Фарид обняв Меґі за плечі.

— Атож, ходімо. Я приглядатиму за нею.

Проте Меґі різко скинула його руку. Їй не подобалося, що Мо хоче піти сам, хоч і визнавала несамохіть, що з набагато більшою охотою лишилася б із Фаридом. Вона так скучила за його обличчям.

— Приглядатимеш? З якої речі ти маєш приглядати за мною? — гостріше, ніж намірялася, заперечила Меґі. Якою дурепою стаєш, закохавшись!

— Атож, вона має слушність. За Меґі ніхто не мусить приглядати. — Мо лагідно забрав вузду з її рук. — Коли подумати як слід, вона частіше приглядала за мною, ніж я за нею. Я скоро повернуся, — сказав він доньці. — Обіцяю тобі. І жодного слова матері, гаразд?

Меґі тільки кивнула головою.

— Не дивися на мене з такою тривогою! — благально прошепотів Мо. — Хіба не співають у піснях, що Сойка навряд чи здатний щось зробити без своєї вродливої доньки? Отже, без тебе я викликатиму менше підозр!

— Так, але ж пісні брешуть, — прошепотіла Меґі у відповідь. — Сойка не має доньки. Він не батько. Він розбійник.

Мо пильно подивився на доньку. Потім поцілував у чоло, наче міг прогнати отак її щойно сказані слова, й пішов до замку разом з Феноліо, що вже нетерпляче чекав його.

Меґі не спускала з батька очей, поки він стояв коло вартових. У чорному вбранні він видавався справжнім чужинцем — палітурником з якогось далекого-далекого краю, що подолав усю безмірну відстань від нього, щоб малюнки славетного Бальбулюса мали нарешті належну оправу. А кого цікавить, що на цьому довгому шляху він став розбійником?

Фарид узяв Меґі за руку, тільки-но Мо обернувся до них плечима.

— Твій батько сміливий, наче лев, — прошепотів він, — але, як на мене, трохи схиблений. Я б нізащо не зайшов у браму, та ще й задля кількох книжок!

— Ти не розумієш, — тихенько відповіла Меґі. — Задля чогось іншого, крім книжок, він і не прийшов би сюди. — Тут вона помилялася, але дізналася про це лише згодом.

Солдати пропустили поета і палітурника. Мо востаннє глянув на Меґі, перш ніж зникнути в брамі, високій брамі з залізними опускними ґратами, з понад двома десятками гострих, як списи, вістер, що націлювались на кожного, хто проходив під ними. Відколи в замку жив Миршавець, він звелів опускати ті ґрати, тільки-но звечоріє або якщо в замку бамкне на сполох дзвін. Меґі одного разу чула сигнал тривоги і тепер, коли Мо зник між грубезних мурів, мимоволі вслухалася, чи не забамкають дзвони, не загуркочуть ланцюги, опускаючи ґрати, не встрянуть у землю залізні вістря…

— Меґі! — Фарид узяв її підборіддя й повернув обличчям до себе. — Повір мені! Я б давно прийшов до тебе, але Орфей цілими днями змушував мене копати, а вночі я прокрадався на Роксанин хутір. Вона майже щоночі ходить туди, де заховала Вогнерукого, я знаю! Але щоразу викриває мене раніше, ніж я можу вистежити її. Її дурного гусака можна підкупити булочкою з родзинками, але якщо мене не вкусить Лінчетто в її стайні, то викаже Ґвін. Роксана пускає його тепер навіть до хати, тоді як раніше жбурляла в нього каміння!

Про що він каже? Меґі не хотіла, щоб він розповідав про Вогнерукого чи Ґвіна. «Якщо ти тужив за мною, — не могла не думати Меґі, — чому ж бодай раз не прийшов до мене, замість прокрадатися до Роксани? Бодай однісінький раз. На це є тільки одна відповідь. Бо тужив за нею вдвічі менше, ніж за ним. Він любить Вогнерукого дужче, ніж її. Він любив би його навіть мертвого».

А проте вона дозволяє йому цілувати себе, хоча вони лише на кілька кроків відійшли від юнака, що й далі, з вогненними ельфами на шкірі, був припнутий до ганебного стовпа.

«Тільки не кажи, що до таких видовищ можна звикнути…»

Меґі помітила Ворона тільки тоді, як він уже стояв коло вартових.

