змальовано кров’ю. — Даянерис уже знала, про що мова. Сини Гарпії уночі коїли своє злодійське харцизство, і біля кожного трупа лишали свою позначку. — Сірий Хробаче, як сталося, що цей чоловік був сам-один? Де його супутник?
За її наказом Неблазні тепер ходили уночі вулицями Меєрину тільки по двоє.
— Царице, — відповів очільник Неблазних, — ваш слуга Непохитний Щит не тримав варти минулої ночі. Він пішов… до певного місця… випити і поспілкуватися у товаристві…
— До певного місця? Ви про що?
— До будинку насолоди, ваша милосте.
«До бурдею.» Половина її відпущенців була з Юнкаю — міста, де Мудрі Хазяї славилися добре навченими постільними рабами. «Навченими мистецтва семи зітхань.» Останнім часом бурдеї повитикалися усім Меєрином, наче гриби після дощу. «Вони ж нічого іншого не вміють. А жити якось треба.» Харчі щодня дорожчали, а ціна людської плоті, навпаки, спадала. У бідніших частинах міста, між великими східчастими пірамідами меєринського рабовласницького панства, було вдосталь бурдеїв, де задовольняли потяг до кохання у будь-який спосіб, хай найчудернацькіший. І вона це знала. «І все ж таки…»
— Чого євнухові шукати у бурдеї?
— Якщо чоловік не має чоловічих причиндалів, то ще не означає, ваша милосте, що він не має чоловічого серця, — відповів Сірий Хробак. — Сьому-одному казали, що ваш слуга Непохитний Щит іноді платив гроші жінкам у бурдеях за те, щоб ті лежали з ним поруч, обіймаючи.
«Кров дракона не повинна плакати.»
— Непохитний Щит, — сказала вона з сухими очима. — Таке було його ім’я?
— З ласки вашої милості, саме таке.
— Хороше ім’я.
Добрі Хазяї Астапору не дозволяли своїм воякам-невільникам мати імена. Після звільнення астапорських рабів руками Дані багато Неблазних повернули собі імена, які мали від народження, а інші — самі вибрали собі нові.
— Чи відомо, скільки нападників підстерегло Непохитного Щита?
— Сей-один не знає. Багато.
— Принаймні шість, а чи й більше, — мовив пан Барістан. — Судячи з вигляду ран, на нього накинулися одразу з усіх боків. Але піхви були порожні. Можливо, він зумів поранити когось із нападників.
Дані проказала мовчазну молитву, щоб десь у місті один із Синів Гарпії здихав просто зараз, судомлячись і тримаючись за розпанахане черево.
— Навіщо вони отак розрізали йому щоки?
— Ласкава царице, — відповів Сірий Хробак, — вбивці вашого слуги Непохитного Щита запхали йому в горло цап’ячі причиндали. Сей-один видалив їх, перш ніж нести його сюди.
«Авжеж. Його власну мужність вони запхати не могли, бо астапорці не лишили йому ані кореня, ані стовбура.»
— Сини зухвалішають, — зауважила Дані. Досі вони обмежувалися нападами на беззбройних відпущенців: різали їх на вулицях або вдиралися у домівки під покровом пітьми і вбивали у ліжках. — Це вперше вони підняли руку на одного з моїх воїнів.
— Уперше, — погодився пан Барістан, — та не востаннє.
«Я досі веду війну, — зрозуміла Дані, — ось лишень тепер із тінями.» А сподівалася ж на перепочинок від кровопролиття — щоб мати хоч трохи часу відбудуватися і зцілитися.
Порухом плечей скинувши шкуру, вона стала на коліна коло трупу і заплющила мертвому очі, не зважаючи на зойк Джихікі.
— Непохитного Щита не забудуть. Обмийте його, спорядіть для битви і поховайте з шоломом, щитом та списами.
— Буде зроблено з волі вашої милості, — відповів Сірий Хробак.
— Надішліть людей до Храму Грацій спитати, чи не приходив хтось до Блакитних Грацій з пораненням від меча. І розповсюдьте новину, що ми добре заплатимо золотом за тесак Непохитного Щита. Попитайте різників та пастухів, чи не холостив хто цапів останнім часом. — «Може, якийсь козопас обмовиться.» — Віднині жоден із моїх людей не має ходити сам-один по настанні темряви.
— Сі-одні коряться наказові.
Даянерис відкинула назад волосся.
— Знайдіть мені цих боягузів. Знайдіть, щоб я показала Синам Гарпії, що означає збудити дракона.
Сірий Хробак віддав вояцьке вітання. Його Неблазні загорнули саван, підняли мертвого на плечі й винесли з палати. Пан Барістан Селмі залишився. Волосся його збіліло, у куточках світло-блакитних очей прорізалися кущики зморщок, але спина стояла рівно, і збройна майстерність не згасла з роками.
— Боюся, євнухи вашої милості, — мовив він, — погано пасують до роботи, яку ви їм загадали.
Дані всілася на лаві й знову огорнула плечі левовою шкурою.
— Неблазні — мої найкращі воїни.
— Вони — покірна піхота, з ласки вашої милості. Створена стояти на бойовищі плечем до плеча позаду щитів, з випростаними уперед списами. Їх навчали коритися без страху, без сумніву, без думок, без вагань… але не викривати таємниць і не шукати відповідей на питання.
— А чи краще послужать мені лицарі в цій справі?
Селмі навчав для неї лицарів з синів невільників; вони опановували кінний бій зі списом та науку довгого меча-півторака так, як це робилося на Вестеросі… але чи варті чогось списи та мечі проти лукавих боягузів, що завдають ударів з нічної тіні?
— У цій — ні, — визнав старий, — та й не мають ваша милість жодного лицаря, крім мене. Знадобиться ще багато років, щоб зробити лицарів з цієї малечі.
— Тоді кому доручити справу, якщо не Неблазним? Дотракійцям? Гріх казати.
Дотракійці билися верхи на конях. З кінноти більше хісна у відкритому полі чи на схилі пагорба, ніж у вуличках і провулках міста. Поза різнобарвними цегляними мурами Меєрину владу Дані навряд чи можна було вважати міцною. Тисячі невільників ще й досі трудилися у великих маєтках серед пагорбів і передгір’їв, вирощуючи пшеницю та маслини, пасучи овець та кіз, видобуваючи сіль та мідь. Комори Меєрину містили чималі запаси збіжжя, олії, оливок, сухих плодів, солонини, але й ті запаси потроху танули. Тому Дані вислала свій крихітній халазар на підкорення заміських земель, поставивши на чолі трьох своїх кревноїзників. Тим часом Бурий Бен Бросквин вивів у поле «Других Синів» чатувати на можливі юнкайські наскоки.
Найважливіше доручення з усіх вона дала Дааріо Нахарісу — язикатому Дааріо з золотим зубом та розгалуженою натроє бородою, що полюбляв так лиховісно шкіритися крізь лілові вуса. Поза пагорбами на сході починався хребет із круглястих пісковичних гір, крізь які вів Хизайський прохід, а далі лежала Лазарія. Якби Дааріо вдалося переконати лазарян відновити торговельні шляхи, то річкою або через пагорби можна було б привезти збіжжя… проте ягнятники не мали причин любити меєринців.
