Мо й досі був у чорному вбранні, пошитому Батистовими руками. Він видавався втомленим, але, здається, неушкодженим.

— Не хвилюйся, все гаразд! — чула Меґі, як каже батько, зціловуючи сльози з материного обличчя, а коли й вона постала перед ним, він усміхнувся, немов повернувшись, як і раніше, з коротенької подорожі до кількох хворих книжок, а не з замку, де його прагнули вбити.

— Я приніс тобі дещо, — шепнув він Меґі, і тільки по тому, як міцно й надовго він пригорнув її до себе, вона зрозуміла, що він боявся не менше, ніж вона.

— Ну, дайте йому вже спокій, — сказав Чорний Принц своїм людям, що тісно обступили Мо й хотіли дізнатись, як Сойка після Сутінкового замку спромігся втекти і з Омбрійського замку. — Скоро дізнаєтесь про все. А тим часом виставте подвійну варту.

Розбійники виконували наказ неохоче, невдоволено сідали навпочіпки перед майже погаслим багаттям або зникали у зшитих з хусток і старого одягу наметах, які забезпечували лише мінімальний захист від дедалі холодніших ночей. А Мо моргнув Меґі та Резі підійти до його коня (іншого, ніж той, на якому він виїхав) і сягнув рукою в сідельну сумку. Він дістав дві книжки, і так обережно, ніби то були живі істоти. Одну він дав Резі, а другу — Меґі й засміявся, коли донька так похапцем схопила її, що майже видерла з рук.

— Давно ми з тобою не тримали вдвох у руках одну книжку, еге ж? — майже по-змовницькому прошепотів Мо. — Розгорни її. Присягаюсь, ти ще не бачила чогось кращого.

Реза теж узяла свою книжку, але навіть не глянула на неї.

— Феноліо казав, що цей ілюстратор підготував для тебе приманку, — безбарвно проказала вона. — Казав, що тебе схопили ще в його майстерні…

— Було не так, як здається. Ти ж бачиш, що нічого не сталося. Бо ж як інакше я повернувся б до вас?

Мо замовк. А Реза вже не запитувала. Вона й слова не мовила, коли Мо сів у невисоку траву перед конем і притяг Меґі до себе.

— Фариде! — гукнув він, і Фарид, що вочевидь намагався розпитати Батиста, що сталося в Омбрі, відійшов від нього й підбіг до Мо — з не меншим захватом на обличчі, ніж той, який Меґі бачила в Дорії.

— Можеш запалити світло? — запитав Мо, і Фарид став навколішки між ними, і на його долонях затанцював вогонь, хоча Меґі виразно бачила, що він не розуміє, як Сойка, щойно врятувавшись від солдатів Миршавця, може сидіти і, забувши про все на світі, показувати доньці книжку.

— Меґі, ти коли-небудь бачила таку гарну річ? — шепотів доньці Мо, водячи пальцем по одному з позолочених малюнків. — Звичайно, як не брати до уваги фей, — додав він, усміхнувшись, коли одна з них, блідо-блакитна, мов Бальбулюсові небеса, сонно опустилася на сторінку.

Мо прогнав фею так, як завжди проганяв їх Вогнерукий: легенько дмухнув їй поміж блискучих крил, і Меґі схилилася разом з батьком над сторінками, забувши про недавній страх за нього. Вона забула про Хапала, ба навіть про Фарида, що й не дивився на дивовижі, до яких вона прикипіла очима: брунатні, мов сепія, і такі повітряні літери, наче Бальбулюс створив їх на пергаменті своїм подихом, драконів і довгошиїх птахів, що витягувались на початку сторінки, важкі від сухозлітки ініціали, мов лискучі ґудзики між рядків… Слова танцювали з малюнками, а малюнки співали замість слів, співали своєї барвистої пісні.

— Це Бридка? — показала пальцем Меґі на одну добре окреслену жіночу постать. Мініатюрна, стояла вона коло рядків, з обличчям навряд чи більшим за ніготь на мізинці Меґі, але все-таки можна було добачити бліду родимку на її щоці.

— Так, і Бальбулюс подбав, щоб її можна було впізнати й через багато сотень років. — Мо показав на ім’я, яке книжковий ілюстратор виразно написав темно-синьою фарбою над крихітною голівкою: Віоланта. Перша літера мала тонесенький, мов волосинка, золотий кантик. — Я бачив її сьогодні. Думаю, це прізвисько приліпили їй несправедливо, — вів він далі. — Вона аж занадто бліда і, мабуть, дуже пам’ятлива на зло. Але геть безстрашна.