— Що там? — запитав Фарид, коли дівчина пильно дивилася понад його плечем. — А, Ворон. Атож. Він частий гість у замку. Паскудний зрадник! Щоразу, як побачу його, мені кортить перерізати йому горло!

— Треба попередити Мо!

Вартові пропустили вогнедува, мов давнього знайомого. Меґі ступила один крок до них, але Фарид потяг її назад.

— Куди ти? Він не побачить твого батька! Замок великий, а Чарівновустий пішов до Бальбулюса. Ворон туди вже точно не заблукає! Він має три коханки серед придворних дам, тож і піде до них, якщо Якопо не перестріне його. Ворон має давати йому дві вистави на день, але й досі він кепський вогнедув, хоч би що там казали про нього та його вогонь. Нікчемний нишпорка! Цікаво, чому Чорний Принц — або твій батько — не вбили його. Чого ти так дивишся на мене? — запитав він, помітивши приголомшений погляд Меґі. — Хіба, зрештою, Чарівновустий не вбив Басту? Не те, що я бачив це навіч…

Меґі дивилася на замкову браму. Їй здавалося, ніби вона чує голос Мо: «Коли Ворон бачив мене востаннє, я був напівмертвий. Крім того, йому краще не прагнути зіткнутися зі мною».

«Сойка. Припини називати його так! — думала Меґі. — Припини!»

— Ходімо! — схопив її за руку Фарид. — Чарівновустий казав, що я маю привести тебе до Роксани. Ну й зрадіє вона, побачивши мене! Але, можливо, завдяки тобі не сваритиметься.

— Ні. — Меґі вивільнилася з Фаридової руки, але потім знову намацала її, щоб узятися. — Я лишуся тут. Аж поки Мо вийде знову.

Фарид зітхнув і відвернув очі, але знав її досить добре, щоб не суперечити.

— Дива! — проказав він стишеним голосом. — Якщо я добре знаю Чарівновустого, він розглядатиме ті кляті книжки цілу вічність. Тож дай я принаймні цілуватиму тебе, бо інакше варта скоро запитає, чого ми тут стовбичимо.

Смирення. Смирення і покора. Вдавати їх Мо було нелегко. «Ти помічав це коли-небудь в іншому світі, Мортимере? — запитав він себе. — Опусти голову, не ходи випростаним, нехай на тебе дивляться зверху, хоча ти вищий за них. Поводься так, ніби вважаєш за цілком природне, що вони панують, а решта працює».

Як важко.

— Отже, ти палітурник, якого чекає Бальбулюс, — мовив один з вартових, поглянувши на його чорний одяг. — Що тобі до того хлопця? Тобі не подобається наш ганебний стовп?

Нижче голову, Мортимере! Ану! Прикинься, ніби боїшся. Забудь про свій гнів, забудь про хлопця і його стогони.

— Я ще не бачив такого.

— Ще б пак! Він… прийшов дуже здалеку! — швидко додав Феноліо. — Йому спершу треба звикнути до мистецтва врядування нашого нового намісника. Тож, якщо дозволите, Бальбулюс уже, напевне, зачекався, — уклонився старий і квапливо потяг Мо за собою.

Омбрійський замок… Важко було не забути геть усе, опинившись на його широкому подвір’ї. Мо пригадалися безліч сцен із книжки Феноліо, які відбулися на цьому місці.

— Господи, насилу пронесло! — прошепотів Феноліо, коли вони повели коня до стайні. — Не думав, що тобі доведеться ще раз нагадувати: ти тут палітурник! Увійди ще раз у роль Сойки. — і ти труп! Хай йому біс, Мортимере, я не мусив був погоджуватись привести тебе сюди. Ти тільки поглянь на солдатів. Ми наче в Сутінковому замку!

— О ні, повір мені, тут усе-таки є різниця, — тихенько заперечив Мо й намагався не дивитись на голови, настромлені на піки, що прикрашали стіни. Дві належали людям Чорного Принца, але він не впізнав би їх, якби Здоровань не розповів про їхню долю.

— З твоїх слів я уявляв замок по-іншому, — прошепотів він Феноліо.

— Кому ти розказуєш? — просичав той у відповідь. — Спершу Козимо все перебудував, а тепер Миршавець полишив свій відбиток. Він зруйнував гнізда золотих пересмішників, а он поглянь на комори, які він збудував для награбованого! Цікаво, чи Змієголов уже помітив, як мало цього добра потрапляє до Сутінкового замку? Якщо так, тоді його свояк невдовзі скуштує лиха.