На розгорнену книжку впав листок. Мо хотів прибрати його, але той тонесенькими, мов павутинка, ручками вчепився за його палець.

— Дивися, — мовив він, підносячи його до очей. — Це, певне, Орфеїв листяний чоловічок? Бачу, його створіння розмножуються швидко.

— І дуже рідко бувають симпатичні, — додав Фарид. — Обережно! Вони плюються.

— Справді? — Мо тихенько засміявся і скинув листяного чоловічка, саме тоді, як той зібгав губи.

Реза глянула на дивне створіння і зненацька випросталася.

— Це все брехня! — мовила вона. Її голос тремтів на кожному слові. — Вся краса — не що інше, як брехня. Вона тільки відволікає нас від мороку, від усяких нещасть. І від смерті.

Мо поклав книжку Меґі на коліна й теж підвівся, та Реза відсахнулася від нього.

— Це не наш сюжет! — проказала вона так голосно, що дехто з розбійників обернувся. — Всіма своїми чарами він тільки виснажує нам серце. Я хочу додому. Я хочу забути ці всі видива і згадати про них знову тільки на дивані в Елінор!

Навіть Ґекон обернувся. Він з цікавістю придивлявся до них, а тим часом одна з його ворон спробувала вкрасти шматок м’яса з його пальців. Хапало теж прислухався.

— Резо, ми не можемо повернутися, — пригнічено сказав Мо. — Феноліо вже не пише. Невже ти забула? А Орфеєві не можна довіряти.

— Феноліо, якщо ти попросиш його, спробує приписати нас назад. Він твій боржник! Мо, благаю тебе! Тут добром не скінчиться!

Мо дивився на Меґі, що з Бальбулюсовою книжкою на колінах сиділа й далі коло Фарида. На що він сподівається? Що вона заперечить матері?

Фарид неприязно глянув на Резу і загасив вогонь, що горів у нього між долонями.

— Чарівновустий! — гукнув він.

Мо обернувся. О так, він має тепер кілька імен. Цікаво, як воно було, коли він був просто Мо? Меґі вже не пам’ятала.

— Я мушу повертатися. Що сказати Орфеєві? — майже благально дивився на нього Фарид. — Ти розповіси йому про білих жінок? — Фаридове обличчя знову немов запалало — проступила його безумна надія.

— Я вже казав тобі. Тут нема чого розповідати, — відповів Мо, і Фарид понурив голову й дивився на свої вкриті сажею руки, неначе Мо забрав у нього надію навіть із пальців.

Фарид підвівся. Він ще досі ходив босоніж, хоч уночі інколи навіть трохи підмерзало.

— Бувай здорова, Меґі, — пробурмотів він і легенько поцілував її. Потім мовчки обернувся.

Меґі вже тужила за ним, коли він ще тільки сідав на віслюка.

Так. Мабуть, їм справді треба повертатися…

Меґі зіщулилася, коли Мо обняв її за плечі.

— Загорни книжку в хустку, якщо вже нічого не бачиш, — сказав він. — Тут ночі вологі. — Потім пройшов повз Резу й пішов до розбійників, що так мовчазно поглядали на жарини багаття, немов чекали його.

Реза, проте, лишилася і глянула на книжку в руках так, немов то була інша книжка: та, що понад десять років тому проковтнула її, з кістками та косами. Потім подивилася на Меґі.

— Що з тобою? — запитала вона. — Ти хочеш лишитися тут, як і батько? Невже ти не скучила за подругами, за Елінор і Даріусом? Своїм теплим ліжком, де немає вошей, кав’ярнею над озером, тихими вулицями?

Меґі й хотіла дати ту відповідь, якої прагнула Реза, але не змогла.

— Не знаю, — тихо зітхнула вона.

І це була правда.

Елінор прочитала багато, дуже багато романів, у яких головний герой ставав хворий, бо був нещасливий. Цю ідею вона завжди вважала за дуже романтичну, а водночас відкидала її як чистісіньку вигадку книжкового світу. Ох, усі ті мляві герої та героїні, що раптом прощаються з життям, бо в них, бач, нещасливе кохання або ж туга за чимсь утраченим! Елінор завжди з величезною втіхою співчувала їхнім стражданням, як, зрештою, й кожен читач. Урешті-решт вона мала саме ту розраду, якої люди шукають у книжках: адже ніколи не пережиті почуття та біль можна, коли стане надто погано, просто полишити, закривши книжку. Смерть і згуба допікають тільки тоді, коли їх опишуть належними словами, і їх можна, залежно від потреби, без утрат і ризику спокійнісінько лишити між сторінками.